50 років тому, у 1975 році, в Києві у видавництві «Вища школа» вийшов навчальний посібник «Історія педагогіки» – одна з основних праць академіка Миколи Ярмаченка, присвячена розвитку освіти для людей із порушеннями слуху.
Портрет М.Д. Ярмаченка
Ярмаченко Микола Дмитрович (1928-2010) – академік-засновник і президент-організатор НАПН України, доктор педагогічних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України. Перший президент Національної академії педагогічних наук України. Відомий учений у галузі дефектології (сурдопедагогіки), теорії та історії педагогіки. Під його керівництвом здійснено ґрунтовні дослідження в галузі педагогіки, історії педагогіки, дефектології, розвитку і становлення системи навчання й виховання дітей з порушеннями слуху тощо. Він є фундатором наукової школи сурдопедагогів України.
М. Д. Ярмаченко був не лише організатором освіти, а й ученим, який присвятив свою діяльність і наукові пошуки теорії та історії педагогіки, вивченню педагогічної спадщини А. С. Макаренка, розвитку сурдопедагогічної та сурдопсихологічної галузей, удосконаленню процесу навчання в школі. Він – автор понад 300 наукових публікацій, серед яких словники, підручники, монографії. Його наукова спадщина залишається актуальною й зараз.
«Історія сурдопедагогіки» вийшла тиражем у 4000 примірників. У фондах Педагогічного музею України зберігається 3 примірники, підписаних автором.
 |
 |
 |
«Виховання і навчання глухих дітей — досить своєрідне і складне явище. Воно вимагає від сурдопедагога спеціальних знань і методичної техніки, особливо у навчанні глухих дітей звукової словесної мови як засобу спілкування та удосконалення їх пізнавальної діяльності.
У цій книзі висвітлюється історія виникнення і розвитку сурдопедагогічної теорії і практики в різних країнах світу і в різні епохи. Вона буде корисною не лише для студентів дефектологічних факультетів та сурдопедагогів, а й для широких кіл громадськості, зокрема, для активістів товариства глухих, педагогічного і психологічного товариств, а також для працівників органів народної освіти, інститутів удосконалення вчителів, батьків, що мають дітей з вадами слуху, тощо», – читаємо в анотації.
Видання складається з 4 розділів: «Загальні питання історії сурдопедагогіки», «Історія зарубіжної сурдопедагогіки», «Історія вітчизняної дореволюційної сурдопедагогіки», «Історія радянської сурдопедагогіки».
Кожен розділ детально висвітлює особливості становлення уявлень про навчання і виховання осіб з глибокими порушеннями слуху і не тільки.
Наприклад, в підрозділі 4 «Суспільне становище глухонімих та погляди на глухонімоту в епоху рабовласництва» читаємо: «В Кодексі законів Юстініана [527–565 рр.] суспільне становище глухонімих відображене у вигляді конкретних правил («новел»). Ці правила свідчать про те, що глухонімі мали право користуватися приватною власністю, успадковувати майно. «Тому, хто народився німим чи глухим або потім зробився таким, ніщо не заважає виступати спадкоемцем і одержувати собі спадщину, лише б він тільки розумів, що робить» (с. 14).
В Кодексі передбачалось, що глухим і німим, «оскільки вони не можуть залишатися при своїх справах, повинні призначатися опікуни». При оформленні заповітів глухі і німі не могли виступати свідками. Вони не мали права також стимулювати, тобто давати словесне зобовʼязання. Цілком глухі і цілком німі люди не могли також складати заповітів, але якщо вони ставали глухими чи німими в результаті хвороби чи нещасного випадку, то їх заповіти залишалися дійсними» (c. 14).
Далі автор описує перші спроби індивідуального навчання дітей з порушеннями слуху і зазначає: «Першу спробу спеціального навчання глухонімих зробив у 685 р. епіскоп із Нортумберленда (Англія) Джон Баверлей.
Майже щодня до нього приходив глухонімий юнак за подаянням. Його обличчя передавало таку зворушливу вдячність, що у єпіскопа виникла думка про його здібності до навчання. Він забрав юнака до себе в дім і був дуже радий, коли глухонімий зумів повторити декілька слів. Всі дивилися на це, як на чудо, і думали, що сталося воно не інакше, як з участю якоїсь надприродної сили. Опис цієї спроби просякнутий духом характерних для тих часів релігійних забобонів. Повідомляється, що ніби Джон, підізвавши до себе юнака, «наказав йому висунути язик, взяв його за підборіддя і перехрестив йому язик.., потім єпіскоп наказав йому: «Скажи мені: і, і». Після цього ланцюги, що сковували у юнака язик, впали і він став говорити те, що наказував йому епіскоп». Джон примушував його спочатку повторювати звуки рідної мови, потім — склади, а потім слова. Згодом його учень навчився говорити цілі речення. І хоч методика цього навчання, по суті, залишилася таємницею, а опис його має яскраво виражений казковий характер, воно заслуговує на увагу, оскільки це була перша спроба навчити глухонімого говорити» (с. 21).
М. Ярмаченко детально аналізує спроби навчання та виховання дітей з порушеннями слуху в різних країнах світу (Італії, Іспанії, Франції, Голландії, Америці, країнах Сходу тощо). Також описує різні методи навчання цієї категорії дітей ( «Мімічний метод», «Чистий усний метод»), дає інформацію про об’єднання та товариства, навчальні заклади, збори та з’їзди, конгреси тощо.
У посібнику знаходимо багато прізвищ зарубіжних педагогів, які робили перші спроби узагальнити потреби людей з порушеннями слуху та створити системи навчання і виховання: Джироламо Кардано, Педро де Понсе, Жуан Пабло Бонет, Джон Бульвер, Джон Уолліс, Якоб Перейра, Йоган Амман, Вільгельм Кергер, Шарль Мішель де Лепе, Самуїл Гейніке, Фрідріх Гілль та ін.
 Сторінка з портретом Йогана Аммана |
 Сторінка з портретом Шарля Мішеля де Лепе |
 Сторінка з портретом Самуїла Гейнеке |
Разом із тим, слід зазначити, що книга була написана в радянський період, що позначилося на її змісті. Вона містить цитати з праць В. Леніна, К. Маркса та Ф. Енгельса, а також елементи радянської пропаганди, що було характерною рисою наукових публікацій тієї епохи. Тоді науковці часто змушені були включати ідеологічні складові у свої дослідження, оскільки без цього публікація їхніх праць була б неможливою. Це стосувалося не лише педагогіки, а й інших гуманітарних наук, що перебували під ідеологічним контролем держави.
Серед представників «вітчизняної» сурдопедагогіки автор переважно згадує російських фахівців: Олександр Радищев, Георгій Гурцов, Віктор Флері, Микола Лаговський, Іван Арнольд (глухий професор) та інших. Серед українських діячів у книзі лише побіжно згадуються окремі вчителі українських шкіл для глухих, наприклад Василь Ветухов, а також науковець Іван Соколянський, який зробив вагомий внесок у розвиток спеціальної педагогіки. Однак такого вибіркового представлення недостатньо для повного висвітлення українського внеску в розвиток цієї галузі.
 |
 |
 |
У багатьох розділах книги подано інформацію про зміст навчальних програм, організацію навчального процесу та діяльність шкіл для глухих, зокрема й тих, що діяли в Україні. Описані методи навчання, принципи виховання та адаптації дітей з порушеннями слуху, що були поширені у різних країнах. Це дає змогу простежити особливості розвитку сурдопедагогіки в міжнародному контексті та порівняти їх із радянськими підходами. До переваг посібника також зараховуємо охоплення широкого хронологічного періоду – від античності до ХХ століття, з прикладами з різних регіонів, зокрема Європи, Азії та Америки; використання архівних матеріалів, зокрема текстів законодавчих актів, щоденників педагогів, шкільних звітів, що сприяє реконструкції освітніх практик різних історичних періодів.
“Історія сурдопедагогіки” Миколи Ярмаченка, опублікована у 1975 році, залишається важливим джерелом для науковців, педагогів, студентів та всіх, хто цікавиться історією розвитку сурдопедагогіки. Завдяки глибокому аналізу історичних етапів розвитку галузі, міжнародному контексту та ґрунтовному висвітленню діяльності відомих науковців, праця стала основою для подальших досліджень у цій сфері. Вона також сприяла створенню спеціалізованих навчальних програм, підготовці кваліфікованих педагогів та розробленню методичних матеріалів, що використовуються у сучасній спеціальній освіті. Важливо, що ідеї, висловлені у книзі, продовжують впливати на сучасні підходи до навчання та соціалізації дітей із порушеннями слуху, роблячи цю працю не лише історично значущою, а й методично корисною.
Кіра Степанович,
старша наукова співробітниця музею
