У ювілейному історико-мемуарному виданні до 25-літнього ювілею школи читаємо:

«Через тих 25 років наполегливої праці українські вчителі й батьки виявили велику жертвенність. Вчителі з великою посвятою передавали учням знання української мови, історії, географії, релігії, літератури, співу та інших українознавчих предметів. Батьки приводили чи висилали своїх дітей на лекції. Тому Школа Українознавства в Ноттінґгамі осягнула великі успіхи. Вона випустила у світ кілька сотень учнів, свідомих українців…». Цього ж року «Управа відділу СУБ у Ноттінґгамі вислала на збори до Брадфорду трьох делегатів у складі: проф. Д. Фещур, Г.Черканський і О. Пицко. На тих зборах засновано Спілку українських Учителів і Виховників, у скороченні СуУВ» (Остап Діонізій Пицко).

Усупереч неодноразовим відмовам і спротиву, адже «українським дітям не треба української мови, бо вони мають бути бритійцями», ця школа постала завдяки зусиллям культурно-освітньої реферантури Центральної Управи Відділу СУБ (Союзу Українців у Британії), підтримці громади, батьківського комітету та вчителів. Сьогодні вона є однією з найвідоміших українських шкіл діаспори й святкує 70-ліття! Історія школи варта того, щоб її знали, щоб і в Україні приказка «Нашого цвіту по всьому світу» набула не лише сумного звучання, а й гідного контексту – як частинка буття українського народу, як сторінка історії України.

Ювілейне видання «Школа Українознавства в Ноттінґгамі імені Лесі Українки. При відділі СУБ. 25-ліття.1955-1980» (упорядник П. Сеник).

Процес становлення школи розкривають тези із згаданого ювілейного видання «Школа Українознавства в Ноттінґгамі імені Лесі Українки. При відділі СУБ. 25-ліття. 1955-1980» (упорядник П. Сеник):

 «…Ми держали в серці й душі великий скарб: свою віру, рідну солов’їну мову, рідні прадідівські звичаї. І ці скарби ми мали зберегти, як живу частину нашої Батьківщини та передати нашим дітям, що народилися вже тут, на чужині… Всі заходи на цей важливий крок зробив відділ СУБу в Ноттінґгамі під проводом його голови бл.п.інж. Р. Руденського, якому до помочі стали пани: П. Никига і Б. Садівський. Також великою моральною допомогою допоміг при заснуванні Школи тодішній парох Ноттінґгаму бл.п. о. А. Маркевич… Першим управителем і учителем був п. Д. Фещур, а першим головою Батьківського комітету був п. Б. Піддубний» (М. Яєчник, управитель школи).

 «Навчання відбувалося кожної неділі від 2 до 5 годин. Діти були від 5 до 7 років. Всі разом. Я мусів бути нянькою, мамою і вчителем в одній особі… Коли при кінці я запитав, хто хоче прийти на другу неділю, то всі піднесли руки і казали «так, плосу пана. На другу неділю зі старшими  вивчив чотири букви і казав їм написати по одній лінійці кожної букви. Для менших читав-розповідав казки… Згодом долучився п. Р. Кучинський та пані Виховниці провадили садок. І навчання пішло повним ходом» (Д. Фещур, перший управитель школи).

«Рішено звільняти дітей зі школи три рази в році, а саме: на Шевченківське свято, Свято Матері і на Святого Отця Миколая».

М. Яєчник згадує також «жертвенну працю усіх учителів, виховників, катехиток… батьківського комітету…», а у спогадах М. Ковалика та М. Джуса знаходимо унікальні деталі: «Директорка школи св. Марії не брала оплати за школу, тому їй подаровано 10 фунтів на цілий рік», а сторожеві, що відчиняв школу – 12 фунтів. Вчителі не брали постійної винагороди, тому Батьківський Комітет купував їм малі подарунки на закінчення шкільного року: чоловікам папіросниці, а жінкам із садочка – губну помаду…»

«Найважче було знайти приміщення. Англійці ніяк не могли зрозуміти, чому українці хочуть мати свою окрему школу… Аж католицька школа Св. Марії, що знаходилася біля катедри, погодилася відпустити дві кляси для Школи Українознавства». «У 1959 році виринає проблема приміщення для нашої школи, бо попереднє не можна дальше вживати. Вдаються до різних шкіл, але всюди отримують відповідь: ні! Врешті вдається знайти приміщення у школі на Гунт Стріт, коло Блю Бел Гіл Роуд». Згодом вона переїхала до власного приміщення, придбаного Відділом СУБ поруч із 30 Бентінк Роуд. (М. Ковалик, М, Джус).

Школа Українознавства в Ноттінґгамі стала не лише навчальним осередком, «але вона стала в повному розумінні того слова виховною інституцією». Від самого початку її засновники чітко визначили мету й напрям діяльності: «…То якої ж системи ми маємо держатись? В нас була і є та сама: християнська, водночас українсько-патріотична».

«Ми, учителі-виховники, завжди вказували, що це своя школа, в якій наша шкільна молодь не лише повинна учитись, але і виховуватись. У своїх умовах вони мають закріпити переконання, що не тільки ця країна, де вони живуть, має свою славну історію, але і вони, ці наші діти теж мають славне минуле, свою культуру… До цього нас зобов’язує наша Церква і нескорена, воююча Батьківщина» (М. Яєчник, управитель школи).