Close
Ернест Резерфорд вважається найбільшим фізиком-експериментатором ХХ століття, оскільки його відкриття отримали широкий спектр застосування: ядерна зброя, атомні електростанції, радіоактивні дослідження і т.д.
Народився він 30 серпня 1871 в Спрінг-Броуве (нині Брайтуотер) в Новій Зеландії. Закінчив Кентерберійський коледж і до 23 років отримав ступені бакалавра гуманітарних і природничих наук, магістра гуманітарних наук.
Фундаментальні відкриття зробив в галузі радіоактивності, атомної і ядерної фізики. У 1899 відкрив Альфа- і Бета-випромінювання і через рік увів поняття періоду напіврозпаду. У 1903 разом з Ф. Содді розробив теорію радіоактивного розпаду, яку обґрунтував експериментально і встановив закон перетворень радіоактивних елементів. Відкрив утворення нових хімічних елементів при розпаді важких хімічних радіоактивних елементів. Довів, що Альфа-випромінювання – це потік позитивно заряджених частинок, а потім встановив закон розсіювання Альфа-частинок на атомах різних елементів (формула Резерфорда).
В 1911 створив нову модель будови атома – планетарну. У 1914 Резерфорд був залучений до військових досліджень і займався розробкою акустичних методів боротьби з німецькими підводними човнами .
Саме він висунув ідею про штучне перетворення атомних ядер, яку в 1919 першим і експериментально підтвердив. У цьому ж році Резерфорд став професором Кембриджського університету, а також директором Кавендішевської лабораторії, зі стін якої вийшло близько 20 Нобелівських лауреатів.
У 1920 висунув гіпотезу про існування нейтрона.
Написав 2 книги, в яких узагальнив підсумки своїх наукових пошуків і досягнень. Перша вийшла під назвою "Радіоактивність" в 1904, а друга –"Радіоактивні перетворення" – з’явилася через рік.
Резерфорд – лауреат Нобелівської премії з хімії (1908) за дослідження з перетворення елементів і хімії радіоактивних речовин, член усіх академій наук і наукових товариств, член Лондонського королівського товариства і його президент у 1925-1930. На честь Резерфорда названо хімічний елемент з атомним номером 104 Резерфордій 104Rf.
Королівське наукове товариство Нової Зеландії 1991 запровадило медаль Резерфорда, якою нагороджуються науковці й інженери за значний внесок у розвиток новозеландського суспільства й культури. Цікаво, що ім’я Резерфорда часто перетинається з іменем Ньютона. Так, Резерфорд одружився на дівчині, яку звали Мері Ньютон; відзначений факт, що Резерфорду в саду впала на голову гілка від яблуні, подібно до того, як Ньютону впало яблуко; навіть могила Резерфорда знаходиться поруч з могилою Ньютона.
Детальніше . З життя творців фізичної науки : навчальний посібник / П. Д. Голуб, О. В. Овчаров, О. Д. Насонов, Т. І. Туркот, О. А. Коновал. КривийРіг : Вид. Р. А. Козлов, 2015.
31 31.08.2021
1 01.09.2021
2 02.09.2021
3 03.09.2021
4 04.09.2021
5 05.09.2021
6 06.09.2021
7 07.09.2021
8 08.09.2021
9 09.09.2021
10 10.09.2021
11 11.09.2021
12 12.09.2021
13 13.09.2021
14 14.09.2021
15 15.09.2021
Close
100 років тому народився Михайло Семенович Логвиненко – український літературознавець, критик, публіцист.
Народився він у с. Бузинове, нині Іванівського району Одеської області. Після закінчення середньої школи у 1939 починає працювати в районній газеті «Степові зорі» (тоді вона називалася в дусі свого часу – «Ленінець»), де було опубліковано його перший вірш.
Михайло Логвиненко був учасником Другої світової війни – рядовим артилеристом, а під кінець війни – помічником начальника штабу артилерії 162-го артилерійського полку 70-ї армії. В 1949 закінчив Вищу партійну школу в Києві, в 1953 – Київський педагогічний інститут ім. Горького.
Працював у Дніпропетровській обласній газеті «Зоря», потім до 1950 очолював відділ літератури газети «Молодь України» , в 1950-1957 – заступник редактора газети «Радянське Поділля» (Хмельницький), в 1957-1971 – заступник відповідального редактора «Робітничої газети», в 1971-1984 – старший науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР.
Михайло Логвиненко є автором низки творчих портретів українських письменників, зокрема, П. Тичини, А. Малишка, М. Бажана, О. Гончара, В. Дрозда, П. Усенка, Ю. Збанацького, Ф. Маківчука, А. Ільченка, А. Жолдака та ін. З-під пера літератора вийшло понад 800 критичних відгуків про творчість відомих письменників України, ближнього і далекого зарубіжжя.
Помер Михайло Логвиненко 25 грудня 2002 в Києві від важкої хвороби.
17 17.09.2021
18 18.09.2021
Close
180 років від дня народження Анатоля Вахнянина (1841–1908), українського громадсько-політичного діяча, композитора, педагога і журналіста
Анатоль Климентович Вахнянин народився 19 вересня 1841 в селі Сенява, неподалік від Перемишля. Навчався в Перемишльській гімназії, далі вивчав теологію у Львівській духовній семінарії, займався літературною й музичною діяльністю. На другому році навчання в семінарії почав видавати ілюстрований гумористичний часопис під псевдонімом «Клепайло». У 1865–1868 Вахнянин вивчав історію та географію у Віденському університеті. У 1867 організував студентське товариство «Січ».
Після закінчення університету в 1868 повернувся до Львова, де продовжив педагогічну діяльність в Академічній гімназії та долучився до створення «Просвіти» у 1868. А. Вахнянина було обрано першим головою «Просвіти» (1868–1870). Товариство сприяло культурному, освітньому та духовному розвитку українського народу. Одним із головних напрямів діяльності Товариства була видавнича справа. Шкільні книжки товариство «Просвіта» видавало до 1876 (загалом було видано 17 підручників тиражем 13 тис. примірників). Крім видавничої справи, Товариство проводило багато різних заходів. Найпомітнішим серед них було відзначення роковин смерті Т. Шевченка, яке започаткували в 1860-х студенти, а згодом члени «Просвіти» разом з іншими українськими організаціями Львова проводили його щорічно.
Розвиваючись, Товариство відкриває окремі структурні підрозділи, які переважно були зосереджені у Львові. У 1869 створено бібліотеку й архів «Просвіти», поряд з ними – музей, де зберігалися колекції нумізматики, різні старовинні вироби: культові речі, музичні інструменти, етнографічні матеріали, а також портрети, картини тощо. На початку XX ст. музей розформовано. Частину фондів Товариство передало Національному музею, частину – до музею Наукового товариства ім. Т. Шевченка.
У 1878–1879 А. Вахнянин був редактором видання «Листи з Просвіти», співредактором газети «Діло». У 1881 був одним зі співзасновників «Педагогічного товариства», основна мета якого – заснування, примноження кількості українських народних шкіл, надання їм матеріальної допомоги.
А. Вахнянин брав участь у становленні Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). 11 травня 1893 на загальних зборах НТШ він став директором історико-філософської секції.
У 1891 А. Вахнянин був одним із засновників хорового товариства «Львівський Боян». У 1903 заснував Вищий музичний інститут ім. М. Лисенка у Львові та став його першим директором. Він був засновником і керівником «Союзу співочих і музичних товариств». А. Вахнянин – автор опери «Купало», музики до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля», хорів, пісень, а також літературних творів «Три тополі», «Розповіді та гуморески» (1902), «Спогади про життя» (1908), шкільних підручників.
Анатолій Вахнянин помер 11 лютого 1908 р. у Львові, похований на Личаківському кладовищі.
100 років від дня народження Пауло Фрейре (Paulo Freire; 1921–1997), бразильського педагога і психолога
Пауло Фрейре народився 19 вересня 1921 в м. Ресіфі, у Бразилії. Переживши економічну кризу 1930-х, він пізнав бідність і голод. Проблеми, з якими він стикнувся у дитинстві, стали основою його майбутніх переконань. Фрейре дотримувався поглядів, що освіта має бути однаково відкритою для всіх верств населення, незалежно від соціального стану, расової та релігійної приналежності.
У 1943 вступив до Університету Ресіфі. Хоча він навчався на юриста, багато часу приділяв вивченню філософії (особливо феноменології) і психології мови. Після випуску він вирішив не працювати за фахом, а став учителем португальської мови в середній школі.
З 1947 до 1957 обіймав посаду директора відділу освіти та культури Соціальної служби для промисловості у штаті Пернамбуку, працював над проблемами шкіл і проводив експерименти з поширення грамотності. В 1959 захистив докторську дисертацію в Університеті Ресіфі, де викладав історію і філософію педагогіки. З 1961 – директор Департаменту культурного розвитку та перший директор (1963) Служби підвищення рівня культури в Університеті Ресіфі.
В 1962 у він отримує можливість застосувати свою теорію на практиці і навчає 300 неписьменних працівників цукрових плантацій читати і писати за 45 днів. Після цього бразильський уряд схвалив створення тисяч подібних культурних гуртків по всій країн.
Військовий переворот 1964 перервав освітню діяльність П. Фрейре і спричинив його вигнання з Бразилії. Проте це дало змогу йому подорожувати та набувати досвід для подальшого поширення власних поглядів. Він переїхав до Чилі, де працював над програмою освіти дорослих в органах ЮНЕСКО та Чилійському інституті аграрних реформ упродовж наступних п’яти років. Тривалий час перебував у Женеві, де став президентом Інституту культурної дії, спеціальним радником Всесвітньої ради церков в питаннях освіти. 1985 бразильський науковець зміг знову обійняти посаду старшого професора Федерального університету штату Пернамбуку, колишнього Університету Ресіфі. Згодом він став секретарем освіти муніципалітету Сан-Паулу і запровадив вдалі реформи.
Проблеми соціальної нерівності та гноблення є фундаментальними в освітній діяльності П. Фрейре. Він є автором численних наукових і практичних праць: «Освіта як практика свободи» (1967), «Поширення чи спілкування» (1969), «Листи до Христини» (1996) та ін. Завдяки книзі «Педагогіка пригноблених» (1968) він став відомим. У цій вченому вдалося поєднати глибокі філософські думки щодо гноблення людини людиною із практичними порадами педагогам.
Помер Пауло Фрейре 2 травня 1997 в Сан-Паулу, Бразилія.
20 20.09.2021
21 21.09.2021
22 22.09.2021
23 23.09.2021
Close
Цього дня, 220 років тому, народився Михайло Остроградський ‒ український математик, педагог, вчений-винахідник зі світовим ім’ям.
Нащадок давнього козацького роду, уродженець Полтавщини, Михайло Остроградський, належав до геніїв, які значно випереджали свій час. Освіту здобув у Харківському університеті та в Паризькій Сорбонні і Колежі де Франс.
Остроградський - один з провідних математиків середини XIX ст., засновник наукової математичної школи, відомий популяризатор науки. Світ знає його дослідження з математичного аналізу, математичної фізики, геометрії, теорії механіки. Вражає діапазон тем, якими цікавився вчений - це аналітична механіка, теорія удару та балістика, варіаційне числення, теорія чисел, теорія ймовірностей тощо. Іменем вченого названий метод інтегрування раціональних функцій (метод Остроградського) та формула перетворення інтеграла (формула Гріна-Остроградського).
Ряд праць вченого стосується також питань методики викладання математики та механіки у вищій та середній школах. Остроградський читав курси лекцій в університетах та військових училищах Петерурга, а згодом був призначений наглядачем над викладанням математики у військових навчальних закладах колишньої Російської імперії. Наукові здобутки Михайла Остроградського були визнані вченими всього світу. Відтак Михайло Остроградський був обраний екстраординарним академіком Петербурзької академії наук, почесним доктором Віленського та Гельсінгфорського університетів, членом-кореспондентом Паризької академії наук, членом Американської, Римської та інших академій і наукових товариств.
У 2001 за рішенням ЮНЕСКО Михайла Остроградського було занесено до списку видатних математиків світу.
Іменем Михайла Остроградського в Україні названі: Полтавський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (1998), Кременчуцький національний університет (2007), Хорішківська загальноосвітня школа (1983), Вулиця у центральній частині Полтави (1951).
2001 Національний банк України на честь 200-річчя від дня народження вченого випустив у серії «Видатні особистості України» ювілейну монету «Михайло Остроградський».
25 25.09.2021
26 26.09.2021
27 27.09.2021
28 28.09.2021
29 29.09.2021
Close
30 вересня 1841 року народився український учений-історик, літературознавець, публіцист, філософ, просвітитель, педагог, суспільно-політичний і громадський діяч - Михайло Драгоманов (1841–1895).
Народився Драгоманов на Полтавщині у небагатій дворянській сім’ї, яка походила з козацької старшини. Навчався у повітовому училищі у Гадячі, у полтавській гімназії. Вищу освіту здобув у Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
З ініціативи Драгоманова та інших студентів Київського університету, з дозволу Миколи Пирогова, у вересні 1859 року було відкрито першу недільну школу у Києві, де безпосередньо працював і Драгоманов. Діяч підтримував ідею створення й інших недільних шкіл, писав для них навчальну літературу. Після закриття недільних шкіл, працював у Другій київській гімназії.
Успішно закінчивши Київський університет, працює у ньому приват-доцентом, а згодом штатним доцентом. У 1870 році захистив магістерську дисертацію й отримав дозвіл на трирічний виїзд за кордон, де працював у європейських бібліотеках та слухав лекції в університетах. Після повернення викладав історію в Київському університеті, став активним діячем Громади. Через активну громадянську позицію, яка була в центрі його наукових інтересів, у 1875 році був звільнений з університету й змушений емігрувати. Спочатку працював у Львові, потім перебрався до Женеви, де прожив 15 років, там почав видавати збірник «Громада». У 1889 році Драгоманов приймає запрошення Вищої школи (пізніше університету) у Софії (Болгарія) й повертається до викладацької діяльності.
Виступав з критикою Емського указу, долучився до створення нового фонетичного правопису, який так і не увійшов у вжиток, проте отримав назву «драгоманівка».
Педагогічні погляди й ідеї Драгоманова тісно пов’язані з його ідеологічними, науковими інтересами та громадською діяльністю. Він приділяв значну увагу проблемам виховання дітей та молоді, опублікував значну кількість статей з питань шкільної освіти («Земство і місцевий елемент в народній освіті», «Про педагогічне значення малоросійської мови», «Народні школи» та ін.). У цих публікаціях вчений порушував питання важливості української навчальної книги для становлення й розвитку національної школи. Також є автором документально-публіцистичної праці «Про школи на Україні» (1878), де вказує причини й витоки відсутності національної школи в Україні й шляхи національного українського відродження через школу, освіту, виховання дітей та молоді.
Помер Михайло Драгоманов у Женеві у 1895 році на 53-му році життя.
Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» 180 років з дня народження Михайла Драгоманова відзначається на державному рівні.
Детальніше про Драгоманова та його педагогічні погляди і діяльність читайте у статті Сухомлинської О. В.: http://pedagogicaljournal.luguniv.edu.ua/archive/2012/N4/article/8/Suhomlynska_ua.pdf та Міхна О. П. на сайті музею: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/dragomanov/
#ПедагогічнийКалендар2021
1 01.10.2021
2 02.10.2021
Close
125 років від дня народження Агапія Шамрая (1896–1952), українського літературознавця, педагога
Народився Агапій Пилипович Шамрай 3 жовтня 1896 в заможній селянській родині в містечку Миропілля (тепер на Сумщині). Після закінченні школи в 1917 вступив до Київського університету на історико-філологічний факультет, згодом перейшов до Харківського університету і завершив навчання у 1921. Далі – навчання в аспірантурі за спеціальністю «історія української літератури», праця в Харківському інституті народної освіти викладачем української літератури і водночас завідування сектором старої української літератури в Інституті літературознавства ім. Тараса Шевченка (1926–1933).
У липні 1933 А. Шамрая звільнено з роботи, що мотивувалося, за словами вченого, його соціальним походженням і тим, що в своїй науковій і науково-організаційній роботі він нібито відстоював «буржуазно-націоналістичні погляди». А Шамрай подався за правдою до Москви і в результаті опинився в Удмуртському педінституті як завідувач кафедрою зарубіжної літератури в Іжевську. Його врятувала широка обізнаність в західноєвропейській та античній літературі, фахівців з якої завжди не вистачало. Одначе відголоски харківської історії докотились і до Удмуртії. У 1937 вчений змушений був шукати притулку аж в Узбекистані у Ферганському педінституті, де пробув 2 роки і, зрештою, йому вдається влаштуватися у Пермському педінституті (тоді Молотовському) і університеті на більш тривалий час – до 1944.
З 1944 і до кінця життя Агапій Шамрай обіймав посади професора зарубіжної літератури в Київському університеті і завідувача відділом західноєвропейської літератури, старшого наукового співробітника відділу української дожовтневої літератури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР.
Як згадують колишні студенти, лекції А. Шамрая були надзвичайно популярними серед студентів не лише філфаку; на них можна було зустріти і майбутніх математиків, фізиків. Як правило, він не користувався конспектом, матеріал подавав невимушено і натхненно, цитуючи оригінали, легко переходив з німецької на французьку чи англійську мови.
Активно займаючись педагогічною діяльністю, вчений не полишав дослідницької роботи, результатом чого були опубліковані численні наукові розвідки (близько 80) переважно з історії української літератури. Серед них ґрунтовні дослідження про Степана Васильченка, Михайла Коцюбинського, Олексу Стороженка, Якова Щоголіва, Миколу Костомарова, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Левка Боровиковського, Григорія Квітку-Основ’яненка та ін. Упорядкував збірку наукових праць «Харківська школа романтиків» (1930). Автор підручника для курсів українізації та шкіл «Українська література» (1927, 2-е вид. 1928). Під керівництвом вченого на початку 1950-х було здійснене видання першого повного зібрання творів класика української літератури Івана Котляревського зі вступною статтею А. Шамрая.
Помер Агапій Шамрай 7 квітня 1952 внаслідок лікарської помилки на 56 році життя, похований у Києві на Байковому цвинтарі.
