до 140-річчя від дня народження Миколи Даденкова (1885-1955)¸ педагога, фахівця з теорії та історії педагогіки

“Непримиренний ворог легкого успіху, дешевого ефекту, самозакоханості, самовпевненості і байдужості, він був зразком скромності, невтомної творчої діловитості, пристрасності, володів рідким умінням прислухатись до голосу своїх молодих учнів і друзів. Поруч з науковою він виконував і велику громадську роботу: виступав з доповідями перед учителями і учнями; з моменту відновлення журналу “Дошкільне виховання” у 1951 році був незмінним членом його редколегії”, – так писав про Миколу Даденкова часопис «Дошкільне виховання» в 1955 році.

Народився майбутній педагог 15 квітня 1885 у  м. В’ятці (РФ) в родині земського землеміра. Освіту здобув у Ніжинському історико-філологічному інституті (відділ слов’яно-російської філології). Педагогічну діяльність розпочав одразу ж після закінчення інституту (1910) викладачем учи­тельської семінарії. Відтоді й до останнього дня життя був найтісніше зв’язаний з учительством. Упродовж кіль­кох років брав участь у роботі літніх курсів для народних учителів у Полтаві, Житомирі, Херсоні, читав курс педагогіки, а також методики викладання в початковій школі, готував до видання свої лекції, проводив дослідження з питань навчання дітей мови, літератури, естетично­го виховання.

М. Даденков долучився до роботи Педагогічного музею в Києві, офіційне відкриття якого у власному приміщенні на вулиці Володимирській відбулося 5 жовтня 1912 р. Діяльність музею розпочалася з лекцій для викладачів початкових навчальних закладів, вихованців учительського інституту та вчительської семінарії. Вже 6 жовтня 1912 М. Даденков виступив у музеї з навчально-методичною лекцією «Новий педагогічний рух у Німеччині», яка стала частиною серії науково-популярних заходів, що сприяли розвитку освітніх програм музею.

З 1927 він про­фесор, спершу Дніпропетровського, пізніше Ніжинського, і, нарешті, Київського педаго­гічного інституту.         Під час Другої світової війни викладав у Кутаїському педагогічному інституті: оволодів грузинською мовою, глибоко вивчив грузинську педагогічну літературу, ілюструючи свої лекції яскравими прикладами з практики роботи шкіл Грузії.

Після визволення столиці України від нацистів повернувся до Києва, з 1944  за­відував відділом історії педагогіки Україн­ського науково-дослідного інституту педаго­гіки, очолював кафедру педагогіки Київського педагогічного інституту. В науковій діяльності М. Даденкова чільне місце посідала тема розвитку школи і педагогіки в Україні.

Помер 19 січня 1955. Похований в Києві на Лук’янівському цвинтарі.  

 Підручник Миколи Даденкова “Історія педагогіки” (1947) — одна з ключових праць з історії освіти в радянський період, яка є важливим джерелом для розуміння розвитку педагогічної думки того часу та відображає ідеологічні підходи, що панували в освіті та науці.

Контекст епохи

1947 рік — це час, коли Радянський Союз активно відновлювався після Другої світової війни, а радянська ідеологія домінувала у всіх сферах життя, включаючи освіту. Підручники, зокрема й «Історія педагогіки» М. Даденкова, слугували важливим засобом утвердження марксистсько-ленінських поглядів. Водночас, це був період, коли радянська наука намагалася зберегти свої академічні традиції, що робить підручник М. Даденкова цікавим об’єктом для аналізу.

Структурно підручник складається зі вступу,  двох частин – «Загальна історія педагогіки» (6 відділів) та «Історія педагогіки СРСР» (5 відділів) – та іменного алфавітного покажчика.

У вступі М. Даденков розглядає роль історії педагогіки в системі суспільних наук, її зв’язок із розвитком суспільства та необхідність наукового підходу до аналізу педагогічних ідей минулого. В чому ж полягають особливості пропонованого підходу? Автор спирається на марксистсько-ленінську методологію, розглядаючи класову боротьбу як ключовий чинник розвитку освіти. Значну увагу приділено постановам і директивам радянських органів влади щодо викладання історії педагогіки, що зумовлює її розгляд у межах офіційної ідеології. Водночас у вступі лише побіжно згадується західна педагогічна думка, здебільшого в контексті ідеологічних оцінок.

Частина 1. Загальна історія педагогіки. Ця частина підручника охоплює розвиток педагогіки від первісного суспільства до початку ХХ ст. Вона поділена на шість відділів, кожен з яких присвячений певному етапу історії. Автор детально розглядає педагогічні системи Стародавнього Сходу, Греції, Риму, Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу й наголошує на важливості вивчення історії педагогіки для розуміння сучасних освітніх процесів.

Частина 2. Історія педагогіки СРСР. Ця частина підручника присвячена “досягненням” радянської педагогіки й прославленню радянської системи освіти. Вона поділена на п’ять відділів, які охоплюють період від Київської держави Х-ХІІІ ст. до закінчення Другої світової війни, і подає розвиток освіти і педагогічної думки крізь призму загальноімперських і загальнорадянських процесів.

Особливістю підручника є біографічний підхід автора, який полягає у відтворенні основних моментів життя й діяльності педагогів  та аналізі їхніх педагогічних ідей у контексті суспільного розвитку й освітніх реалій.

Серед зарубіжних педагогів у першій частині підручника згадано Конфуція, Сократа, Платона, Аристотеля, Квінтіліана, Абеляра, Альберта Великого, Вітторіно да Фельтре, Франсуа Рабле, Монтеня, Еразма Роттердамського, Томаса Мора, Томмазо Кампанелла,  Йоганна Штурма, Френсіса Бекона, Рене Декарта, Гельвеція, Дідро, Базедова, Кондорсе, Лепелетьє, Лавуазьє, Роберта Оуена, Георга Кершенштайнера, Августа Лая, Джона Дьюї, окремі й досить розлогі розділи присвячено Яну Амосу Коменському, Джону Локку,  Жан Жаку Руссо, Йоганну Генріху Песталоцці, Фрідріху Фребелю, Адольфу Дістервегу, Йоганну Гербарту, Герберту Спенсеру, є спеціальний розділ «Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса про виховання».

У другій частині автор детально аналізує ідеї переважно російських педагогів Т. Посошкова, В. Татіщева, М. Ломоносова, І. Бецького, М. Новікова, О. Радіщева,  Янковича де-Мірієво, В. Бєлінського, О. Герцена, М. Добролюбова, М. Чернишевського, Л. Толстого, М. Писарєва,  М. Бунакова, В. Стоюніна, В. Острогорського, В. Шереметевського, П. Лесгафта. В. Вахтерова, П. Каптерєва.

Значно менше уваги приділено українським педагогам і освітнім діячам: у підручнику проаналізовано педагогічні погляди Петра Могили, Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Корфа, К. Ушинського (його М. Даденков називає «великим російським педагогом»), І. Франка, М. Пирогова і його діяльності як попечителя Одеського і Київського навчальних округів,  побіжно згадано І. Галятовського, І. Гізеля, Є. Славинецького, Л. Барановича, І. Вишенського, П. Куліша, М. Костомарова, Х. Алчевську, О. Кониського, Ю. Федьковича, О. Духновича, В. Каразіна, П. Лодія.

Українська освіта в підручнику: радянська інтерпретація минулого

Хоча в книзі розглядається розвиток освіти на українських землях, він поданий крізь призму загальноімперських і загальнорадянських процесів, а внесок українських освітніх діячів підпорядкований радянській інтерпретації.

Історія української освіти представлена у контексті розвитку шкільництва Київської Русі, Московської держави та пізнішого впливу російської освітньої політики. Розділи, присвячені ХХ століттю, насичені ідеологічними кліше про “визволення трудящих” через ліквідацію “буржуазної” школи та запровадження радянської системи освіти.

Радянізація шкільництва подається як закономірний і прогресивний процес, українська освіта розглядається лише в рамках “єдиної” радянської та загальноросійської освітньої традиції, внесок українських освітніх діячів згадується лише у контексті відповідності радянській ідеології.

Водночас у підручнику детально висвітлено заснування й діяльність братських шкіл в Україні та Києво-Могилянського колегіуму. Цікаво, що  М. Даденков пише: «Після приєднання Києва до Москви колегіум дістав назву академії (1694), яка довго йшла шляхами, наміченими її засновником Петром Могилою» (с. 110). Зазначимо, що після 1954 року в радянській історіографії утвердилася інша концепція — «возз’єднання України з Росією», що мало ідеологічне підґрунтя. Цей термін підкреслював нібито природний та добровільний характер об’єднання двох народів, тоді як «приєднання» мало більш нейтральний або навіть примусовий відтінок. Отже, М. Даденкова у підручнику демонструє традицію історичного наративу, яка пізніше змінилася під впливом радянської ідеології.

Автор об’єктивно аналізує стан освіти в Україні в першій половині XVIII ст.:

Народна освіта на Україні стояла досить високо. Київська академія, продовжуючи справу Петра Могили, розширила курс наук, який викладався в ній. В Академії навчалися діти не тільки багатих, а й бідних батьків… Були колегіуми в Переяславі і Чернігові. Чернігівський колегіум був у доброму стані, число учнів у ньому доходило до 250 чоловік, і його називали Чернігівськими Афінами. У 1708 р. він випустив навіть свій підручник з риторики «Clavis scientiarum» («Ключ знань»), що було на той час видатною подією, бо підручники видавала лише Київська академія.

Харківський колегіум (виник у Білгороді на засадах Духовного Регламенту 1721 р. як семінарія замість цифірної школи) у 30-х роках поширив курс викладання, запровадивши математику, геометрію, французьку й німецьку мови, а в 60-х роках інженерні науки, артилерію і геодезію… Після заснування Московського університету серед козацької старшини, яка прагнула зрівнятися в правах і привілеях з російським дворянством, виникає в 1760 р. думка про організацію українського університету в резиденції гетьмана — Батурині. Проте уряд, побоюючись, щоб університет не став центром української культури, не дав змоги здійснити цей проект.

Число початкових шкіл на Україні в першій половині XVIII ст. так само було велике. У семи полках 1741-1748 рр. на 888 міст, містечок і сіл було 866 шкіл. У школах училися не тільки діти духівництва, а й діти козаків та селян (с. 193).

Щодо русифікаторської політики Російської імперії у сфері освіти, то М. Даденков описує її як адміністративні заходи: «У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв посилив придушення української літератури й української мови. Діячів національного українського руху переслідували. Репресії щодо української культури ще більше посилилися при міністрі Д. Толстому… українські діти повинні були відвідувати російські школи. У 1876 р. було видано закон про цілковиту заборону вживати українську мову в школі і взагалі в громадському житті. Цей закон зберігав свою силу аж до 1906 р. Було заборонено друкувати книжки й ставити п’єси українською мовою. Учителі-українці зазнавали утисків. Самодержавство перешкоджало зростанню шкіл на Україні, дозволяючи переважно відкривати школи церковно-парафіяльні» (с. 263). Таке трактування русифікації було типовим для радянської історіографії, яка уникала визначення імперської політики Росії як колоніальної та замовчувала її асиміляційні цілі. З сучасного погляду, трактування М. Даденкова  не відображає колоніального характеру політики русифікації: заборона мови та освіти українською була частиною свідомої імперської стратегії асиміляції, що мала на меті знищення української ідентичності та утвердження російської культурної гегемонії.

У останньому відділі, присвяченому радянській школі, ідеологічна спрямованість підручника виявлена найяскравіше. Відкривається відділ розділами “Вчення Леніна про виховання” і “Вчення Й. В. Сталіна про освіту і школу”, що чітко демонструє культ особистості та підпорядкування історії педагогіки догматам марксизму-ленінізму. Ленін і Сталін подані не просто як політичні лідери, а як “основоположники” педагогічної науки. Окремої уваги заслуговує розділ, присвячений Сталіну. Введення його “вчення про школу” як ключового етапу педагогічного процесу свідчить про повне підпорядкування освітньої системи політичній диктатурі.

Промовистим є останнє речення підручника: «Такий шлях радянської школи, яка здійснює кращі ідеали передового людства і яка покликана виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм» (с. 320).

Завершує підручник іменний алфавітний покажчик, який відображає авторський підхід до відбору історичних постатей та їхньої ролі в педагогічній науці. Покажчик не лише допомагає навігації — він демонструє, які імена вважалися важливими для радянського трактування історії освіти, а які витіснялися з історичної пам’яті. Загалом у покажчику – 371 персоналія: 201 зарубіжних, 117 російських, 14 радянських (причому педагогів лише двоє – Н. Крупська і А. Макаренко, решта – політичні діячі Ленін, Сталін, Калінін, Молотов, Жданов, Хрущов та ін.), і 39 українських (серед них – 7 діячів княжої доби).

До позитивних аспектів підручника відносимо: охоплення широкого історичного періоду та включення фактів про освітні системи різних країн. До негативних: висвітлення історії освіти через класову боротьбу, відсутність об’єктивної оцінки західної педагогіки, звеличення радянської освітньої системи як “найдосконалішої”.

Підручник Миколи Даденкова «Історія педагогіки» (1947) — цікавий приклад того, як науковий підхід поєднується з ідеологічними вимогами епохи. З одного боку, це ґрунтовна праця, яка охоплює тисячолітній розвиток педагогічних ідей, з іншого — вона відображає ідеологічний вплив радянського режиму, що робить її важливим документом, який дає уявлення про методологію викладання історії освіти в СРСР.  Пропонуємо поглянути на підручник М. Даденкова як на наукову працю, яка, попри наявність ідеологічного складника, залишається цінним джерелом для вивчення історії освіти.

Олександр Міхно,

директор музею,

доктор педагогічних наук