Матвій Довгополюк (1893–1944) – український педагог, агроном та літератор – пройшов шлях від земського агронома до керівника Охтирського повітового відділу народної освіти, редактора педагогічного журналу «Трудова освіта» та очільника Охтирського дитячого містечка. Його робота з організації освітніх установ, розвитку професійного навчання та боротьби з дитячою безпритульністю залишила значний слід в історії української освіти. Проте, як і тисячі інтелектуалів того часу, Матвій Довгополюк став жертвою політичних репресій. Ця віртуальна виставка вшановує його внесок у культуру та освіту й розкриває трагічні сторінки біографії педагога.

Матвій Лукич Довгополюк народився 1893 р. в  м. Погребище Вінницької обл. Закінчив сільськогосподарську школу у с. Махаринці на Вінниччині (1911). Працював земським агрономом на Чернігівщині. Від 1913 р. – у м. Охтирка на Сумщині: агроном земвідділу, помічник головного агронома повіту; організатор і голова товариства «Просвіта» у Краснопіллі (1917); заступник голови, завідувач підвідділу професійної освіти, від 1921 р. – голова повітового відділу народної освіти. Чудовий портрет Матвія Довгополюка тієї пори залишив його близький друг – педагог і літератор Юрій Самброс (1894-1975):

Портрет особистості (за спогадами Юрія Самброса)

«Незграбно-атлетична, вище середньої постать з трохи кривими, мов літера «ікс», ногами, завжди у крагах (штани на випуск ніколи не носив), у шкірянці чи в напіввійськовій, типу френча, сорочці (європейського, з комірцями й краватками, одягу ніколи носив), з довгим, закинутим назад, темним волоссям, з карбованими вустами, опуклими вилицями, плебейським широким носом і грубим, басовитим голосом та невихованими рухами, він на перший погляд видавався навіть хамовитою людиною, від якої треба сторонитися, щоб не наразитися на грубість. Проте все це було зовнішнє.

Насправді ж, попри всю свою безсумнівну властолюбність, надмірну упертість, певний егоїзмі рокот громового голосу, – у нього була надто сентиментальна, мрійлива й поетична натура «….»

Його завжди тягнуло до крайностей.…Одначе всі протиріччя в ньому, його часом награність та інстинктивне шукання пози й оригінальності заради звертання на себе уваги, – потопали без сліду в загальній величі й силі його змістовного, міцного й оригінального духовного обличчя. Це був видатний вольовий характер, дійова людина гострого розумуй залізної цілеспрямованості та натиску, це був таран, що пробивав будь-яку перепону на шляху до розважно поставленої мети.

 

Організаторські здібності у нього були насправді великі…. З фаху – агроном середньої освіти, він віддався педагогічній роботі саме як педагог-організатор. Своїм вольовим тоном, громовим голосом, пристрастю, вмінням промовляти і висувати щось нове, хай різке, але завжди оригінальне або, як ми між собою казали, своєю любов’ю «бахкати», огорошувати людей – він імпонував усім, легко здобував великий авторитет, тим більше, що люди почували за ним практичність, хазяйновитість, розум і знання справи, за яку він брався.

Через це йому прощали й немилосердну, до жорстокості, вимогливість як адміністратора, бо водночас він був і прекрасним, чуйним товаришем, свійською простою людиною, органічно далекою від зазнайства» [4 с. 120].

М. Довгополюк – один із засновників Охтирського краєзнавчого музею (1921). Разом з Б. Антоненком-Давидовичем та І. Багряним організував філію літературної організації «Плуг», був її головою. Маючи природню художню обдарованість, М. Довгополюк  виявляв схильність до літературної творчості. За влучним визначенням Ю. Самброса, «у нього була надто сентиментальна, мрійлива й поетична натура. Все своє життя він пнувся в поети, писав не зовсім грамотні, хоч і не позбавлені образності, вірші й оповідання під псевдонімом Толь Хуртовина, видаючи їх власним коштом, читав, знав літературу й мав художній смак і чуття» [4, с 120]. Перша літературна публікація М. Довгополюка побачила світ у 1913 р. в Охтирці (на жаль, досі видання не знайдено). Літературні твори публікував під псевдонімами М. Толь, Толь Хуртовина. За його редакцією у 1920 р. в Охтирці у видавництві Спілки споживчих товариств «Просвіта» побачив світ «Збірник пам’яті Тараса Григоровича Шевченка» (31 с.), в якому опубліковано вірші Олександра Олеся, Людмили Волошки, Миколи Вороного та три статті самого М. Довгополюка: «Кайдани неволі», «Як шанують поетів», «Сторінки історії українського письменства».

В 1921–22 рр. М. Довгополюк – редактор педагогічного журналу «Трудова освіта», публікував у ньому статті з питань освіти і виховання під власним ім’ям та під своїм літературним псевдонімом Толь Хуртовина. Задекларований як неперіодичний друкований орган Охтирського повітового відділу народної освіти, журнал «Трудова освіта», попри характерні для того часу нерегулярність випуску, недотримання стандартів поліграфічного оформлення (постійні зміни формату, використання для друку обгорткового паперу, недотримання у текстах єдиних граматичних правил тощо) став чи не першим в радянській Україні фаховим педагогічним виданням і пройшов поруч з читачем від першого числа у серпні 1920-го р. до № 21/23 у березні 1922 р.

Видання журналу було започатковано з метою оперативного вирішення нагальних проблем, які поставали перед освітянами Охтирщини. Вже у першому числі журналу знаходимо програмні статті Б. Антоненка-Давидовича «Нова школа» та М. Довгополюка «Завдання часу (професійна освіта)», «Школа і вчитель» (під псевдонімом Т. Хуртовина), «Пляни професійної освіти в Ахтирськім повіті». Журнал публікував інформаційні повідомлення, інструктивно-керівні документи, навчально-методичні розробки із викладання нововведених шкільних дисциплін, статті з питань організації культосвітньої роботи, бібліографічні рекомендації тощо.

Випуск № 8 із підзаголовком «Шевченківське число» містить як історико-літературні, так і публіцистичні статті «Народна освіта і наша інтелігенція» М. Довгополюка, «Пролетарська культура» Б. Антоненка-Давидовича. Важливою віхою тогочасного шкільного будівництва стала Постанова Ради Народних Комісарів УСРР від 21 вересня 1920 р. «Про введення української мови в школах та радянських установах, відгуком на яку стала стаття у №8 «Про дерусифікацію вчительства». Впродовж 2-х років авторський колектив журналу брав активну участь в обговоренні нових методів навчальної та виховної роботи, сміливо висуваючи нестандартні способи виживання галузі в умовах соціально-економічної руїни початку 1920-х рр. Так, М. Довгополюк обстоював ідею введення спеціального шкільного податку з населення (продуктами), який би допоміг протистояти остаточному зубожінню матеріальної бази освіти і втраті значної частини викладацького корпусу (статті «Шукаємо виходу», «Про приватну ініціативу в Наросвіті»). Особливий інтерес становлять публікації М. Довгополюка, присвячені розвитку професійної освіти: «Завдання часу (професійна освіта)», «Школа і вчитель», «Професійна освіта на Харківщині в 1920-21 р.»

 

Часопис «Трудова освіта» був не лише інформаційно насиченим, а й художньо виразним завдяки публікаціям Б. Антоненка-Давидовича, М. Довгополюка, Ю. Самброса та ін. Журнал є цінним джерелом інформації про перші кроки в історії національної школи України початку 1920-х рр., зокрема на регіональному рівні. Видавці журналу не обходили увагою і жваве культурно-мистецьке життя повіту: роботу сільських книгозбірень, професійних та самодіяльних театрів, музичних колективів, співпраці з активістами товариства «Червона просвіта».

 

Як голова Охтирського повітового відділу народної освіти, М. Довгополюк спрямовував максимум енергії на пошуки виходу із жахливої трагедії дитячої безпритульності, яка набирала все нових обертів. Спираючись на чималий власний агрономічний та педагогічний досвід, в одному з номерів «Трудової освіти» він звернувся до освітян з розлогою статтею «Сільське господарство в школах-клюбах та дитячих будинках», де зазначав: «На мою думку, є необхідним при кожнім дитячім закладі (дитячий будинок (постійний і денний), дитячий клюб) мати землю, де б можна було організувати польове господарство, садок, пасіку, город, завести домашнє господарство, звернувши головну увагу на дрібне скотарство: свині, вівці, птиця, кролики, кози, а теж ввести в програм роботи клюбу спеціальні дисципліни по сільському господарству як основу, ґрунт самої роботи… Робота в ньому (сіль. госп.) повинна бути школою виховання волі, енергії, колективної думки і працею…» [2, с. 8–10]. Поєднання сільськогосподарської діяльності із умовами перебування в інтернатних установах могло б виконати триєдине завдання: забезпечити вихованців дитячої установи продовольством, сприяти ефективній виховній роботі серед дітей та створити для вихованців нормальні гігієнічні умови життя. Цю ідею М. Довгополюка підтримало керівництво України, і відповідно до Постанови Ради Народних Комісарів УСРР від 3 січня 1922 року «Про наділення землею дитячих установ соціального виховання» таким закладам було виділено земельні ділянки. Не зволікаючи з реалізацією задуму, влітку 1922 року М. Довгополюк розпочав пошуки території, придатної для облаштування великого освітнього закладу, що поєднував би максимальну місткість із зручністю для спільної господарської діяльності. Таку місцевість знайшли неподалік міста Охтирка — на правому високому березі річки Ворскли, на схилах невисокої гори Охтир.

Роскошний Іван. Охтирське дитяче містечко імені М.О. Скрипника (1922–1938). Рукопис. Архів Охтирського краєзнавчого музею.

17 липня 1922 р. до Харківського губернського відділу народної освіти надійшла доповідна записка за підписом М. Довгополюка: «Дитячий будинок голодуючих дітей мається в дуже гарному місці у 2-х верстах від м. Охтирка на горі, навколо якої протікає річка.  Помешкання досить добре, мається в тому помешканні 225 дітей,15 керівників, на 1 керівника 15 чоловік дітей. Годуються діти нічого, правда, господарство ведеться хаотично і поліпшити сю справу трудно, позаяк Укрпомгол дивиться на сю справу так, що Повітвіднарос не має права втрутитися в господарство» [1, Ф. Р-820. Оп.1. Спр.363. Арк. 15].

Фактично Дитмістечко почало діяти 1 січня 1923 р. [1, Ф. Р-198. Оп. 1. Спр. 35.Арк. 122]. Цією ж датою позначено і зарахування М. Довгополюка на посаду його завідувача [1, Ф. Р-820. Оп. 1. Спр. 780. Арк. 152]. У березні 1923 р. в результаті проведеної адміністративно-територіальної реформи Охтирський повіт було ліквідовано, а його колишні волості (а відтоді – райони) ввійшли до Харківського (столичного) округу. Відповідно, було скасовано і Охтирський повітовий відділ народної освіти, а його керівник (М. Довгополюк) зміг повністю присвятити себе налагодженню роботи Дитячого містечка.

Викладачі та вихованці дитмістечка. М. Довгополюк внизу в центрі. 1935.

Викладачі дитмістечка. М. Довгополюк ліворуч

Випусники 3-ї групи сільгоспшколи дитмістечка. М. Довгополюк в центрі

 

М. Довгополюк очолював Охтирське дитяче містечко (з 1927 р. імені М. Скрипника) у 1923–33 рр. Воно було організоване на місці чоловічого Свято-Троїцького монастиря, від якого успадкувало велике господарство: 120 гектарів орної землі, сади площею 50-70 га, корови, коні, свині, луки з покосами, пасіка, електростанція, олійниця, водяний та механічний млини, сушарня для фруктів, кузня, столярна, слюсарна, швейна майстерні; діяли медичний кабінет, пральня, бібліотека та клуб.

Колодязь питної води

Пасіка

Школа

Завдяки агрономічному фаху й адміністративно-педагогічному хисту М. Довгополюк налагодив життєдіяльність закладу, визначивши трудове виховання провідною організаційною ланкою. Багатогалузеве господарство доглядали вихованці (на кінець 1923 р. в містечку виховували понад тисячу дітей). Розподіляли роботи, враховуючи вміння і можливості дітей, їхні вікові, індивідуальні, статеві особливості. Діяла низка стимулів та заохочень для вихованців: трудові книжки, кольорові картки за відмінне навчання, зразкову поведінку, сумлінну працю, за які в містечковій крамниці можна було придбати зошити, олівці, печиво, солодощі тощо.

Вихованці на водопої

Вихованці на першотравневому мітингу

Купання

Освітній процес було організовано за навчальними програмами, що надходили з управління народної освіти м. Харкова. Велику увагу приділяли дитячому самоврядуванню та позакласній роботі (працювали гуртки: літературний, художній, драматичний, краєзнавчий, хореографічний, спортивний, хорового співу, духових інструментів). Малювання викладав Іван Багряний. М. Довгополюк керував літературним гуртком, заохочував літературні спроби вихованців, організовував зустрічі з українськими письменниками С. Пилипенком, О. Копиленком, В. Підмогильним, з яким близько товаришував,  та ін., щоліта – походи до м. Гадяч, де юні туристи влаштовували велике свято: співали, танцювали, читали вірші, інсценували «Лісову пісню» Лесі Українки.

Гурток першої допомоги Осоавіахіму. М. Довгополюк ліворуч

Драматичний гурток. М. Довгополюк праворуч другий у 2-му ряду

Духовий оркестр. М. Довгополюк праворуч перший у 4-му ряду

М. Довгополюк підтримував робочі стосунки з А. Макаренком. Містечко відвідували педагоги О. Залужний, О. Попов, І. Соколянський, П. Волобуїв.

У 1933 р. звільнений з посади. Перебрався до Харкова, де працював науковим співробітником Дитячої дослідної сільськогосподарської станції (агроном-педагог) й одночасно Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук.

6 листопада 1937 р. заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності й засуджений до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Як згадує донька Атталія Матвіївна Гаврюшенко (1927-2013), заарештовувати батька прийшли о 24-й годині. Обшук у квартирі тривав до 7-ї години ранку, і на весь цей час членів сім’ї розвели по різних кімнатах. Батько попросив дозволу наостанок поговорити з донькою. Він непокоївся, що вона повірить у нісенітниці, буцімто він – ворог народу. Під час слідства М. Довгополюк своєї вини не визнав. Родина отримала кілька записок із таборів в обхід цензури. В останній з них, написаній доньці на клаптику обгорткового паперу 7 січня 1944 р., тобто в день її народження, разом із привітаннями батько бажає: «Щоб не сталося, будь людиною, гідною цього великого імені».

Покарання відбував у таборах на Далекому Сході, у Республіці Комі. Захворів на цингу та дистрофію. У зв’язку із загостренням хронічних захворювань 13 серпня 1943 р. визнаний інвалідом II групи. Помер Матвій Довгополюк 28 лютого 1944 р. від дистрофії ІІІ ступеня та серцевої недостатності у шпиталі радянського концтабору поблизу м. Рибінськ Ярославської обл., РФ. Місце поховання невідоме.

Реабілітований 1990 р.

Матвій Довгополюк – не лише постать минулого, а й приклад відданості освіті, суспільному служінню, прагнення до оновлення педагогічної думки. Його ідеї про інтеграцію освіти, праці й соціального виховання залишаються актуальними й нині. Вони нагадують нам, що справжня освіта – це не лише передача знань, а й формування особистості, здатної мислити, творити, діяти. Це заклик цінувати нашу інтелектуальну спадщину, захищати свободу думки та плекати гуманістичні ідеали, що лежать в основі справді демократичного суспільства.

Педагогічні статті М. Довгополюка

Завдання часу (професійна освіта). Трудова освіта. 1920. №1. С. 3.

Школа і вчитель. Трудова освіта. 1920. №1. С. 4-6.  (під псевдонімом Толь Хуртовина).

Пляни професійної освіти в Ахтирськім повіті. Трудова освіта. 1920. №1. С. 6-7. 

Народня освіта і наша інтелігенція. Трудова освіта. 1921. №8. С. 3-4. (під псевдонімом Толь Хуртовина).

Шукаймо виходу. Трудова освіта. 1921. №13. С. 2-4. (під псевдонімом Толь Хуртовина).

Примара голоду і робітник освіти. Трудова освіта. 1921. №13. С. 4-5.

Професійна освіта на Харківщині в 1920-21 рр. Трудова освіта. 1921. №13. С. 8-9.

Жива газета. Трудова освіта. 1921. №13. С. 10. (під псевдонімом Толь Хуртовина).

При приватну ініціятиву в Наросвіті. Трудова освіта. 1921. №14-15. С. 3-5. (під псевдонімом Толь Хуртовина).

Сільське господарство в школах-клюбах та дитячих будинках. Трудова освіта. 1921. №14-15. С. 8-10.

Негайна необхідність. Трудова освіта. 1921. №16/17. С. 2-6.
Розумовий і фізичний мент. Трудова освіта. 1921.  № 16/17. С. 20-21.

Слова й діла. Трудова освіта. 1921. №18. С. 2-4.

Наші помилки й досягнення. Трудова освіта. 1921. №18. С. 6-8. (під псевдонімом Толь Хуртовина).

Завдання менту. Трудова освіта. 1922. №19-20. С. 2-4. (під псевдонімом Толь Хуртовина).

Двохтижневик освіти. Тези. Трудова освіта. 1922. №19-20. С.21-24.

На нові рейки. Трудова освіта. 1922. №21. С. 1-2.

Релігія, освіта і робітники освіти. Трудова освіта. 1922. №21. С. 27-34. (під псевдонімом Толь Хуртовина).

Народня освіта. Голос незаможника. 11 січня 1922 р. №2 (26). С. 2.

Рецензія на:

Материалы по профессионально-техничечкому образованию рабочих УССР. Наркомпрос Укрглавпрофобр. Випуск первый. – Харьков, июнь. 1921. – 54 с. Трудова освіта. 1021. № 14-15. С. 33-34. (під псевдонімом Толь Хуртовина).

 

Літературні твори М. Довгополюка (джерело: Українська поезія кінця XIX – середини XX ст.: Бібліографія. Антологія / Укладач Ю.В. П’ядик, упорядники-редактори: І.Г. П’ядик-Халявка, Н.Г. Дашкіна. Київ, 2011. С. 575).

Поезії
Що мені з цього?.. («І знов сонце світить, отак, мов не осінь…») Толь М.

// Недiля. – Л., 1928. – Ч. 48. – С. 11.

Грудневе («У постаті твоїй ще досі полум’я…») Толь // Недiля. – 1929. – № 51 (69). – С. 5.

Далії одцвіли… («Як ми проходили тоді – давно – парком…») Толь // Там само. – № 39 (57). – С. 9.

Подяка («Спасибі за листа. Прийшов він до мене…») Толь // Там само. – № 40 (58). – С. 9.

Люде: Зб. творів. – Охтирка, б/р. – Зі змісту: Толь Хуртовина:

Коли прийде весна… – С. 70-71;

Навчителька (Уривок) («Марусина стежечка на горбок…») – С. 67-68;

Сьогодні вітром / Ранок усміхнувся… – С. 68-69;

Трамвайчик, авто / Вулиця бігла… – С. 68-69.

Проза

В дні неволі. – Охтирка, 1917. – 32 с.

В хвилях життя: (Нариси). – Ахтирка, 1918. – 50 с.

Хвилини зневір’я й шукань: (Драматичний нарис). М. Толь. – Охтирка, 1918. – 16 с.

Молот: Нариси. – Охтирка, 1920.

Кілька слів // Рух. – Х., 1928. – № 15. – С. 3.

Завтра скаже: Зб. нарисів. – Охтирка, 1922.

Гроза. Толь Хуртовина // Люде: Зб. творів. – Охтирка: Книгоспілка, б/р. – С. 57-64.

 

Список використаних джерел:

1.  Державний архів Харківської області.

2. Довгополюк М. Сільське господарство в школах-клюбах та дитячих будинках. Трудова освіта. №14-15. С. 8-10.

3. Козлова О., Штань О. Порівняльна характеристика виховних систем А. Макаренка та М. Довгополюка (1920–1930 рр.).  Вісн. Глухів. нац. пед. ун-ту ім. Олександра Довженка. Педагогічні науки: зб. наук. пр. Глухів, 2018. Вип. 3. С. 281–288: URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vgnpu_2018_3_38.4.    Самброс Ю. Щаблі. Мій шлях до комунізму. Нью-Йорк: Сучасність, 1988. 417 с. URL: https://diasporiana.org.ua/memuari/3394-sambros-yu-shhabli-miy-shlyah-do-komunizmu/5.    Тріпутіна Н. П. Дитяче містечко на Охтир-горі – форпост боротьби з безпритульністю в Україні (1920–1930 рр.). Культурна спадщина Слобожанщини : зб. наук. ст. / Харків. худож. музей та ін. Харків, 2021. Число 48. С. 112–118.

Фото – Охтирський краєзнавчий музей.

Олександр Міхно,

доктор педагогічних наук.

директор Педагогічного музею України,

 

Наталія Тріпутіна,

завідувач сектора виховної роботи наукової бібліотеки

Харківського національного університету

міського господарства імені О.М. Бекетова