Продовжуємо рубрику «Музейне інтерв’ю»: наша гостя – дніпрянка Світлана Івлєва, засновниця та керівниця музейної студії «Жива глина», що багато років діє при Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Дмитра Яворницького. Повідомлення про діяльність студії неодноразово з’являлись у публікаціях та на сайті музею, а досвід презентувався під час широковідомих в Україні Музейних фестивалів.
Пані Світлано, розкажіть про себе, як була обрана професія?
Цікавість до історії мені прищепив шкільний учитель, Леонід Ісакович. Хоча він і недовго викладав під час навчання, всього два роки, але це були 9-10 класи, важливі для визначення професії! Якщо чесно, до нього я і не пам’ятаю інших вчителів історії. Він так вільно поводився з історичним матеріалом, розповідав нам те, чого не було в підручниках, у дуже неформальній манері, немовби про своїх знайомих, багато жартував. Його розповіді створили в моїй уяві живий світ людей, до якого хотілося долучитися. Не можу сказати, що в отриманні історичної освіти не було перешкод. Моя мама була медичним працівником, до того ж, мала можливість, як кажуть, влаштувати мене в медінститут і зробила все можливе,щоб переконати обрати медичну професію. Це був дуже серйозний тиск, але нічого не вийшло. Я закінчила Дніпропетровський державний університет, де отримала професію учителя історії.
Як зустрілись Ви і музей?
Завжди хотіла бути вчителем, дуже цікавилася досвідом колег-новаторів. Але так сталося, що перебудова в країні, особливо виступи Андрія Сахарова – все це дуже радикалізувало життєву позицію. Я брала участь і в дніпропетровському відділенні Меморіалу, і в мітингах, які проходили в місті, а також в установчих зборах дніпропетровського осередку Народного Руху України за перебудову. Ну й, відповідно, мене випроваджували із навчальних закладів міста під різними приводами. А в музей мене взяли. І робота, якою я займалася, була саме та, якої я тоді прагнула. З 1990 року, після прийняття Декларації про державний суверенітет України, коли на хвилі національного відродження були запроваджені українознавчі предмети, ми не виходили зі шкіл, проводячи там заняття про український одяг, український рушник, кухню, петриківський розпис, прядіння і ткацтво. Так що можна сказати, що на початку своєї роботи в музеї я більше працювала в школі, ніж в самому музеї. Але поступово музей затягував у свій світ…
Що вплинуло на вибір теми «Жива глина»? Як виникла ідея використання саме глини як прадавнього побутового предмету українців у стінах музею?
Працюючи в музеї, я розробляла різні тематичні освітні заходи і одного разу виникла ідея зробити заняття про ліплення давніх людей. Саме так і народилася ідея об’єднати музей та глину. Надихало ще й розмаїття колекцій в нашому музеї (окрім предметів, що розповідають про історію нашого краю, є і єгипетська колекція, і давньогрецька, і китайські предмети). Це надає широкі можливості для занять. Ну і, певно, дуже вабило те, що глина дозволяє переосмислити будь-який витвір людських рук.
З якою глиною Ви працюєте, як обладнана Студія-майстерня?
Я беру глину непідготовлену і вже сама її готую до роботи, замочую, перебиваю, очищую від каменів, трави. Довгий час доводилось користуватися старенькою пічкою. Великою вдачею було те, що студія отримала грант «Культурна столиця» від міського голови Бориса Філатова. Це допомогло зробити наше приміщення охайнішим, купити екран, який допомагає доповнювати музейні експонати відеорядом, сейф, нові меблі, освітлення. І найголовніше – придбати пічку, яка споживає небагато електроенергії: вона дуже економна, а це, як ви розумієте, вкрай важливо для державного музею.
На сьогодні Ви створили й напрацювали унікальну методику поєднання можливостей колекції музею і творчого її опрацювання саме з дітьми. Розкажіть про неї.
Дякую вам за таку високу оцінку моєї роботи. Це для мене дуже важливо, тому що я вважаю студію найбільш значущим з того, що вдалося зробити у своєму житті. Студійне заняття складається з двох частин. Перша завжди відбувається в музеї, в оточенні музейних предметів. Я обираю певний експонат, навколо якого і розгортається розповідь – міф, легенда, казка. Дуже важливо, щоб розповідь була яскрава: потрібно розбурхати уяву дитини, створити творчий імпульс. Повторюся, це найважливіший момент! Після розповіді пропоную теми для ліплення, пов’язані із попередньою розповіддю, але не наполягаю. Важливо, щоб дитина хотіла ліпити. І вже після цього ми приступаємо до ліплення. Зазвичай казки і легенди на цьому не закінчуються, а вимагаються дітьми й далі під час ліплення. Я дуже вітаю, коли діти самі розповідають казки та різні історії. Іноді дитині здається, що вона вже наліпилася. Вона встане, погуляє, відпочине – і знову сідає ліпити. Але більш детально з програмою можна ознайомитись у матеріалі на сайті нашого музею у розділі «Музейна студія «Жива глина»: http://www.museum.dp.ua/article0179-3.html
Значна просвітницько-комунікаційна діяльність сприяли популярності студії. Це завдяки системній Вашій праці? В чому секрети успіху?
Не одразу виникла аудиторія студії: все ж таки я починала в 1995 році, інформаційні можливості того часу були досить обмежені. Але тоді телебачення виявляло досить велику зацікавленість і це, без сумніву, сприяло поширенню інформації. Дуже важлива, на мою думку, регулярність занять, аби і діти, і їх батьки твердо знали, що кожної суботи заняття відбудуться. Не можу, звісно, не поскаржитися на карантинні заходи, пов’язані із пандемією, певна річ, це не може не позначатися на нашій роботі. Але студія живе і працює, опираючись на багаторічний досвід занять з дітьми.
Нині до музеїв України приходить багато молоді, а навчатись саме прикладним мистецтвам не завжди є в кого. Тому запрошую усіх зацікавлених до нашої студії у гості, а також можу поділитись своїми напрацюваннями в он-лайн форматі.
Дякуємо за розмову. Для Педагогічного музею України вкрай важливо популяризувати Ваші ідеї, проєкти, самобутній та оригінальний досвід.
Будемо раді подальшій нашій творчій співпраці.
Розмову вела Лариса Гайда
