Серед актуальних викликів для музеїв України – підготовка фахівців, які мають ґрунтовні теоретичні знання та практичні навички в музейній справі, зокрема в музейній педагогіці. Як вони можуть набувати та вдосконалювати свої музеологічні компетентності? Ці та інші питання ми обговорили під час методичного діалогу з Валерією Сергіївною Лавренко, директоркою Державного музею авіації імені О.К. Антонова.
Розпочнемо зі знайомства, Валеріє Сергіївно. Розкажіть про себе.
Доброго дня, наразі я очолюю Державний музей авіації імені О. К. Антонова. На цій посаді працюю відносно недовго – з листопада 2024 р.
До цього працювала понад 5 років на посаді заступниці директора з наукової роботи Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького. Власне, я поєднувала музейну роботу з викладанням у Дніпровському національному університеті імені Олеся Гончара на історичному факультеті.
У мене дещо нестандартна музейна біографія. Я не починала свою роботу у музеї у якості лаборантки, чи молодшої наукової співробітниці. І як то часто водиться, людина працює на одному місці і поступово зростає.
Моя історія зовсім інша. Я закінчила аспірантуру, захистила дисертацію, працювала доценткою, на той момент виявляла дослідницький інтерес до культурної спадщини, мала декілька стажувань з музейної тематики у Польщі, Великобританії, Ізраїлі. І в 2018 р. мене запросили до команди Юлії Пісчанської, яка подавала свою кандидатуру на посаду директорки Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. І. Яворницького.
Звісно, музейний старт з посади заступниці директора має свої плюси та мінуси. Я відверто визнаю, що в перший рік роботи у музеї доводилося багато навчатися, опановувати музейну справу. Але, з іншого боку, будь-якому середовищу властивий консерватизм (тим паче, коли установа пов’язана зі збереженням спадщини) і інколи для позитивних якісних змін потрібні люди зі свіжим поглядом, з не суто музейним (але, принаймні, суміжним) досвідом.
Тим паче, працювати довелося у дуже незвичних умовах, зокрема пандемії COVID-19 та повномасштабного російського вторгнення на територію України. І якщо говорити про музей як вчителя, то найперше він навчив мене бути адаптивною.
Потрібно провести «Ніч Музеїв» у онлайн форматі – ми готові (не переривати ж традицію, яка існує з 2013 р.), організовувати музейні інтерактивні заняття просто неба через карантинні обмеження – залюбки. Лютий 2022 р. і подальші воєнні події дали мені досвід убезпечнення колекції, переорієнтації роботи музею у формат гуманітарного хабу, налагодження науково-просвітницької роботи в укритті.
Якось у травні 2022 р. ми командою музейників розвантажили 20-тонну фуру з гуманітарною допомогою для ВПО за дві години. Йдучи працювати в музей, я точно не передбачала, що стикнусь з такими логістичними операціями. Але за той час, що я працюю у музеях, ці інституції переосмислюють свою місію та соціальне призначення. Тож раджу студентам, які планують пов’язати кар’єру з музейною роботою, бути готовими до того, що реальна робота ‒ не тільки виконання обов’язків за посадовою інструкцією.
Державний музей авіації імені О. К. Антонова – це, напевно, одна з найцікавіших, найскладніших і найамбітніших задач, з якими я стикалася у музейній діяльності. З безпекових питань наразі наша основна експозиція зачинена. Позаяк, ми маємо чудовий виставково-екскурсійний простір у Навчальному ангарі Київського авіаційного інституту, куди усіх принагідно запрошую.
У цьому місяці відкриваємо вкрай важливу виставку для осягнення національної мілітарної історії України, присвячену ліквідації дальньої бомбардувальної авіації за рішеннями Будапештського меморандуму. Ця виставка розкаже історію про те, від якого потенціалу Україна відмовилася в обмін на примарні міжнародні гарантії, про досвід, який точно не варто повторювати у 2025 р.
У музейній археологічній експедиції на пам’ятці археології «Балка Канцерка» (2022 р.) Це фото здобуло третє місце на національному етапі конкурсу наукових фото від Вікіпедії. Фото В. Лавренко.
Про вас професійне музейне середовище дізналось завдяки науковим конференціям Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.Яворницького та найбільше – завдяки виходу й широкій популяризації навчального посібника «Практичне музеєзнавство». За крайні десятиліття у нас мало видавали фахової літератури для музейних фахівців. Розкажіть про цей посібник : як виникла ідея, як відбувалася її реалізація, на кого він орієнтований?
Як я вже сказала, я маю певний досвід поєднання викладацької та музейної роботи. І посібник «Практичне музеєзнавство» був реалізований у якості лекційного курсу, який прослухали абсолютно реальні 37 студентів. Це була дисципліна за їх вибором, і за її підсумками студенти склали диференційований залік (тільки на «добре» і «відмінно»).
Чим позитивно відрізняється вища освіта сьогодні від тих часів, коли навчалася я, так це тим, що студенти реально впливають на свою освітню траєкторію, вони можуть за рахунок предметів за вибором поглиблювати спеціалізацію своєї підготовки. І до освітнього процесу все частіше залучаються практики. Їх прийнято називати стейкхолдерами. От і мій посібник ‒ це «методичка від стейкхолдера».
Однак, я не збрешу, коли скажу, що ідея створити посібник виникла з власного «головного болю». Я багато навчалася в перший рік роботи музею (і потім, звісно, і до сьогодні). І навчаючись, я зробила висновок, що переважна більшість підручників з музеєзнавства надмірно зосереджена на питаннях історії становлення музейної справи, міжнародного та національного законодавства у музейній сфері.
Жоден підручник, який я зустрічала, не розповідав про те, якої висоти мають бути вітрини, з чого розпочати роботу над виставкою (з наукової концепції, тобто того, що ми хочемо розповісти, чи з добору предметів – що ми можемо розповісти), які існують мережі музейників в Україні…
Я вирішила «заповнити лакуни». У посібнику багато відсилок до досвіду колег по всій Україні. І я неймовірно вдячна їм за відкритість і готовність ділитися історією власних успіхів та невдач.
Екскурсія у Навчальному ангарі Київського авіаційного інституту. Фото В. Лавренко.
Чи потрібні, на ваш погляд, сучасному працівнику музею науково-методичні видання (онлайн-продукти), адже фахівців у нас вкрай мало. До музеїв, у переважно приходять люди з гуманітарною освітою, які опановують досвід колег. Як музеям подолати цю кризу якості фахівців у музейній галузі?
Значною мірою музейна робота – це ремесло. А ремесло передається від майстра до учня. І я дуже рада за музеї, у яких є «школа молодого фахівця». Є майстри, які мають час та натхнення передавати свої знання та досвід. Але так склалося далеко не скрізь. Тож науково-методичні видання це компенсують. Хоча б частково.
Де вірогідно не буде «школи молодого фахівця» ‒ так це у селах і невеликих містах. Я стикалася з ситуацією, коли попередній директор раптово помер, громада ставила на цю посаду молоду активну людину. Але всі ми знаємо про брак кадрів на периферії, тож це був молодий агроном, якому «методичка» була життєво необхідна.
Як долати кризу фаховості? Музейники мають ділитися знаннями зі студентами на етапі, коли вони лише здобувають фах. Йти викладати у якості стейкхолдерів, організовувати повноцінну практику, не «для галочки».
Я знаю, що заробітна плата у ЗВО – невисока, і навряд чи саме вона мотивує фахівців викладати. І я знаю, що організувати практику для студентів у музеї потребує великої кількості ресурсних затрат співробітників. Але це питання відтворення музейної спільноти. Тож робота зі студентами – наш податок на фаховість.
Мої студенти на музейній практиці. Фото В. Лавренко.
Педагогічний музей України здійснює своєрідний моніторинг освітніх програм музеїв. У більшості випадків цільова категорія – діти початкових та середніх класів. Студенти ж у музеях або проходять практику, або відвідують певні виставки та події. Чому наші музеї так мало працюють зі студентами?
Якщо коротко, то працюють закони маркетингу. Батьки дітей (а саме на них як покупця розраховані освітні програми від музеїв) є більш щедрою категорією замовників подібних послуг.
У даному випадку розробка освітніх програм для студентів потребує глибокого занурення у тему, поєднання у фахівця власне професіоналізму умовного реставратора та вміння доносити інформацію до доволі критичної аудиторії (що є рідкою якістю). А платоспроможність студентів традиційно нижча, ніж у дорослих, які створили сім’ї та мають дітей.
Я б не робила з цього трагедії. Я радше є прихильницею повноцінних практик для студентів. З чіткою програмою. Таких, які завершуються якимось цілісним проєктом. Колись у нас студенти вивчали історію локального побуту за матеріалами газет, а у підсумку ми знімали відео з їх висновками з прочитаного. Вийшло круто, і переглядів такі відео набрали чимало. Також у нас студенти розробляли тематичні екскурсії по центральній частині міста. І запрошували на них усіх охочих. І хоч екскурсії позиціонувалися як безкоштовні, донатів наші екскурсоводи зібрали чимало.
Мої студенти на музейній практиці. Фото В. Лавренко.
Ваш досвід, діяльність та плани…
Про плани. Їх багато.
Науково-методичні: зараз активно працюю над навчальним посібником з курсу «Національне та полікультурне у музейних колекціях України та Європи». Цей курс був прочитаний мною в рамках проєкту за програмою «Жан Моне. Дії», який підтримується Єврокомісією. 53 людини прослухали цей курс, він мав позитивні відгуки, тож, певно, варто зробити його доступним загалу.
Мені неодноразово казали про потребу у другій частині посібника. Напевно, поки що мені його писати зарано. Я здобуваю новий для себе досвід управління музеєм науково-технічного профілю. Коли прийде час узагальнювати цей досвід – то і посібник не забариться.
Виставкові: Державний музей авіації імені О. К. Антонова готує масштабну виставку, присвячену історії авіації у роки Другої світової війни «Доля світу вирішувалася в українському небі». Плануємо її на весну 2025 р. Тут будуть в тому числі літаки, знайдені пошуковцями, які були передані СРСР за програмою ленд-лізу. Тож – майже на правах реклами, запрошую на цю виставку, яка продемонструє феномен союзництва.
Освітні: плануємо хакатон для студентів інженерного профілю з метою розробки цифрових музейних рішень.
Сердечно дякуємо Валерії Сергіївні за плідне професійне спілкування, що продемонструвало взаємне порозуміння, було змістовним і корисним, адже поєднання науково-методичних напрацювань з практичним досвідом колег, їх переосмислення та сучасне бачення сприятимуть подальшому розвитку музейної галузі України.
Розмову вела:
Лариса Гайда
провідна наукова співробітниця
Педагогічного музею України
