Серед актуальних питань розвитку музейної педагогіки в Україні особливе місце посідає залучення місцевих та регіональних ресурсів до роботи з цільовими аудиторіями як закладів вищої освіти, так і музеїв. Про сучасні можливості використання краєзнавчих матеріалів в освітньому просторі поговоримо під час методичного діалогу з Іриною Скакальською, докторкою історичних наук, професоркою, завідувачкою кафедри історії та методики навчання Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка.
Розпочнемо зі знайомства. Розкажіть про себе…
Я народилася у Кременці ‒ місті з величною історією, що бере свій початок ще з давніх часів. Його старовинні вулиці, Замкова гора та культурна спадщина стали для мене джерелом глибокого пізнання. Саме тут зародився мій інтерес до історії, що згодом став професією і життєвим покликанням. Закінчила історичний факультет Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, який теж походить із Кременця.
Після завершення навчання доля повернула мене до рідного міста. Я працювала вчителем історії у Кременецькій гімназії. Згодом моє професійне життя пов’язалося з Кременецькою гуманітарно-педагогічною академією імені Тараса Шевченка.
Кандидатську дисертацію я захистила в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, який, що символічно, теж має історичне коріння з Кременця. Темою мого наукового дослідження стала діяльність Семена Жука на Волині в міжвоєнний період ХХ століття ‒ постаті маловідомої, але надзвичайно цікавої для розуміння регіональної політики того часу.
Наукові пошуки привели мене і до докторської дисертації, присвяченої складному та надзвичайно важливому періоду в історії Західної Волині. У роботі «Політико-соціальні виміри та етнокультурні трансформації української еліти Західної Волині (1921–1939 рр.)» я прагнула не лише дослідити історичні процеси, а й осмислити ті зміни, які вплинули на долю краю та його людей.
З листопада 2020 р. – завідувач кафедри історії та методики навчання Академії, модератор Центру краєзнавства та туризму Академії, також здійснюю керівництво науково-дослідною лабораторією з дослідження локальної історії та музеєзнавства.
Коло моїх наукових інтересів: біографістика еліти Волині, музейна педагогіка, публічна історія, локальна історія.
Чим знамените й цікаве місто Кременець?
Коли говоримо про велич і унікальність Кременця, передусім маємо на увазі його людей ‒ тих, хто тут живе сьогодні, хто творив його історію в минулому і хто залишив по собі слід у пам’яті поколінь. Саме через людські долі, через біографії відомих краян місто постає олюдненим. Мені, як дослідниці, особливо близьке осмислення індивідуальних історій. І я щиро пишаюся, що в переліку тих, хто ходив по кременецькій землі, ‒ сам Тарас Шевченко. Його короткий візит став символічним маркером того, що наш край був і залишається частиною великої української історії. Цьогоріч мені випала честь прочитати публічну лекцію в Кременецькому краєзнавчому музеї, присвячену темі вшанування Кобзаря на теренах Кременеччини у міжвоєнні роки. Як відзначали Шевченківські академії у 1920–1930-х? Хто організовував ці події? Як сприймали постать Шевченка в непростих політичних обставинах того часу? Ці питання не лише історичні ‒ вони глибоко актуальні й сьогодні, бо торкаються нашої культурної пам’яті.
У міжвоєнний період Кременець знову був осередком інтелектуального та культурного життя. Тут жила і працювала ціла плеяда яскравих особистостей. Найближчий мені, бо детально вивчала його життєпис – Семен Жук ‒ громадсько-політичний діяч, просвітянин, який залишив глибокий слід у суспільному житті Волині. Борис Козубський ‒ адвокат, член Центральної Ради, просвітянин, захисник українських інтересів у польському сеймі, активний діяч Українського національно-демократичного об’єднання. Улас Самчук ‒ всесвітньо відомий письменник. Роман Бжеський ‒ історик, журналіст, громадський діяч. Кожне з цих імен ‒ це жива сторінка історії Кременця.
Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Тараса Шевченка має «руді стіни» – свою історію…
«Волинські Атени» сягають корінням братської школи й пройшли довгий і складний шлях перетворень, який триває вже близько 400 років. Так, у XVIII ст. єзуїти збудували у Кременці колегіум і відкрили школи граматики та риторики. Проте справжній злет інтелектуального життя Кременця почався на початку ХІХ ст. з відкриттям Волинської гімназії у 1805 році. Ідея створення навчального закладу нового типу належала Тадеушу Чацькому ‒ видатному діячеві, просвітителю, який разом із Гуго Коллонтаєм прагнув перетворити Кременець на освітній та науковий центр. У старих мурах єзуїтського колегіуму утвердилося нове життя: гімназія з унікальною бібліотекою, високим рівнем викладання, академічною дисципліною та духом просвітництва. У 1819 році Волинську гімназію перетворили на Волинський ліцей ‒ заклад, який в історії отримав назву «Волинські Афіни».
Закритий у 1831 році царською владою, ліцей залишив по собі неоціненну спадщину. Його спадкоємцями стали Волинська духовна семінарія, єпархіальне жіноче училище, а у ХХ столітті ‒ ліцей, учительський інститут, педагогічне училище і, зрештою, сучасна Академія.
Сьогодні Академія зберігає дух Тадеуша Чацького, розвиває його ідеї у сучасному форматі. Тут вивчають історію рідного краю, дбають про виховання громадянина, підтримують наукові ініціативи молоді, зберігають культурну спадщину у музеях закладу освіти.
Чи має Академія свій музей або музейну кімнату, що зберігає історію закладу?
Музей історії освіти академії «Волинські Афіни», не лише розповідає про минуле навчального закладу ‒ він утверджує його як спадкоємця інтелектуальної традиції Кременця, відомого як «Волинські Афіни». У музеї проводяться не лише екскурсії, але відбуваються навчальні заняття, творчі заходи.
Навчальна аудиторія ім. Бориса Козубського (адвоката та громадсько- політичного діяча) – постаті, яка втілює ідеали громадянського суспільства. Простір не лише освітній, а й меморіальний ‒ з експозицією, що дозволяє студентам дізнатися про правозахисну та просвітницьку діяльність Козубського. Тут проходять дискусії, семінари та лекції на теми історії, демократії і політичної культури. Тут відбувається засідання історичного клубу «Х Легіон».
Унікальною є етнографічна світлиця, де представлені предмети народного побуту, зразки одягу і вишивки, так, ніби переміщаєтесь у часі на поч. ХХ ст.
Галерея Кременецької фотографії 1930-1939 рр. та музей ім. Г. Германовича. Це візуальний архів міжвоєнного Кременця ‒ періоду, коли місто було частиною Другої Речі Посполитої. Галерея представляє унікальні світлини міського побуту, архітектури, освітнього й релігійного життя, єврейської та польської спільнот. Це простір пам’яті, що дозволяє побачити, як виглядало мультикультурне середовище Кременця напередодні Другої світової війни.
Про Вас професійне музейне середовище дізналось завдяки публікаціям з проблем музейної педагогіки та організації науково-методичних семінарів, яких вкрай мало. Ваша кафедра історії та методики навчання Академії разом з місцевим музеєм вдруге провела науково-методичний семінар «Музей як засіб формування громадянської компетентності у здобувачів освіти в Україні». Чому було обрано саме таку тему?
Так, у мене є низка наукових публікацій у фахових журналах, які висвітлюють питання музейної педагогіки, зокрема, як використовувати музейний простір в освітньому процесі або особливості проходження музейної практики здобувачами. Окремі статті вийшли у мене в співавторстві з Андрієм Левчуком, директором Кременецького краєзнавчого музею.
Щодо теми семінару, то її ми обрали з Андрієм Левчуком не випадково, а як відповідь на нагальну потребу сучасної української освіти ‒ виховувати свідомих, критично мислячих громадян, здатних не лише орієнтуватися в історії, а й робити з неї висновки для майбутнього. У контексті війни, переосмислення ідентичності, міжетнічних взаємин та пам’яті про геноциди ХХ століття музей виступає не лише сховищем артефактів, а інструментом глибокого педагогічного впливу.
Громадянська компетентність ‒ це не лише знання законів і процедур. Це також розуміння складних сторінок історії, усвідомлення цінності культурної спадщини, здатність вести діалог, захищати демократичні принципи. Саме в музейному середовищі ці складові можуть бути інтегровані в освітній процес через міждисциплінарні підходи, роботу з джерелами, методи сторітелінгу, візуального аналізу та проєктного навчання.
Партнерство нашої Академії та Кременецького краєзнавчого музею є прикладом того, як заклади освіти та культури можуть об’єднувати зусилля задля формування нової педагогічної практики. Науково-методичні семінари дають змогу педагогам, музейникам, науковцям і студентам обговорити ефективні шляхи інтеграції локальної історії у зміст процесу навчання і виховання.
Які форми співпраці закладу вищої освіти з музеями Ви практикуєте та вважаєте найбільш продуктивними? Чому наші музеї так мало працюють зі студентами?
Прикладом співпраці є читання публічних лекцій. Наприклад, до Дня Соборності України я прочитала публічну лекцію в Кременецькому краєзнавчому музеї для громадськості міста на тему: «Українська еліта Кременеччини в міжвоєнний період ХХ ст.: виклики, діяльність та популяризація через публічну історію» з метою популяризації локальної історії. Також публічну лекцію прочитала про Шевченківські Академії на території Волинського воєводства у 1920-30-х рр.
На базі Кременецького краєзнавчого музею неодноразово відбувалося засідання історичного студентського клубу «Х Легіон», найбільш цікавим було театралізоване дійство про юність Уласа Самчука в Кременці.
Практикуємо й те, що наукові співробітники Кременецького краєзнавчого музею читають лекції для здобувачів освіти. Наприклад, Ярослав Жупанюк, знаний волинський художник і старший науковий співробітник музею, зацікавив студентів сакральним мистецтвом під час лекції.
На мою думку, музеї мало працюють зі студентами, тому що, швидше за все, чекають, коли хтось «прийде сам», а не виходять із пропозиціями до педагогів. Виші часто не ініціюють проєкти зі співпраці, не розглядають музеї як партнерів у формуванні компетентностей здобувачів освіти. Виходить замкнене коло. Вихід єдиний – музеям потрібно проводити майстер-класи, стажування для студентів. Закладам вищої освіти необхідно подаватися на гранти, проводити спільні дослідницькі, просвітницькі, соціальні ініціативи з музеями.
Які навчальні дисципліни чи курси краєзнавчої тематики пропонуються нині студентам? Ваш практичний досвід.
Для студентів ОПП Середня освіта (Історія та громадянська освіта) читаю предмет історія України ХІХ-ХХІ століття. Тема однієї з лекцій «Українська революція та створення Центральної Ради». В ході лекції посилаюся на музейні предмети Кременецького краєзнавчого музею, які напряму дотичні до проблематики лекції та постаті Бориса Козубського, члена Центральної Ради, голови Кременецької міської думи (1917-18рр.), голови Кременецької повітової управи (1919 р.).
З вибіркових курсів студенти обирають основи музеєзнавства, історію музеїв світу, екскурсознавство.
Зауважу, що студенти-історики на першому курсі Академії обов’язково проходять навчальну музейну практику на базі Кременецького краєзнавчого музею. Слухають лекції про зберігання та облік музейних предметів, їх оцифрування тощо. Вони вивчають фондові колекції музею, допомагають в організації виставок, беруть участь у наукових дослідженнях та публічних заходах. Першу організаційну зустріч під час практики, з оглядовою екскурсією по музею, проводить сам директор Андрій Левчук, а потім долучаються співробітники музею.
Розкажіть про проєкт «Музейні студії» і чим він корисний для молоді?
Міжрегіональний проєкт «Музейні студії» між Кременецьким краєзнавчим музеєм та Державним історико-культурним заповідником в м. Дубно стартував 24 лютого 2025 р., у третю річницю повномасштабного вторгнення ворога. Його метою є не лише експонування музейних предметів, відкриття виставок, але й створення простору для спільних історичних розвідок, музейних практик, дискусій і творчих проєктів до яких залучається молодь. За пів року з’явилось багато нових ініціатив, які явно будуть корисні не лише в музейній справі, а й знайдуть своє застосування у педагогіці. У рамках проєкту я читала лекцію в Дубно про Кременецький Малий Кобзар 1922 р. видання. Так, слухачами були переважно учні шкіл та вчителі.
Життя триває, попри постійні загрози. Але я вірю, що продовження цього й інших музейних проєктів в освітній сфері відбуватиметься вже в мирній Україні.
Розмову вела:
Лариса Гайда
провідна наукова співробітниця
Педагогічного музею України
