Петро Прокопович (1775–1850), бджоляр, винахідник рамкового вулика, фундатор першої в Європі школи пасічників
Народився 10 липня 1775 в с. Митченки на Чернігівщині. Освіту здобував у Києво-Могилянській академії (1786–94). Вирізнявся неабиякими здібностями: вільно володів латинською, грецькою, знав кілька європейських мов. У 1794-98 перебував на військовій службі. В 1800 зробив перші кроки у бджільництві на власному хуторі неподалік с. Митченки. На основі проведених численних дослідів з вивчення бджіл, у 1803 розпочав писати твір «Записки про бджільництво». У 1814 винайшов рамковий (втулковий) вулик. Його конструкція з рухомими рамками та решіткою для ізоляції маток відкрила нову еру в догляді за бджолами. Прокопович став першим у світі, хто зміг отримати чистий мед – без жодних домішок. І назвав свій вулик «втулковим» – через спеціальні дощечки, втулки, що дозволяли спостерігати за життям вулика і керувати ним.
У 1828 заснував першу в Європі школу бджільництва, яка впродовж 52 років (23 – за життя її фундатора) підготувала близько 1000 фахівців. Спершу вона містилася в рідному селі бджоляра, а з 1830 – на хуторі біля села Пальчики, купленому спеціально для цієї мети. В школі, крім бджільництва, П. Прокопович також навчав учнів основам ведення городництва, виноградарства, квітникарства і особливо підкреслював важливість уміння вирощувати медоноси. Випускники школи повертались додому після навчання не лише зі знаннями, а й з насінням медоносних рослин. Тому школу Прокоповича вважають одним із перших сільськогосподарських освітніх закладів в Україні, де було започатковано агрономічну освіту. Пасіка, яка існувала при школі, була першою вітчизняною спеціалізованою дослідною лабораторією з бджільництва. Для проведення експериментів П.Прокопович виділив 1 500 власних вуликів. У школі учні вивчали все, що стосувалося життя бджіл: медоносні рослини, продуктивність сімей, штучне розмноження, особливості поведінки цих комах, годівлю, хвороби та ін. В 1843 школу відвідав Тарас Шевченко. Під час перебування він намалював начерк картини «На пасіці», на якій зобразив одного з майстрів Прокоповича разом з дочками.
Багатогранність таланту вченого підтверджують маловідомі його відкриття в інших галузях сільського господарства: виготовив безколісний плуг, хлібозбиральну машину, пристрій для плавання проти течії та ін. П. Прокоповичу був притаманний далекоглядний, філософський підхід до всіх сфер людського буття. Його бачення розвитку бджільництва ґрунтувалося не лише на практиці й дослідженнях, а й на глибоких морально-релігійних переконаннях. Саме ці засади лягли в основу навчання у його школі: працювати з бджолами – означає жити в гармонії з природою, поважати її ритми й закони.
Помер 3 квітня 1850. Через 29 років по смерті бджоляра імперська влада знищила школу: разом зі зрубаними липами та зниклими пасіками загинули і його портрети. Тому немає впевненості, що на відомому портреті Прокоповича зображений саме він.
13 липня 1885 року народився Остап Лисенко — український музикознавець, публіцист, етнограф та педагог.
Остап Лисенко народився в сім’ї видатного українського композитора, основоположника української класичної музики — Миколи Лисенка. Його мати — Ольга Липська, була чудовою піаністкою і талановитою педагогинею. Змалку Остап та його сестри перебували в атмосфері музики та патріотичних настроїв.
Початкову мистецьку освіту Остап Лисенко здобув у хорах та знаменитих хорових подорожах Україною, які організовував його батько Микола Віталійович. Далі було навчання в Музично-драматичній школі Миколи Лисенка та Петербурзькій консерваторії.
Після завершення навчання Остап Лисенко пов’язав своє життя з творчою й викладацькою роботою. Батько всіляко підтримував сина на цьому шляху: «Хочеш, Остапе, інших вчити — вчися сам, наполегливо, невтомно. Мистецтво, як, між іншим, кожна путня справа, вимагає від людини всього життя, без останку».
Викладав у Львівській (1945-1951) і Київській (1951-1968) консерваторіях. Близько 20 років Остап Лисенко викладав хоровий спів і музично-теоретичні дисципліни в музичних школах Києва, Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, працював хормейстером у середніх школах, керував гуртками художньої самодіяльності при різних установах.
Під час Другої світової війни очолив Київську музичну академію (1941-1942). Цю посаду Лисенко використав для збереження закладу та порятунку людей. Він зараховував студентами хлопців і дівчат, яких мали або відправити до концтабору, або вивезти на примусові роботи до Німеччини. Отримуючи інформацію про облави, призначав на той час «польові заняття» і виводив усіх студентів на Труханів острів. За час його ректорства німці не заарештували і не відправили до фашистської Німеччини жодного студента. Серед врятованих було багато євреїв. Відомий і той факт, що Остап Миколайович викупив з київського концтабору Георгія Майбороду — майбутнього відомого українського композитора.
Справою усього життя Остапа Лисенка стало дослідження та популяризація творчості батька. Зокрема видання у 50-х рр. XX ст. зібрання творчої спадщини Миколи Віталійовича у 20 томах та відкриття Кабінету-музею Миколи Лисенка при Київській державній консерваторії. За ініціативою Остапа Лисенка було також встановлено пам’ятник Миколі Лисенку в Києві, біля Національного театру опери та балету імені Т. Шевченка.
