27 вересня – Всесвітній день туризму. З цієї нагоди Педагогічний музей України пропонує вашій увазі черговий матеріал рубрики «Музейне інтерв’ю». Туризм і музейна діяльність тісно взаємопов’язані, адже подорожі створюють умови для безпосереднього пізнання історії, культури та спадщини рідного краю, сприяють реалізації освітніх, культурних і наукових функцій музеїв. У цьому контексті інтерв’ю з Надією Куксою, завідувачкою відділу «Суботівський історичний музей» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», висвітлює особливості діяльності музеїв, до складу яких входять пам’ятки національного значення, сучасні форми роботи з відвідувачами та роль музейного простору у формуванні історичної свідомості та патріотизму молодого покоління.
Продовжуємо рубрику «Музейне інтерв’ю». Сьогодні наша гостя – Надія Кукса, завідувачка відділу «Суботівський історичний музей» Національного історико-культурного заповідника «Чигирин».
Тема нашої розмови є надзвичайно актуальною: діяльність музеїв, до складу яких входять пам’ятки національного значення, особливості їх сприйняття учнями та молоддю, а також пошук сучасних форм роботи, що здатні зробити такі музеї простором живого діалогу поколінь.
Запрошуємо пані Надію до розмови!
Розкажіть про Ваш музей та відомих осіб, які пов’язані саме із Суботовим.
У 1960 р., під час чергової хвилі антирелігійної кампанії, у храмі Святого Пророка Іллі – усипальниці гетьмана Богдана Хмельницького – було припинено проведення богослужінь. У його приміщенні розгорнули експозицію краєзнавчого музею, який діяв на громадських засадах.
Зі створенням 7 березня 1989 р. Чигиринського державного історико-культурного заповідника пам’ятку включили до його складу. А 23 вересня 1995 р., під час відзначення 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького, Указом Президента України заповіднику було надано статус національного.
Сьогодні до складу відділу «Суботівський історичний музей» входять три пам’ятки національного значення: церква Святого Іллі, місце усипальниці Богдана Хмельницького та Суботівське городище чорноліської культури. Крім того, відділ опікується ще однією унікальною пам’яткою – Суботівським багатошаровим городищем із замчищем Хмельницьких, двома селянськими садибами початку ХІХ ст. та пам’яткою місцевого значення «Три криниці».
У чому, на ваш погляд, полягає особливість діяльності музею, що знаходиться в історичній будівлі церкви Святого Іллі. Як це впливає на його сприйняття: чим більше цікавляться відвідувачі – пам’яткою чи постатями історичних осіб?
Церква Святого Пророка Іллі – чи не єдина культова споруда в Україні часів визвольних змагань під проводом Богдана Хмельницького, що зберегла свою автентичність. Святиня має особливу притягальну силу, про що красномовно свідчить постійне зростання кількості її шанувальників: за неповними підрахунками, щороку храм відвідує щонайменше 100 тисяч українців та зарубіжних гостей.
Відповісти однозначно, чим саме більше цікавляться відвідувачі – пам’яткою чи постатями історичних осіб, пов’язаних із її минулим, – неможливо. Для одних головним є історія храму та особливості його архітектури, для інших – зв’язок святині з життям і діяльністю Богдана Хмельницького.
Тому під час екскурсій співробітники музею враховують побажання гостей, практикуючи диференційований підхід до подання матеріалу. Інформація вибудовується з урахуванням вікових, освітніх і релігійних особливостей відвідувачів, що дозволяє зробити спілкування з історією максимально змістовним і особистісно значущим.
Розкажіть, як заповідник увійшов у ваше життя?
У 1990 р. я закінчила історичний факультет Кіровоградського педагогічного інституту та розпочала педагогічну діяльність, викладаючи історію, право, суспільствознавство й географію в Суботівській школі. У 1995 р. мені запропонували посаду екскурсовода у відділі «Суботівський історичний музей», менше, ніж через рік – старшого наукового співробітника. У 2024 р. мене було призначено завідувачкою відділу.
Як змінились школярі за останні десятиліття, чим їх можна на сьогодні зацікавити?
Працюю у музейній сфері вже 31 рік, і за цей час змінилися кілька поколінь відвідувачів. Проте різкої зміни у зацікавленості школярів я не помітила. Хіба що сьогодні частина дітей краще обізнана з історією України завдяки використанню інформаційних технологій. Як і 30 років тому, серед учнів завжди були ті, хто щиро цікавився минулим і пам’ятками, і ті, хто залишався байдужим.
За моїми спостереженнями, налаштованість групи багато в чому залежить від позиції та авторитету їхніх наставників і батьків. Приємно, що останніми роками батьки дедалі частіше приїжджають разом зі своїми дітьми. Водночас зазначу: і серед дорослих бувають як щиро зацікавлені, так і байдужі відвідувачі.
Маю багаторічний досвід організації туристичних походів і екскурсійних поїздок для учнівської молоді. Завжди готували дітей заздалегідь, і саме це робило їхню зустріч із пам’ятками ще більш захопливою. Якщо ж учителі привозять групу, не замовляють екскурсію і самі не мають уявлення про місце, куди приїхали, то результат такої подорожі, на жаль, майже нульовий. Подібні ситуації доводилося спостерігати не раз.
Аби музей був цікавим і активно задіяним в освітньому та культурному житті України, ви провели значну дослідницьку роботу. Чи дає це позитивний результат, як «працює» його колекція?
Результати як моєї дослідницької роботи, так і напрацювання колег покладені в основу діяльності нашого музею. Варто зазначити, що впродовж 10 років у співавторстві з колегою Яніною Діденко працювали над видавничим проєктом «Хранителі історичної минувшини Чигиринщини», було підготовлено і видано 4 книги, які були розподілені між бібліотеками та закладами освіти Черкащини. Дослідницька робота у цьому напрямі триває.
Важливим фактором розвитку музею є підтримка музейно-краєзнавчої спільноти області та України. Яку роль відіграють науково-практичні конференції? Можливо ознайомите наших читачів з досвідом найбільш вдалої комунікації?
Маю досвід щодо організації та проведення, підготовки збірників матеріалів низки учнівських конференцій циклу «Чигиринщина в історії України», яких впродовж 2006-2020 рр. було проведено дев’ять. На жаль, у зв’язку з пандемією та повномасштабною фазою російсько-української війни, ці конференцій поставлено на тимчасову паузу.
Варто відмітити подвижницьку діяльність у цьому напрямі доктора історичних наук, проректора Черкаського державного університету Валентина Лазуренка, уродженця Суботова, який щорічно організовує і проводить на базі свого закладу обласну історико-краєзнавчу конференцію «Персоналістичний вимір історії Черкащини» та Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження». Прикметно, що серед учасників цих науково-краєзнавчих зібрань чимало здобувачів освіти, вчителів, до участі у зібранні долучаються учасники з різних регіонів.
Яка доля освітнього курсу «Моя Черкащина»? Що ви можете порадити в аспекті як розробки, так і запровадження аналогічних курсів в інших областях?
Зазначений освітній курс запроваджено і успішно викладається у низці загальноосвітніх закладів Черкащини. Зауважу, що з його впровадженням у навчальний процес суттєво збільшилася кількість організованих дитячих груп, які відвідують наші екскурсійні об’єкти, і це не може не радувати, адже здобувачі освіти мають можливість доторкнутися до славної минувшини краю. Відрадно, що програму курсу розробляли як авторитетні історики-науковці, так і викладачі історії. Однак, на мою думку, до авторського колективу варто було б залучити і музейників, краєзнавців, які безпосередньо досліджують сторінки регіональної історії. Переконана, що такий курс просто необхідний у всіх регіонах України як один з дієвих засобів формування національної самосвідомості, громадянської позиції та патріотизму дітей та молоді.
Розмову вела Лариса Гайда,
провідна наукова співробітниця
Педагогічного музею України.
