150 років від дня народження Спиридона Кархута (1869–1931), священника УГКЦ, мовознавця, педагога
Спиридон Васильович Кархут народився 30 вересня 1869 в с. Новосілка-Костюкова, нині Новосілка Заліщицького р-ну Тернопільської області. 1887 закінчив Львівську академічну гімназію, а також богословський (1891) та філософський (1903) факультети Львівського університету.
1892 рукопокладений на священика та скерований на Станіславщину (нині територія Івано-Франківської області). У 1903–1906 – учитель чоловічої гімназії і водночас викладач Українського інституту для дівчат у Перемишлі. Від 1906 – у Львові: викладач катехизму і класичних мов в Українській академічній гімназії, водночас – один із засновників та перший директор і вчитель латинської і грецької мов 1-ї української приватної дівочої гімназії Сестер Василіянок у Львові. Від 1908 – радник Митрополичої греко-католицької консисторії. У жовтні-листопаді 1918 – член Української Національної Ради ЗУНР. Професор (від 1929), декан філософського факультету (1930–1931) Греко-католицької богословської академії.
Спиридон Кархут як представник духовенства сприяв відновленню роботи Українського християнського союзу, який від 1923 р. отримав назву «Українське християнсько-народне сторонництво». У програмі організації говорилося, що поглиблення й утвердження національної самосвідомості може вивести народ із занепаду після війни: «Хочемо політично образувати широкі верстви народні, поглиблювати і утверджувати в них почуття і свідомість української державності, щоби весь народ був у силі берегти своєї державної самостійності і суспільного ладу».
Спиридон Васильович брав активну участь у діяльності «Учительської громади» – одного з провідних учительських товариств Галичини (у 1926–1927 – голова товариства).
С. Кархут – редактор «Служебника» (1925), автор «Граматики української церковнослов’янської мови сучасної доби в зв’язку з старослов’янською мовою: Фономорфологія» (1925). Переклав із давньогрецької мови та видав із власною передмовою «Плютарха життєпись Перікля», упорядкував для учнів гімназій «Вибір з письм римских елєгіків Катулля, Тибулля, Проперція і Овідія» (1911).
Помер Спиридон Кархут 14 березня 1931 у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.
|
101.10.2019
|
Цього дня, 150 років тому, народився відомий індійський філософ-гуманіст, громадський і політичний діяч, національний лідер Індії - Могандас Ганді.
Могандас Карамчанд Ганді увійшов у світову історію як творець філософії ненасилля, борець за незалежність і права людей мирним шляхом. Індійський лідер визнавав лише один спосіб боротьби – спосіб мирних протестів, громадянської непокори і засуджував будь-які прояви агресії. Махатма Ганді очолив національно-визвольний рух індійського народу за незалежність від Великобританії, який тривав 21 рік, і довів, що мирним способом можливо вирішити будь-яке складне питання. Його тактика ненасильницької боротьби, «Сатьяграха», зробила велечезний вплив на подальше врегулювання міжнародних політичних конфліктів.
М. Ґанді дванадцять разів висували на Нобелівську премію миру, а з 1995 р. індійський уряд заснував Міжнародну премію миру імені Ґанді.
До вашої уваги декілька афоризмів мислителя Могандаса Ганді:
- Якщо ти хочеш зміни у майбутньому — стань цією зміною у сьогоденні.
- Знайди мету — ресурси знайдуться.
- Сила — у відсутності страху, а не у кількості м'язів на нашому тілі.
- Про велич нації і її моральний прогрес можна судити по тому, як вона поводиться з тваринами.
- Любов ніколи не вимагає — вона завжди дає.
- Істинна краса полягає все-таки у чистоті серця.
- Якщо бажаєш, щоб світ змінився, — сам стань цією зміною.
|
303.10.2019
|
404.10.2019
|
175 років від дня народження Євгена Фенцика (1844–1903), українського релігійного діяча, педагога, видавця
Євген Андрійович Фенцик народився 5 жовтня 1844 в с. Мала Мартинка на Свалявщині в сім’ї сільського священника. Навчався в Ужгородській і Сатмарській (нині м. Сату-Маре в Румунії) гімназіях, потім на богословському факультеті Віденського університету. Під час університетських студій у Відні він зацікавився історією та культурою слов’янських народів і пройнявся ідеєю їх єднання, відвідував гуртки цього спрямування.
Здобувши вищу освіту, з 1869 став працювати сільським священником у закарпатських селах Богаревиці, Буківці, Дусині, Порошкові, Великому Раковці та Горінчеві – останньому селі (на Хустщині) його місця проживання, де і помер.
Є. Фенцик – талановитий публіцист і літератор, людина доволі освічена, але зі складним суперечливим світоглядом (стояв на позиціях москвофільства)
З 1885 Є. Фенцик – редактор-видавець журналу «Листок», який проіснував до 1903. Протягом цього часу сам редактор опублікував в ньому близько 200 статей і був ключовою фігурою «Листка». Всі витрати на видання фінансував Є.Фенцик, встановлюючи збиткову для себе ціну, та завдяки його фанатичній відданості ідеям просвітництва, журнал виходив в світ протягом 19 років,
Друкувалися в журналі переважно матеріали духовної тематики. Це недільні та святкові проповіді, переважно самого Є.Фенцика, та майже в кожному з чисел журналу поряд зі статтями про актуальні церковні справи, підіймались питання освіти, історії, літератури, писемності.
Є. Фенцик уклав також для народних шкіл п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства, фізики, а для віруючих — “Молитвослов” і “Литургику”.
Помер Євген Фенцик 05 грудня 1903. Вдячна культурно-мистецька громадськість Закарпаття встановила й урочисто відкрила в Ужгороді (біля теперішньої обласної філармонії) 16 травня 1926 пам’ятник Є. Фенцику (скульптор Олена Мондич).
|
606.10.2019
|
140 років від дня народження Германа Ноля (Hermann Nohl, 1879–1960), німецького філософа, теоретика педагогіки
Герман Ноль народився 7 жовтня 1879 в Берліні. Навчався в Берлінському університеті, студіюючи історію, філософію та германістику. Викладав філософію в Єнському університеті (з 1908). У 1920-1937 і 1945-1947 професор філософії та педагогіки Геттінгенського університету. Поряд з Едуардом Шпрангером і Теодором Літтом є провідним представником так званої університетської педагогіки. Один з ініціаторів і теоретик руху реформаторської педагогіки у Веймарській республіці.
Поворотним моментом у житті Германа Ноля стала Перша світова війна. Після смерті кількох друзів він усвідомив, наскільки безглуздою і суперечливою була ця війна, і вирішив присвятити себе педагогіці.
Г. Ноль поділяв ідеї «філософії життя» Вільгельма Дільтея і прагнув перенести їх в педагогіку, трактуючи її як науку про розвиток людського духу. Філософія і естетика були для Ноля передумовами розвитку педагогічної теорії і осмислення педагогічної діяльності. Водночас він виступав за «автономію педагогіки». З позицій феноменології Ноль обґрунтовував педагогічний процес, педагогічне спілкування як засіб пізнання дитини, привертаючи увагу до виховних проблем. Визнаючи необхідність систематизації філософських, психологічних, соціологічних та інших знань про людину, Ноль підкреслював важливість розвитку власне педагогічного вчення про людину. Ці позиції відображені в «Педагогічній енциклопедії» («Handbuch der Pädagogik») в 5 томах, виданої спільно з Людвігом Паллатом в 1928-1933.
Г. Ноль вирішальною вважав біологічну природу людини, так званий життєвий шар особистості, в якій бачив основу всіх її душевних якостей. Велике значення надавав життєвому досвіду дитини і вважав головним для вихователя вміння його аналізувати. Сила людини, за Нолем, полягає в багатстві життєвого досвіду, який у школі повинен бути впорядкований, систематизований, понятійно розчленований. До вирішення цих завдань і зводиться проблема навчання. Концепції Г. Ноля справили великий вплив на розвиток педагогіки в Німеччині.
Герман Ноль поряд Гертрудою Боймер та Паулем Наторпом зробив значний внесок у розвиток соціальної педагогіки як самостійної наукової дисципліни. Завдання соціальної педагогіки він вбачав у екстреній допомозі, коли школа і сім’я з якихось причин не можуть виконувати свої функції.
Помер Герман Ноль 26 вересня 1960 в Геттінгені.
|
808.10.2019
|
909.10.2019
|
1010.10.2019
|
1111.10.2019
|
1212.10.2019
|
1313.10.2019
|
1414.10.2019
|
1515.10.2019
|
100 років від часу заснування (1919) Житомирського педагогічного інституту, нині – Житомирський державний університет ім. Івана Франка
Житомирський державний університет імені Івана Франка був відкритий 16 жовтня 1919 року як педагогічний інститут. Розміщувався в приміщенні колишньої Першої чоловічої гімназії, створеної в в 1833 році паралельно і майже одночасно з Київським університетом святого Володимира (нині Національний університет ім. Тараса Шевченка) на базі знаменитого Кременецького ліцею. Заняття в інституті розпочалися на словесно-історичному, фізико-математичному та природничо-географічному факультетах. Першим директором (ректором) і головою ради інституту став активний громадський діяч, досвідчений працівник народної освіти, відомий фольклорист-етнограф і знавець української мови Петро Абрамович (1881–1931).
За всю свою історію інститут багаторазово перейменовувався. 1926 рік був знаменним в історії інституту. Український народ відзначав 70-річчя з дня народження І. Франка. Уряд України прийняв рішення про присвоєння його імені Житомирському інституту народної освіти. У 1999 Житомирський педагогічний інститут імені Івана Франка був реорганізований у Житомирський педагогічний університет імені Івана Франка, а в 2004 у Житомирський державний університет імені Івана Франка.
|
140 років від дня народження Амвросія Андроховича (1879–1942), українського історика, педагога
Амвросій Андрохович народився 17 жовтня 1879 в м. Лиска (нині – смт Лисець Тисменицького району Івано-Франківської обл.). Навчався у народній школі у м. Лисці та с. Горохолині, у польській Станіславівській гімназії, далі – на правничому відділі Львівського (1898–1901), згодом – Краківського (1901–1902) університетів. У 1904–1908 на філософському відділі Львівського університету вивчав українську та класичні мови. В 1909 після складання учительських іспитів допущений до викладання української мови як головного предмета, а класичних мов як побічного в гімназіях і реальних школах Галичини з українською та польською мовами навчання.
В 1903–1904 у Коломийській гімназії викладав українську та класичні мови, а 1904–1911 вчителював в Академічній гімназії у Львові; викладав класичну філологію у польській гімназії у Теребовлі та в українській гімназії в Перемишлі; українську мову у двомовній чоловічій учительській семінарії у Станіславові, двомовній жіночій учительській семінарії та ІІІ Державній учительській жіночій семінарії у Львові. У 1928–1931 – директор Державної учительської семінарії в Сокалі, а в 1931–1934 –ІІ Державної учительської жіночої семінарії у Львові. У 1934–1939 вчителював у дівочій Семінарії сестер василіянок у Станіславові. У 1941–1942 – професор Греко-католицької богословської академії у Львові. Член комісії Краєвої шкільної ради, яка затверджувала видання букварів і читанок для народних шкіл. Член Історично-філософської секції Богословського наукового товариства (1932).
Серед основних наукових зацікавлень А. Андроховича – історія культурних рухів на західних українських землях, насамперед – шкільництво Галичини кінця XVIII – початку XIX. Автор монографії про віденське Barbareum (1774–1784), утворене австрійською владою для українських студентів-богословів (з Галичини, Буковини та Закарпаття), праці про львівське Studium Ruthеnum (1757–1845), декількох нарисів про шкільних діячів-українців часів приєднання Галичини до Австрії (Іван Лаврівський, Іван Горбачевський). А. Андрохович друкував багато рецензій на шкільні підручники, займався історією діяльності філії «Просвіти» в Станіславові, минулим академічної гімназії у Львові.
Крім наукової праці, А. Андрохович ще зі студентських років цікавився музейництвом і збирав для львівських українських музеїв старі ікони, стародруки, рукописи, а до бібліотек старі й новіші твори.
Дійсний член НТШ (1923).
Помер Амвросій Андрохович 16 жовтня 1942 у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.
Ганна Берло народилась 17 жовтня (за ін. джерелами 05(17).09) 1859 у містечку Вороньків на Київщині. Походила з українського козацько-старшинського роду. Закінчила підготовчий пансіон Карла фон Кремера (1870, Бориспіль), Ольгинську гімназію (1876, Київ).
Викладачка жіночої гімназії св. княгині Ольги (1876—1919), жіночих гімназій В. Ващенко-Захарченко та О. Дучинської (1881—1904). У 1900-х — відома громадська діячка: член Київської «Просвіти», Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, історичної секції Українського наукового товариства у Києві. Ганна Берло співпрацювала, підтримувала товариські зв'язки з багатьма відомими діячами українського руху.
З 1919 почала працювати в Українській академії наук, в Комісії Словника живої української мови та науковим працівником в Комісії для складання Біографічного Словника діячів України.
Друкувала переклади з класичної англійської та французької літератури у «Літературно-науковому вістнику» під криптонімом «А.Л.» і псевдонімом «Г.Альбова». Авторка дослідження «Біографічний нарис Арсенія Берло, єпископа Переяславського і Бориспільського» (1904); популярних підручників з російської мови та української граматики, низки статей-спогадів про визначних українських діячів. Вона внесла гідний внесок у справу освіти, в розвиток української філологічної науки, історії.
Ганна Берло померла 1942 в Києві.
|
1818.10.2019
|
Сергій Григорович Титаренко (нар. 19 жовтня 1889 — пом. 30 січня 1976) — видавець і журналіст.
Родом з Ічні на Чернігівщині. Співробітник і секретар редакції педагогічного журналу «Світло» (1910—1914), і «Вільної Української Школи» (1917—1919), співзасновник видавництва «Криниця» (1912—1914 та 1917—1920), завідувач київського відділу Державного Видавництва України, головний редактор видавництва «Книгоспілка» (1924—1927), член правління видавництва «Слово» (1922—1926).
Сергій Титаренко писав для дітей, з під його пера вийшли книги «Дитяча розвага», буквар «Сонечко» (1918), читанки «Наша стежка» і численні статті.
Після конфіскації друкарні на розі Хрещатика і Фундуклеївської у 1919, був ув'язнений, в 1929 р. вдруге потрапляє до вязниці у справі СВУ. Був засланий до Воронежа (цей арешт згадано у оповіданні Б. Антоненка-Давидовича «Чистка»). На засланні перекладав Гоголя, Костомарова.
За даними С. Білоконя, Сергій Титаренко емігрував до США, де помер у Боффало. Був одружений з Аделаїдою Артюховою — мистецтвознавцем, що працювала у Всеукраїнському історичному музеї ім. Тараса Шевченка.
У фондах Педагогічного музею України зберігається книги «Дитяча розвага» (1917, 1918), «Перша вязочка бубликів: Збірник казок» (1921) під редакцією С. Титаренка.
|
160 років від дня народження Джона Дьюї (John Dewey, 1859–1952), американського психолога, педагога, філософа
Джон Дьюї народився 20 жовтня 1859 в Берлінгтоні (штат Вермонт) в сім'ї тютюнового фабриканта. Закінчив Вермонтський університет, після чого у 1879-1881 викладав у приватній школі в Ойл Сіті (Пенсильванія). Далі вступив в університет Джона Хопкінса, де йому пощастило співпрацювати зі Стенлі Голлом, засновником педології. Почавши свою педагогічну діяльність викладачем коледжу, Дьюї служив цій професії все життя, працюючи професором Мічиганського університету, далі став «зіркою» найбільшого в США «дітища Джона Рокфеллера» – Чиказького університету (1894–1904), а потім провів двадцять шість років в стінах Педагогічного коледжу Колумбійського університету (1904–1930) – центру світового значення з підготовки вчителів, за що і отримав високий титул - «учитель учителів».
Філософсько-педагогічна платформа мислення Дьюї формувалася під впливом ідей Коменського (ідея пансофії, принципи наочності, природовідповідності), Руссо (теорія природного виховання), Песталоцці (ідея розвиваючого навчання), Гербарта (теорія інтересів), Спенсера (ідея заохочення духу приватної ініціативи, утилітарний підхід до знань).
Педагогічна діяльність стала для Дьюї полем думки, суперечок і аналізу. Саме тут народжувалася його модель експериментальної школи, яку вчений зумів втілити в життя. Саме тут формувалася і перевірялася його власна філософія освіти. Інтересу Дьюї до соціальних проблем сприяли глибокі зміни в американському суспільстві, пов'язані з бурхливою індустріалізацією країни, напливом іммігрантів, руйнуванням традиційних відносин і цінностей, характерних для сільської громади.
Чималу роль у загостреній увазі Дьюї до соціальних проблем відіграло знайомство з Еліс Чіпман – молодою жінкою з яскраво вираженою незалежною позицією та соціальною активністю, яка у 1886 стала його дружиною. Великий вплив на Дьюї мала громадська діячка та педагогиня Джейн Аддамс, яка заснувала в Чикаго перший незвичайний заклад – сетльмент, що став Меккою для всіх, хто цікавився реформуванням суспільства шляхом реорганізації освіти. Тут були клуби за інтересами, гуртки взаємонавчання, дослідні групи для вивчення місцевих проблем та розробки програм соціальних реформ.
В 1896 Дьюї разом з дружиною створює при Чиказькому університеті школу-лабораторію, призначення якої полягало в перевірці його філософських і психологічних ідей. Теоретичним ключем у роботі школи була ідея Дьюї про те, що «суспільство може бути реформоване через школу». Але для цього школа повинна сама радикально змінитися і стати громадою, в якій всі учні залучені в спільну і продуктивну діяльність і навчання відбувається в процесі цієї діяльності.
Маючи світову популярність, вже у досить похилому віці він вирушає наприкінці 1920-х в тривалі подорожі країнами, в яких відбулися революційні перетворення (СРСР, Китай, Мексика, Туреччина). Педагогічні ідеї Дьюї нерозривно пов'язані з його філософсько-соціальними поглядами. Філософ бачив у освіті потужний засіб розвитку справжньої демократії. Дьюї письменник дуже плідний. З-під його пера вийшло приблизно 30 книг і близько 900 статей. Помер Джон Дьюї 1 червня 1952 року в Нью-Йорку.
|
2121.10.2019
|
Віктор Петров народився 22 жовтня 1894 в місті Катеринослав. У 1913 закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 — історико-філологічний факультет Київського університету. В період стипендіатства В. Петров, крім роботи в університеті, викладав російську та українську мову і літературу в гімназії В. Ремезова, Учительській семінарії, на курсах при Спілці письменників. Потім працював завідувачем Горобіївської семирічної школи Канівського повіту, а в 1922—1923 вчителював у Баришевській трудовій школі Київського повіту.
В. Петров з 1927 був керівником Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН. За редакцією В. Петрова виходив «Етнографічний вісник» (1925—1929). У 1929 вийшло з друку фундаментальне дослідження В. Петрова «Пантелеймон Куліш у п'ятидесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість». За цю працю йому було присуджено науковий ступінь доктора історії літератури (філології).
З 1934 він працює в Українському Інституті історії матеріальної культури, де в 1939—1940 завідував відділом слов'яно-руської археології. У січні 1941 напередодні війни Віктора Платоновича призначили директором Інституту фольклору Академії наук УРСР. Потім він опиняється в окупованому Харкові, найвірогідніше в ролі радянського розвідника. У Харкові В. Петров редагує журнал «Український засів». З 1945 по 1949 він живе у Мюнхені і працює професором в Українському Вільному Університеті та Богословській (Православній) Академії. У Німеччині В. Петров був популярною особою в колах української діаспори. 18 квітня 1949 він за загадкових обставин зник із Мюнхена. Та незабаром Віктор Платонович з'являється у Москві в Інституті історії матеріальної культури АН СРСР. У 1956 приїжджає до Києва і починає працювати в Інституті археології завідувачем наукового архіву.
Учений залишив велику творчу спадщину — понад 200 наукових праць, романи та філософські роздуми. Свої художні твори підписував також не лише власним прізвищем, але й псевдонімами — Віктор Домонтович, Віктор Бер, та ін... Значну увагу В. Петров приділяв розв'язанню проблеми етногенезу слов'ян, зокрема цьому питанню присвячена монографія «Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика», яка вийшла з друку в 1972 вже після його смерті.
В. Петров помер 18 червня 1969, похований у Києві.
|
2323.10.2019
|
235 років від часу заснування (1784) Академічної гімназії у Львові – найстарішої гімназії в Україні
Заснована декретом цісаря Австро-Угорщини Йосифа ІІ від 24 жовтня 1784 Перша гімназія як підрозділ Львівського університету (Академії) отримала назву «академічна». Це була перша в Україні новочасна середня школа класичного типу з рідною мовою викладання (до 1849 – латинська, згодом – німецька, з1874 – українська мова викладання у всіх класах). У гімназії в різні часи працювали видатні педагоги і громадські діячі: професори Василь Ільницький (перший директор), Іван Боберський, Анатоль Вахнянин, Михайло Галущинський, Іван Зелінський, Філарет Колесса, Омелян Огоновський, Олена Степанів-Дашкевич та ін.
Зберігаючи статус державного навчального закладу за всіх колоніальних адміністрацій, гімназія виплекала для України і світу чимало справжніх громадян, які клали в підвалини омріяної свободи не тільки свої знання, а й життя. Серед вихованців – піонер національного відродження Микола Устиянович, академік Михайло Возняк, композитор Станіслав Людкевич, полковник Євген Коновалець і генерал Роман Шухевич-Чупринка, митрополит Володимир Стернюк, академік Іван Крип'якевич, письменники Осип Маковей, Юліан Опільський, Василь Щурат, славіст Іларіон Свєнціцький, вчений Мирон Кордуба та багато інших.
У 1944 Академічну гімназію було реформовано у середню загально освітню школу. Львівська академічна відродилася до нового життя із відродженням нашої держави в 1992 р.
225 років від дня народження Якова Геровського (1794–1850), українського педагога, релігійного та громадського діяча, священника УГКЦ
Яків Симеонович Геровський народився 24 жовтня 1794 в с. Новий Яжів (Язів) Яворівського повіту на Львівщині. Навчався у Яворові, далі – в Перемишльській гімназії та Львівському університеті. За рішенням Львівської консисторії УГКЦ, яка в порозумінні з віденською владою почала місіонерську діяльність серед слов'ян Австрійської імперії після Віденського конгресу, був висланий до Хорватії. Тут у місті Крижевці у 1817 прийняв сан священника. В 1820–1822 в Шибенику (Хорватія) викладав біблійні науки та догматику в новоутвореній духовній семінарії. У 1823 Я. Геровського відкликають до Відня. Склавши іспит із догматики, він повертається до Львова, читає лекції в гімназії, а невдовзі стає професором Львівського університету. Три рази був деканом богословського факультету (1837, 1841, 1845), у 1841–1842 був ректором Львівського університету. Під час революції 1848 р. очолював «Руську Раду» у Жовкві.
Яків Геровський часто відвідував львівські школи й поступово запалився ідеєю створення інституції, в якій мали б змогу навчатися найздібніші діти селян, ремісників, міщан. За його ініціативою дві кімнати кам’яниці Йосифа Павловича у Львові перетворили на бурсу. В одній з кімнат мешкав сам Геровський, а в іншій – двадцятеро бурсаків. Жила бурса коштом Я. Геровського. Щоранку професора бачили на львівському базарі, де він закуповував продукти для своїх бурсаків. Яків Геровський навчав своїх вихованців не цуратися українського походження, шанувати батьків, вміло збуджував патріотизм в душах учорашніх сільських хлопчаків, закладав в їхню свідомість ідею служіння українському народові й відповідальності перед народом.
Помер Яків Геровський 5 вересня 1850 у Львові.
Зважаючи на великі заслуги Я. Геровського перед українською культурою, одна з перших просвітянських організацій українців – Галицько-Руська матиця (створена у 1848) – заснувала Фонд імені Якова Геровського, з якого виплачувалися стипендії селянським дітям.
|
2525.10.2019
|
2626.10.2019
|
27 жовтня виповнюється 100 років від дня народження українського історика, педагога, політолога, публіциста – Івана Павловича Лисяка-Рудницького (1919 – 1984).
Іван Лисяк-Рудницький – видатний вчений-історик, який відкрив Україну світові. Його авторству належать праці з історії України та української політичної думки XIX–XX ст., теорії нації. Вагомими є дослідження вченого присвячені М. Драгоманову, В. Липинському, М. Хвильовому, О. Назарукові.
І. Лисяк-Рудницький народився 1919 р. у Відні (Австрія), походив з однієї з найвідоміших українських інтелігентських родин. Батько, Павло Лисяк, був відомим адвокатом та громадсько-політичним діячем. Мати, Мілена Рудницька - політична діячка й організаторка жіночого руху в міжвоєнній Галичині, належала до відомого роду Рудницьких.
Освіту Іван Павлович здобув в Академічній гімназії у Львові, Львівському та Берлінському університетах. З початком Другої світової війни емігрував за кордон. 1945 р. захистив докторську дисертацію в Карловому університеті у Празі.У 1940-х І. Лисяк-Рудницький був членом українського студентського товариства «Мазепинець», Української Студентської Громади у Празі та Націоналістичної Організації Українських Студентів Німеччини (НОУС).У 1951 - 1971 рр. проживав у США, депрацював викладачем західноєвропейської історії, працював в Американському університеті у Вашингтоні. У 1967 став одним з авторів тексту «Заяви», надісланої від імені провідних американських інтелектуалів українського походження до керівництва СРСР і УРСР з політичними вимогами встановити громадянство УРСР, наладнати дипломатичні відносини між Українською РСР і зарубіжними країнами, надати українській мові статус державної в УРСР, легалізувати УАПЦ і УГКЦ тощо.
З 1971 р. жив у Канаді, де отримав посаду професора в Альбертському університеті. Був членом НТШ та УВАН, одним із засновників Канадського Інституту Українських Студій при Альбертському університеті. Протягом усього свого життя дописував до українських емігрантських періодичних видань, зокрема до газети «Українські Вісті» і журналів «Зустріч», «Сучасність».
Помер 1984 р. в Едмонтоні (Канада).
|
2828.10.2019
|
2929.10.2019
|
3030.10.2019
|
100 років від дня народження Річарда Стенлі Пітерса (Richard Stanley Peters, 1919–2011), англійського педагога, представника аналітичного напряму в педагогіці
Річард Стенлі Пітерс народився 31 жовтня 1919 в Муссурі, Індія. Своє дитинство він провів в Англії. Примітно, що його приватним репетитором був не хто інший, як знаменитий письменник Джордж Оруелл.Закінчив Королівський коледж, а згодом –Оксфордський університет і в 1942 отримав ступінь бакалавра мистецтв. У 1944 почав викладацьку кар'єру в Лондонському університеті, де також вивчав філософію і психологію. У 1949 Пітерс отримує докторський ступінь і відтодіпродовжує свою кар'єру в Лондонському університеті аж до виходу на пенсію в 1983 (викладав філософію освіти). У 1961 викладав філософію освітив Гарвардському університеті. У 1971 Пітерс став деканом Інститутуосвіти Лондонського університету. Під його керівництвомІнститут став однією з головних установ,які займаються розвитком і популяризацією філософії освіти у Великій Британії.
Р.С. Пітерс – один із засновників в 1964 Товариства філософії освіти Великобританії / Philosophy of Education Society of Great Britain. У 1966–1982 редактор «Журналу філософії освіти»/«The Journal of Philosophy of Education».
Розробляючи теорію виховання, Пітерс відмовляється від визнання релігійної моралі як основи морального виховання, протестує проти авторитарного виховання, з одного боку, і проти відкрито індивідуалістичних тенденцій – з іншого. Прагнучи подолати релятивізм і нігілізм в моралі,
філософ пропонує систему морального виховання на методологічній основі неопозитивістської етики, «раціональний кодекс моральності», заснований на положенні про особливу логіку мови моралі.
Найважливішим моральним принципом Пітерс вважає вміння враховувати інтереси інших людей, поставити себе на місце іншого. Значну роль відводить виховує характеру навчання, вважаючи, що освіта є невіддільною від морального виховання і формування світогляду. Пітерс писав: «Саме освіта робить якість життя кращим. Те, як людина живе, залежить від того, що вонабачить і як вона це розуміє. У школах ми можемо спостерігати високий ступінь концентрації когнітивного контенту (література, наука, історія). Але освічена людина – не та, яка просто вивчає все це, а та, яка здійснює цілий спектр дій, поглиблює і розширює своє розуміння і чуттєвість. І цьому процесу немає кінця».
Помер Річард Стенлі Пітерс 30 грудня 201 р. в Лондоні.
|
170 років від дня народження Отто Саломона (Otto Salomon 1849–1907), шведського педагога, автор «нееської» системи трудового навчання
Отто Саломон народився 1 листопада 1849 в Гетеборзі в заможній єврейській родині. Після закінчення середньої школи (1868), навчався в Стокгольмському технологічному інституті та у сільськогосподарському інституті Ултуни, однак навчання не завершив. Педагогічну діяльність розпочав у м. Неес, приблизно за 30 км від Гетеборга, де його дядько – підприємець Август Абрахамсон мав великий маєток. У 1872 вони разом заснували професійну школу для хлопчиків, у 1874 – для дівчат та у 1875 – навчальний центр для вчителів.
О. Саломон є засновником системи ручної праці – слойду (термін походить від давнього скандинавського слова «slöjd», що означає «реміснича робота» або «ручне мистецтво»). Ідея Саломона полягала в тому, щоб зробити фізичну роботу елементом загального навчання. Він розрізняв теоретичну освіту та формувальну освіту. Перша – це набуття знань та вмінь через вивчення певного шкільного предмета. Друга пов'язана з розвитком розумових і фізичних здібностей: «Виховання розуму не полягає в захаращуванні його великою кількістю фактів. Освіта, культура розуму – це те, що залишається, коли забув те, чого навчився в школі».
З 1880 по 1907 рік 4000 вчителів Швеції та ще 1500 з 40 інших країн відвідували семінари, організовані Саломоном в Неесі. Щоденна програма складалася з 6–7-ми годин ручної праці р та 1–2 годин теоретичних занять та дискусій, причому теоретичну частину Саломон вважав важливішою. Вона стосувалася історії освіти та методів навчання ручного та ремісничого мистецтва, а також психології, моралі, гігієни тощо. Решту дня займали народні танці, ігри та пісні, жваві вечірки та екскурсії. Чергування навчання і відпочинку, поєднане з красою природи та гостинністю, створювало особливий клімат, який називали «духом Неесу».
Дві найвідоміші педагогічні праці Саломона – «Довідник з навчальної столярної справи» (1890) та «Теорія навчального слойду» (1891) – дають повну панораму викладання ручної праці у Швеції: «З соціальної точки зору, якщо ми хочемо покласти край антагонізму між різними класами..., важливо, щоб усі поважали та цінували роботу інших людей, і щоб усі усвідомлювали, що праця, інтелектуальна чи ручна, є джерелом гідності для всіх тих, хто робить її розумно і правильно».
Гідна подиву завзятість, з якою А. Абрахамсон та О. Саломон працювали, щоб зробити «нееську» систему навчання відомою в інших країнах. Вони обоє володіли німецькою, англійською та французькою мовами і щорічно їздили за кордон на один-два місяці. За підтримки шведських посольств майже у всіх європейських країнах вони запрошували науковців, політиків та шкільних вчителів відвідати Неес. На кожній із найбільших світових виставок Неес мав свій стенд. Сам Отто Саломон вів величезне листування: він обмінювався тисячами листів з послідовниками своєї системи на кожному континенті. І ця невтомна популяризація дала вражаючі результати: представники понад 100 країн брали участь у семінарі в Неесі в 1907, в рік смерті Соломона.
Помер Отто Саломон 3 листопада 1907 р. в Неесі.
|
202.11.2019
|
303.11.2019
|
