У 2025 році, відповідно до Постанови Верховної Ради України від 21 грудня 2023 року № 3536-IX “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках”, на державному рівні відзначають 110 років від дня народження Петра Тимофійовича Тронька – видатного українського історика, академіка НАН України, невтомного популяризатора національної спадщини. Його ім’я стало символом служіння науці, культурі та Україні.

Педагогічний музей України підготував виставку «В ім’я України: місія Петра Тронька  (1915-2011)», що є виявом шани і вдячності та має на меті окреслити основні етапи життєвого шляху П. Тронька, а також висвітлити його внесок у розвиток історичної науки, музейної справи, охорону пам’яток і формування історичної пам’яті.

Витоки

Петро Тимофійович Тронько народився 12 липня 1915 р. у с. Заброди (нині – Богодухівський р-н Харківської обл.) в родині, що походила з державних селян.

Батько, Тимофій Тронько, мав початкову освіту, працював рахівником у місцевому споживчому товаристві, керував церковним хором і вирізнявся гарним голосом. У 1920 р. він помер від тифу у віці 28 років, залишивши дружину з трьома малолітніми дітьми, найстаршим серед яких був Петро.

Після смерті батька родина опинилася у вкрай скрутному становищі. У голодному 1921 році мати змушена була звернутися по допомогу до своїх батьків – родини Ляшенків, у яких сім’я й оселилася. Марія Тронько, яка мала початкову освіту, працювала швачкою – ходила по людях, намагаючись заробити на прожиток і виховання дітей. У родині працювали всі: навіть малий Петро пас овець та гусей

У семирічному віці Петро Тронько розпочав навчання в Забродівській початковій школі, яку закінчив у 1927 р. Подальшу освіту здобував у Богодухівській трудовій школі імені Бориса Грінченка

Дітей із бідних родин, які ходили з далеких сіл, школа забезпечувала невеликою стипендією, яку отримував і Петро. У ці часи він багато читав, захоплювався історією та географією, пригодницькими книгами і розповідями про видатних героїв. Школу закінчив із оцінками «достатньо» та «цілком достатньо» (відповідно до чинної тоді системи оцінювання). Постало питання:  що далі? Але вибирати не доводилось: у райцентрі був єдиний навчальний заклад, що надавав професію, – шляхобудівний технікум. До Харкова ж їхати не було можливості.

Навчання у шляхобудівному технікумі тривало два з половиною роки. Однак у 1932 р., з початком Голодомору, П. Тронько був змушений залишити навчання на третьому курсі й вирушити на заробітки, аби підтримати себе та родину. Він подався на Донбас — до шахти в місті Дзержинську, де з 17 років працював на різних посадах. У цей період у країні активно здійснювалася кампанія з ліквідації неписьменності. Голова шахтного комітету, помітивши здібного юнака, запропонував йому викладати грамоту серед працівниць шахти – передусім жінок, які переважно були неписьменними. В одній із квартир обладнали імпровізований клас із дошкою та крейдою, і саме тут розпочався педагогічний шлях П.Тронька

Учитель

На початку 1933 р. голод посилився. Петро вирішив їхати додому – тривожно було за рідних. Повернувшись, пішов до районного комітету комсомолу і, маючи неповну середню світу, був направлений на курси. Після закінчення учительських курсів у Богодухові працював учителем суспільствознавства і української мови в школі села Кленове Богодухівського району.

П. Тронько виявив природний педагогічний хист, вирізнявся блискучою пам’яттю, невтомною жагою до знань і самонавчання. До уроків готувався ретельно, багато читав. Отримавши додаткове навантаження з фізичної культури, урізноманітнив навчальний процес: проводив заняття не лише в школі, а й організовував екскурсії та походи. Учні відвідували, зокрема, Паніванівку, де похований Григорій Сковорода, та Богодухів. Такі поїздки викликали в них особливий інтерес. Із посиленням голоду навчання в школі було припинено. Директор місцевого спиртзаводу ініціював організацію харчування для дітей у заводській їдальні, завідувачем якої було призначено П.Тронька. Завдяки цій ініціативі вдалося врятувати від голодної смерті не лише школярів, а й чимало їхніх родин.

 

У 1934 р. у с. Кленове відкрили школу з підготовки кадрів для сільського господарства –  автотранспортну базу. За рекомендацією комсомольських органів Петра Тронька призначили заступником директора з виховної роботи. Після ліквідації бази його перевели на аналогічну посаду до Лебединської школи сільськогосподарського учнівства в Харківській (нині Сумській) області. Школа складалася з трьох підрозділів: службової частини, майстерень для практичних занять і великого радгоспу. Протягом року тут готували водіїв, трактористів та доярок. П. Троньку довелося опановувати нові навчальні предмети та реалізовувати організаторські здібності, які згодом успішно застосовував у подальшому житті. 

У 1936 р. в його житті відбулися дві важливі події: одруження з Валентиною Карабан і призов до лав Червоної армії.

П. Тронько став курсантом військової школи – був зарахований до школи морських льотчиків у Єйську, де готували стрільців-бомбардирів, штурманів і бомбардувальників дальніх польотів. Після завершення служби повернувся додому і був призначений директором дитячого будинку в місті Лебедин, де навчалися та проживали понад 200 дітей-сиріт.

З 1937 П. Тронько працював на комсомольських посадах: завідувач відділу пропаганди та 1-й секретар Лебединського районного комітету ЛКСМУ Харківської області. З 1938 перейшов на роботу до Сумського обласного комітету комсомолу, де здобув значний досвід у спілкуванні з людьми, веденні господарських справ і вихованні молоді, що стало основою його подальшої діяльності. У 1939 – секретар Сумського обласного комітету ЛКСМУ депутат Народних Зборів Західної України. З листопада 1939-го по липень 1941 – 1-й секретар Станіславського обласного комітету ЛКСМУ.

У вирі Другої світової війни

Від перших днів німецько-радянської війни перебував у діючій Червоній армії. У складі 8-ї повітряної армії військ Південно-Західного, Сталінградського, Південного та 4-го Українського фронтів брав участь в обороні Києва та Сталінграда, визволенні Ростова-на-Дону, Донбасу.

Доклав частку своїх зусиль у наближення перемоги у Другій світовій війні. 6 листопада 1943 р. Петро Тронько разом із підрозділами Червоної армії увійшов до визволеного Києва. Особисте сприйняття подвигу українського народу під час війни відобразилося в його подальшій діяльності – виданні книг, створенні музеїв і меморіалів.

Державний діяч

У 1943–46 – П. Тронько працював на керівних посадах у комсомольських органах Київської області та міста Києва, а в 1946–47 – на посаді 2-го секретаря Центрального комітету ЛКСМУ. Загалом – 12 років на керівній комсомольській роботі. В часи Л. Кагановича був звільнений з посади з формулюванням «за національну обмеженість та запущеність ідеологічної роботи».

П. Тронько прийняв рішення продовжити освіту, закінчив історичний факультет Київського університету імені Т. Шевченка, Вищу партійну школу та Академію суспільних наук при ЦК ВКП(б). У 1951–52 – завідувач відділу науки та вищих навчальних закладів Київського обласного комітету КП(б). У 1952–61 – секретар Київського обласного комітету КПУ. В 1961–78 – заступник голови Ради Міністрів Української РСР, відповідав за питання культури, освіти та охорони здоров’я. Важко переоцінити масштаб його діяльності як урядовця республіканського рівня в Україні та за її межами. Зокрема, був заступником голови Всесоюзного оргкомітету з підготовки до святкування 100-річчя смерті та 150-річчя від дня народження Т. Шевченка, створеного за ініціативою М. Хрущова

Наприкінці 1965 р. був головою делегації України на 20-й сесії Генеральної асамблеї ООН в Нью-Йорку, особисто вручив тодішньому Генеральному секретареві ООН У Тану медаль від СРСР та ювілейне видання творів Тараса Шевченка. Очолював українську урядову делегацію на Всесвітній виставці «ЕКСПО-67» у Монреалі. Керував роботами з відзначення 250-річчя від дня народження Григорія Сковороди в 1972 р., ювілеїв Лесі України, Івана Франка, Леся Мартовича та ін. Був депутатом Верховної ради УРСР дев’яти скликань.

Науковець, видавець

П. Тронько захистив кандидатську дисертацію з теми «Комсомольське підпілля України в боротьбі проти гітлерівських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни», а в 1968– докторську «Український народ в боротьбі проти гітлерівських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)». У березні 1978-го був обраний академіком і віце-президентом Академії наук УРСР. Президія АН УРСР у березні 1979 р. прийняла постанову про створення в Інституті історії відділу історико-краєзнавчих досліджень, який очолив П. Тронько. Йому належать понад 600 наукових праць, зокрема, 17 монографій. Завдяки його ініціативі та організаторському хисту було реалізовано низку масштабних загальноукраїнських науково-видавничих проєктів.

Унікальний проєкт «Історія міст і сіл Української РСР» – фундаментальне енциклопедичне видання з історії міст і сіл України, що складається з 26-ти томів.

Багатотомник мав бути реалізований на громадських засадах, до його створення пропонувалося долучити не тільки фахівців-науковців, а й краєзнавців на місцях. Головну редколегію видання очолив П.Тронько. Нумерація томів йде в алфавітному порядку за назвою областей. Першим вийшов з друку том 21 «Харківська область» (1966), завершував вихід томів том 12 «Кримська область» (1974). Основним джерелом створення видання стали фонди 626-ти державних та кількох тисяч відомчих архівів України, де було опрацьовано 1,5 мільйонів справ, понад 60 тисяч книжкових томів, складено спеціальні каталоги на документи з даними щодо історії населених пунктів. Були задіяні бази та людські ресурси бібліотек, музеїв, низки міністерств, відомств, наукових установ, творчих спілок, вищих навчальних закладів.

Енциклопедичний багатотомник вмістив 10160 статей і довідок про населені пункти, області і райони, близько 10 тисяч чорно-білих та кольорових ілюстрацій, зокрема унікальні фотодокументи, схеми й карти; наведено близько 120 тисяч імен учасників історичних подій. У роботі, що була успішно реалізована за рекордні 12 років, брав участь 100-тисячний колектив. 1976 р. творці багатотомника були відзначені Державною премією СРСР у галузі науки і техніки. Жодна з республіка тодішнього Радянського Союзу не зробила нічого подібного. Багатотомник і до сьогодні зберігає своє енциклопедичне значення, залишаючись унікальним джерелом знань з низки тем, особливо щодо історії регіонів та їхніх населених пунктів.

Документальний матеріал, нагромаджений у процесі підготовки видання покладено в основу колекції «Документи і матеріали з історії міст і сіл Української PCP» ЦДАВО України; були сформовані відповідні фонди в обласних архівах. Залучивши до написання статей людей різних професій і висвітивши невідомі до того сторінки історії населених пунктів, видання вперше привернуло увагу широкого загалу до регіонально-історичної проблематики. В процесі підготовки енциклопедії активізувався краєзнавчий рух: десятимільйонними накладами щорічно стали видаватися путівники  історичними місцями, маршрутні карти, рекламні буклети, плакати, альбоми. Звісно, з погляду сучасності видання має суттєві вади. Текст, особливо присвячений радянському періоду, надмірно заідеологізований, не розкрита низка важливих тем. Але зібрана джерельна база горизонтального дослідження історії України є безцінною.

П. Тронько був ініціатор ще одного масштабного загальнонаціонального проєкту  – багатотомної серії книг «Реабілітовані історією» (від 1992).

Очолюючи редакційну колегію проєкту, П. Тронько здійснював активну координаційну роботу, спрямовану на повернення доброго імені сотням тисяч жертв тоталітаризму. Він розглядав відновлення історичної справедливості та вшанування пам’яті безвинно репресованих як один із головних своїх обов’язків. Ідея викристалізувалася під час  дослідженні масових політичних репресій щодо членів Українського комітету краєзнавства.

 

Видавничий проєкт покликаний відновити історичну справедливість, висвітлити трагічні сторінки минулого, повернути із забуття імена державних діячів, науковців, митців, робітників і селян, а також вшанувати тих, хто боровся за свободу й незалежність України. Кожен обласний том складається з кількох книг. Перша містить дослідження функціонування тоталітарного режиму в конкретному регіоні. Наступні — нариси про репресованих осіб, які дають уявлення про масштаб «соціальної чистки» в радянському суспільстві. У розділі «Мовою документів» подаються матеріали, що ілюструють механізми політичних репресій, взаємодію партійних, радянських і каральних органів, методи роботи спецслужб, а також настрої населення. Окрему увагу приділено спискам репресованих, складеним на основі архівно-кримінальних справ, та питанням увічнення пам’яті жертв. Обсяг кожного тому залежить від кількості репресованих у відповідному регіоні. На сьогодні вже видано 80 книг, загалом передбачено понад 100 томів. Реалізація проєкту триває.

У 1969 р. П. Тронько започаткував інформаційно-методичний бюлетень «Пам’ятники України» Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури. Перший номер побачив світ у грудні 1969 р. Зусиллями академіка П.Тронька ухвалено рішення про заснування в Українській РСР незалежного науково-популярного ілюстрованого журналу «Пам’ятки України». Логотип журналу розробив видатний художник-графік Василь Чебаник. Перший номер побачив світ 1989 р.

Основні теми журналу – національна культура, історія, краєзнавство, пам’яткознавство, українознавство, музейництво, археологія, архітектура, фольклор. У справі національного відродження України в 1980-90-х рр. видання має виняткові заслуги, зокрема, у популяризації та утвердженні національної символіки (в тому числі офіційний першодрук Гімну, Прапора та Герба), героїки козаччини (Всеукраїнська експедиція журналу 1989 р. «Запорозькі січі: зруйноване й заціліле»). 1989 р. редакція журналу започаткувала Чорнобильську експедицію для порятунку історико-культурної спадщини у Чорнобильській зоні. Серед рубрик того часу – «Акцент: проблеми, дискусії, експедиції», «У глибину віків», «Архітектурна спадщина», «Пам’яткознавство», «Фольклор та етнографія», «Краєзнавчі студії», «Першодрук» і «Міста заповідні».

Таким чином, побачили світ докладні описи Білгорода-Дністровського, Лубен, Бродів, Лебедина, Балаклави, Слов’яногірська, Білої Церкви; було підтримано громадський рух за надання Личаківському цвинтарю у Львові заповідного статусу. І сьогодні журнал висвітлює питання культурної спадщини України, окреслює й обговорює проблеми пам’яткознавства, сприяючи патріотичному вихованню.

Ще одна реалізована ідея П. Тронька – журнал «Краєзнавство» – орган Національної спілки краєзнавців України, що видається з 1993 р. як відроджений часопис «Краєзнавство» 1927-30 рр.

 

У період 1993–2011 рр. як голова Національної спілки краєзнавців України він був незмінним головним редактором журналу, що публікував статті, присвячені історії краєзнавчого руху в Україні; галузям краєзнавства, збереженню, використанню, популяризації пам’яток історії та культури; теорії та практиці українського музейництва, пам’яткознавства та туристичної справи; питанням історичної регіоналістики, мікроісторії та історії повсякденності; видатним постатям. Журнал і в наші часи має постійні рубрики: «Літопис українського краєзнавства», «Історія міст і сіл України: історико-теоретичні проблеми вивчення», «Краєзнавство в особах», «Музейництво в Україні: історія та проблеми сучасного розвитку», «Вітчизняне пам’яткознавство: традиції, досвід, перспективи», «Історія України у світлі регіональних досліджень», «Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс», «Національна спілка краєзнавців України: панорама сучасного життя» тощо.

Величезне значення у процесі розвитку гуманітарного простору України мають і авторські роботи П.Т. Тронька. Більшість праць останніх десятиліть має краєзнавчу тематику: «Краєзнавство у відродженні духовності та культури», «Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття», «Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень», «Українське краєзнавство в XX столітті: (До 75-річчя Всеукраїнської спілки краєзнавців)», «Краєзнавство України: здобутки і проблеми: (До III з’їзду Всеукраїнської спілки краєзнавців)», «Національна спілка краєзнавців України: сторінки історії» та інші.

Громадський діяч

Для П.Тронька була важлива масовість краєзнавчої та пам’яткоохронної роботи в Україні, залучення широких кіл громадськості до культурних процесів. З цією метою за його сприяння та активної участі було створено дві всеукраїнські громадські організації.

Національна спілка краєзнавців України, ідейним натхненником і головою правління якої він був з часу заснування у 1990 р.і до останніх днів життя. Завдяки невтомній праці Петра Тимофійовича це громадське об’єднання стало однією з найвпливовіших національних творчих спілок в Україні.

Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. У 1967-88 рр. П. Тронько очолював цю громадську організацію.  У ці часи розпочалася робота з підготовки «Зводу пам’яток історії і культури України», побачив світ каталог «Памятники истории и культуры Украинской ССР». За його ініціативи, підтримки та безпосередньої участі було споруджено перший в Україні музей просто неба в Переяславі-Хмельницькому. П.Тронько особисто супроводжував до Києва золоту пектораль, знайдену Б. Мозолевським у 1971 р. в кургані Товста Могила біля міста Покров Дніпропетровської області. Товариство мало свої осередки у кожній області, багатьох районах та містечках України, організовувались численні краєзнавчі конференції, круглі столи та пошукові експедиції.

Зі здобуттям Україною незалежності науково-організаційна діяльність Товариства пов’язана передусім із захистом і відтворенням пам’яток історії та культури. П. Тронько очолив Комісію з відтворення визначних пам’яток історії і культури при Президентові України та Правління Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара. За його безпосередньої участі було відновлено Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори у Києві.

Будучи заступником голови Ради Міністрів УРСР, керував проєктами створення і будівництва палацу культури «Україна» у столиці, встановлення пам’ятників видатним історичним діячам, заснування державних заповідників та музеїв. Ініціював здійснення наукового обґрунтування і відзначення 1500-річчя Києва, а також низки ювілеїв історичних міст України.

Пам’яткоохоронець та музейник

За його ініціативою, підтримкою та безпосередньою участю розгорталася робота зі створення державних установ, які можна назвати «дітищами» Тронька.

Меморіальний комплекс «Національний музей історії України у Другій світовій війні».

Музей був створений наказом Міністерства культури УРСР від 21 листопада 1973 р. Відкритий 17 жовтня 1974 р. з нагоди 30-річчя визволення України від фашистських загарбників у Кловському палаці на Печерську. Невдовзі розпочалося будівництво Меморіального комплексу «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», який відкрився 9 травня 1981 р.

Національний музей народної архітектури та побуту України у Пирогові – архітектурно-ландшафтний комплекс усіх історико-етнографічних регіонів України: Полісся, Слобожанщини та Полтавщини, Карпат, Наддніпрянщини, Поділля та Півдня. Музей просто неба, заснований 6 лютого 1969 р., розкинувся на південній околиці Києва – історичній землі, що колись належала Києво-Печерській лаврі. Цьому передувала низка громадських ініціатив, зокрема публікація відкритого листа з ініціативи відомих українських вчених і культурних діячів про необхідність створення музею народної культури в Києві від 14 серпня 1965 р. в газеті «Літературна Україна». Урядова програма була розроблена з ініціативи та за безпосередньої участі П. Тронька, якого слушно вважають фундатором музею. Голова Ради Міністрів Української РСР О.П. Ляшко у своїх спогадах називав його не лише ініціатором, але й душею створення музею. П. Тронько також особисто вибрав місце розташування музею та забезпечив землевідведення.

 

Національний музею-заповідник запорозького козацтва на острові Хортиця у Запоріжжі.

Справою життя П. Тронько стало увічнення славетних сторінок національної історії, пов’язаних із самобутністю і звитягою українського козацтва. Музей історії запорозького козацтва почав створюватися ще в 1960-х роках – у період «відлиги», коли в українському суспільстві активізувалися процеси національного культурного відродження. Зросла увага до історії козацтва, посилилася громадська ініціатива щодо збереження його спадщини. У відповідь на цю ініціативу органи влади, зокрема за участі П.Тронька, були змушені підтримати суспільний інтерес, надавши йому інституційне оформлення. Так почалося втілення ідеї створення музею на Хортиці – як символу українського козацького духу. В 1965 р. Запорізькі обком КПУ та облвиконком після низки звернень громадськості та науковців вирішили звернутися до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста з пропозицією «створити на острові Хортиця Державний заповідник історії запорізького козацтва», який пропонувалося створити у вигляді садово-декоративного парку, в центрі спорудити музей-панораму, а алеї прикрасити скульптурами Хмельницького, Сірка, Сулими та ін. Згодом уряд прийняв Постанову «Про увічнення пам’ятних місць, зв’язаних з історією запорізького козацтва», яка передбачала «оголосити територію острова Велика Хортиця в місті Запоріжжі Державним історико-культурним заповідником. Закласти і впорядкувати на території заповідника тематичний садово-декоративний парк історії запорізького козацтва».

П. Тронько ініціював і доклав вирішальних зусиль для відтворення в Києві пам’ятки часів Київської Русі – Золотих воріт.

Багато ідей та ініціатив П. Тронька залишилися нереалізованими через спротив з боку чиновників, партійних і громадських діячів. Йому доводилося долати значні труднощі, зокрема в умовах постійного нагляду й доносів до Москви в радянський період. Цей аспект біографії Петра Тимофійовича досі залишається малодослідженим і потребує окремої уваги істориків.

Відзнаки та нагороди

За значний особистий внесок у соціально-економічний, науковий та культурний розвиток України, вагомі трудові здобутки та активну громадську діяльність П. Тронько був нагороджений 4-ма орденами Трудового Червоного Прапора, орденами Червоної Зірки, Леніна, Жовтневої революції, Дружби народів, «За заслуги» 3-го ст., Богдана Хмельницького 3-го і 2-го ст., Ярослава Мудрого 5-го ст. Мав звання Заслуженого діяча науки і техніки України, Почесний доктор і професор 12 вищих навчальних закладів України, Почесний громадянин Харківської області, Богодухівського району Харківської області, а також міст Київ, Харків, Переяслав, Канів, Богодухів, Лебедин, Кам’янець-Подільський.

7 липня 2000 р. йому було присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави за визначні особисті заслуги перед Україною у розвитку науки, відродженні та збереженні історико-культурної спадщини українського народу.

Помер 12 вересня 2011 р. у Києві. Похований на Байковому кладовищі. 12 вересня 2012 р. на могилі було відкрито стелу (архітекторка – Лариса Скорик), а 12 липня 2016 р. на стелі було встановлено погруддя.

Увічнення пам’яті

З 2012 р. ім’я академіка П.Т. Тронька носить Центр краєзнавства ХНУ імені В.Н. Каразіна. Встановлено меморіальні дошки: на фасаді Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, Богодухівського ліцею № 3, Музею історії запорозького козацтва Національного заповідника «Хортиця» та при вході до Національного музею народної архітектури та побуту України.

З 2013 р. щорічно окремим краєзнавцям присуджується Загальноукраїнська Премія імені академіка Петра Тронька Національної спілки краєзнавців України за вагомий внесок у справу вивчення, дослідження і популяризації історико-культурних і природних багатств рідного краю у чотирьох номінаціях.

У 2015 р. за рішенням Київської міської ради проїзд від вул. Академіка Заболотного до Національного музею народної архітектури та побуту назвали вул. Академіка Тронька. Також його іменем названо вулицю у Харкові. У 2016 р. в Національному музеї народної архітектури та побуту України, на території експозиції «Українське село 60‒70-х рр. XX ст.», відкрито будинок-музей П.Т. Тронька.

У 2021 р. видано книгу «Академік Петро Тронько – видатний оборонець національно спадщини». Упорядниця Оксана Повякель, генеральна директорка Національного музею народної архітектури та побуту України пише: «Петро Тимофійович Тронько. Людина – легенда. Людина – творець. Людина – наріжний камінь. Людина, перед якою я схиляю голову, життєписом якої не перестаю захоплюватися, багатогранність талантів якої не може не вражати…»

Виставка В ім’я України: місія Петра Тронька  (1915-2011) засвідчує надзвичайно цікавий та унікальний життєвий і творчий шлях однієї людини, яка стала символом відданості і любові до рідної землі. Проживши 96 років, П. Тронько усе своє життя присвятив справі дослідження, увічнення та популяризації багатогранної культури українського народу. Його спадщина є невід’ємною частиною сучасної України, а його місія – самовіддане служіння Батьківщині – є натхненням для майбутніх поколінь

 

Джерела та література:

1. Академік Петро Тронько – видатний оборонець національної спадщини. Збірка статей / Упорядники: О. Повякель, А. Сєріков. – Київ: Видавничий дім журналу «Пам’ятки України», 2021. – 608 с.
2. Дубов В. Достойний вдячної пам’яті нащадків. До 100‑річчя Петра Тронька (1915–2011) / Ювілеї на сторінках українських часописів ХХ – початку ХХІ ст. (за матеріалами фондів Педагогічного музею України) / Педагогічний музей України; уклад. О. П. Міхно; наук. консультант О. В. Сухомлинська. – Вінниця: ФОП Кушнір Ю. В., 2023. – 448 с. – (Серія «Педагогічні републікації»; вип. 10). – С. 326–334. – URL: https://pmu.in.ua/download/juvilei-na-storinkah-ukrainskih-chasopisiv-hh-pochatku-hhi-st-za-materialami-fondiv-pedagogichnogo-muzeju-ukraini/
3. Історія міст і сіл Української РСР: URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S
4. Реабілітовані історією: URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20
5. Пам’ятки України: історія та культура: URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%27%D1%8F%D1%82%D0%BA%D0%B8_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%
6. Журнал «Краєзнавство»: URL: https://nsku.org.ua/?page_id=5603

 

Виставку підготувала – Л.А.Гайда,

провідна наукова співробітниця

Педагогічного музею України