101.08.2022
|
202.08.2022
|
303.08.2022
|
404.08.2022
|
130 років від дня народження Осипа Ґермайзе (1892-1958), українського історика, педагога, громадсько-політичного діяча
Ґермайзе Осип Юрійович народився 5 серпня 1892 у Києві в сім’ї фотографа. Закінчив Третю Київську гімназію (1910) та історико-філологічний факультет Київського університету (1916). З 1918 читав лекції з історії України на літніх учительських курсах в Умані, Кролевці, Миргороді, Гадячі. Одночасно почав викладати історію в 2-й Кирило-Мефодіївського братства українській гімназії. З 1919 по 1924 працював у Першій українській гімназії ім. Т. Шевченка (згодом Трудова школа ім. Т. Шевченка).
Перетворенню гімназії у широковідому освітню установу великою мірою сприяли її керівники (спочатку – П. Холодний, пізніше – В. Дурдуківський) та педагогічний колектив, що складався з найкращих представників українських педагогічних сил. Українську мову й літературу в різні роки тут викладали В. Дурдуківський, Л. Білецький, французьку мову – С. Русова, математику – професор В. Шарко, релігію – майбутній митрополит УАПЦ В. Липківський, спів – композитор П. Козицький, музику – дочка М. Лисенка Мар’яна, малювання – художник Ю. Михайлів. До О. Гермайзе історію у гімназії читав В. Прокопович. Крім історії, Осип Юрійович викладав і суспільствознавство.
Роботу у школі О. Гермайзе поєднував з активною викладацькою діяльністю у вищих навчальних закладах. Він читав курс лекцій з історії України та з соціології в робітничому університеті м. Києва. З 1920 на кафедрі української історії в Інституті народної освіти йому доручили читання спеціальних курсів (історична географія України, колонізація Лівобережної України, Велике князівство Литовське в XVI ст., історія землеволодіння в Україні, соціологічні передумови історії) і загальний курс історії України. В 1921 його обрали доцентом для читання курсу історії сільського господарства в Україні на агрономічному факультеті сільськогосподарського інституту.
Паралельно з викладанням у школах та вишах О. Гермайзе працював в Українській Академії наук. Ще 1919 його було обрано постійним членом історико-географічної комісії УАН, а згодом він перейшов на роботу в археографічну комісію, ставши невдовзі її керівником. Працюючи в УАН, О. Гермайзе налагоджував контакти академічних інституцій з громадськістю, брав участь в організації ювілеїв визначних учених (М. Драгоманова, М. Костомарова, М. Максимовича). За період 1923–1929 учений опублікував майже 40 праць з історії громадських рухів в Україні XIX–XX ст., з української історіографії, історії літератури, історичного краєзнавства.
У 1929 арештований за сфабрикованою справою Спілки визволення України (СВУ) і у квітні 1930 засуджений разом з іншими представниками української інтелігенції (С. Єфремов, М. Слабченко та ін.) до 5 років ув'язнення. У 1934 достроково звільнений і висланий до Саратовської області, де займався викладацькою діяльністю. У 1937 отримав новий строк ув'язнення, який у 1944 був продовжений. Так і помер учений за ґратами 22 вересня 1958, провівши половину життя за колючим дротом. Майже на термін його покарань
розтяглася і юридична реабілітація, що почалася в 1959 і закінчилась у 1989.
|
606.08.2022
|
707.08.2022
|
808.08.2022
|
9 серпня 2022 року виповнюється 130 років від дня народження Сави Христофоровича Чавдарова (1892-1962) — видатного українського вченого, педагога, методиста початкової і середньої освіти, директора Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР, автора підручників з української мови.
Народився Сава Христофорович Чавдаров 9 серпня 1892 року у селі Бешалма в Молдові, у сім’ї вчителя. Освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету. За п’ятдесят років науково-педагогічної діяльності Сава Чавдаров пройшов шлях від звичайного вчителя до відомого вченого. Вчителював у сільських школах на Київщині, викладаючи українську мову і суспільствознавство. Згодом викладав у вищих навчальних закладах педагогіку, історію педагогіки, методику української мови. Так, у 1930-тих роках Сава Чавдаров працює викладачем Київського інституту народної освіти (нині Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова). Під час Другої світової війни вчений — у вимушеній еміграції. Працює завідувачем кафедри педагогіки Сухумського педагогічного інституту у Грузії. Після звільнення Києва від нацистів викладав в Київському університеті ім. Тараса Шевченка. Майже 20 років завідував кафедрою педагогіки цього університету. Плідною на наукові здобутки була діяльність вченого, пов’язана з Українським науково-дослідним інститутом педагогіки – УНДІПом. У різні роки Сава Христофорович завідував в інституті відділом мови і літератури, відділом педагогіки, виконував обов’язки директора з наукової роботи. А з 1945 по 1956 роки Сава Чавдаров очолював Науково-дослідний інститут педагогіки Української РСР. Вчений був особисто знайомий із Василем Сухомлинським. І саме будучи очільником Інституту педагогіки, неодноразово консультував Василя Сухомлинського в написанні дисертації. Сава Чавдаров, як вимогливий учений, мудра і добра людина, друг і порадник, дав видатному педагогу напутні побажання в науку.
Коло наукових інтересів Сави Христофоровича було різноплановим. Вчений досліджував проблеми загальної педагогіки, історії педагогіки, дидактики, лінгводидактики, методики викладання української мови, теорії виховання. Чавдаров багато зусиль доклав для вдосконалення методики викладання української мови в школах. Він – автор низки методичних посібників для вчителів з методики викладання української мови в початковій та середній школі. Сава Чавдаров є автором численних шкільних підручників з української мови, більшість із яких витримали до 30 перевидань.
Вагомим внеском Чавдарова в педагогічну науку і пракитику став перший в Україні посібник «Педагогіка» для педагогічних і вчительських інститутів. Книга була укладена співробітниками відділу педагогіки УНДІПу за загальною редакцією Сави Христофоровича. У підручнику було подано відомості з історії дидактики, обґрунтовано завдання освіти, проаналізовано поняття “загальна освіта”, “політехнічна освіта” тощо.
Низку розвідок Сава Чавдаров присвятив дослідженню педагогічної спадщини Костянтина Ушинського, Антона Макаренка, педагогічним ідеям у творчості Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка. У фондах Педагогічного музею зберігається видання «Байки харківські» Григорія Сковороди за 1946 рік з передмовою Сави Чавдарова. З виходом у світ праці Чавдарова «Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка» (1953) пов’язується заснування педагогічної Шевченкіани в Україні.
У фондах Педагогічного музею України зберігається понад 100 праць вченого та персональний комплекс матеріалів Сави Чавдарова. У комплексі матеріалів педагога містяться фотографії, листи, вітальні адреси, особисті документи та портрет вченого виконаний олівцем. На сайті Педагогічного музею у розділі «Ювілеї педагогів» діє віртуальна виставка, присвячена Саві Чавдарову.
Постановою Верховної Ради України № 6406 «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» ювілей Сави Чавдарова відзначається на державному рівні.
|
175 років від дня народження Вільгельма Рейна (Wilhelm Rein; 1847–1929), німецького педагога
Народився 10 серпня 1847 в м. Айзенах. Навчався в Гейдельберзі, Лейпцигу та Єні. З 1871 викладав у педагогічних семінаріях, кілька років учителював, а у 1876-1886 був директором школи в Айзенасі. У 1886 призначений професором педагогіки в університеті Єни, де й прожив до кінця життя. У 1918-1919 – ректор Єнського університету. З 1907 по 1923 рік був президентом «Асоціації наукової педагогіки». Пропагуючи свої ідеї, багато мандрував, переважно Скандинавією, Англією та Угорщиною.
Рейн прагнув узгодити ідеї Й. Гербарта з новими напрямами у педагогіці. За принципами Гербарта розробив цілісну методику навчального процесу у народній школі Німеччини наприкінці 19 століття. Наприкінці 1870-х – на початку 1880-х рр. спільно з викладачами учительської семінарії в Айзенаху створив серію з 8 посібників, у яких проаналізовано практичні питання навчання з усього курсу 8-річної народної школи, включаючи поурочні розробки. Ця серія здобула широку популярність і була перекладена кількома іноземними мовами.
Пропагував ідею єдиної школи. За Рейном, загальною для всіх дітей має бути лише початкова ланка – народна школа; після неї діти із сімей із низькими доходами мали вступати переважно до початкових професійних шкіл, діти із середніх верств – до реальних шкіл, а потім до середніх спеціальних навчальних закладів; діти заможних батьків – у гімназії та звідти до вищих навчальних закладів. В. Рейн вважав обов’язковим етапом виховання та навчання юнаків службу в армії.
Багаторічна викладацька діяльність Рейна сприяла підготовці значної кількості вчителів народних шкіл та їх методичному забезпеченню.
Помер 19 лютого 1929 в Єні.
|
1111.08.2022
|
1212.08.2022
|
1313.08.2022
|
1414.08.2022
|
«Нація, яка хоче зберегти своє існування, мусить домогатися рідної школи, де вивчення рідної мови та літератури, рідної історії та географії є найважливішими предметами... »
Степан Сірополко
15 серпня 2022 виповнюється 150 років від дня народження відомого українського педагога, фахівця з позашкільної освіти, школознавця, бібліотекознаця, культурного і громадського діяча — Степана Онисимовича Сірополка. Постановою Верховної Ради України № 6406 «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» ювілей діяча відзначається на державному рівні.
Зупинимось окремо на педагогічній та культурно-просвітній діяльності Степана Сірополка.
- Обіймав посаду радника з питань освіти при Генеральному секретаріаті Української Центральної Ради, пізніше (липень 1919 року) — товариша Міністра народної освіти УНР. Разом з Генеральним секретарем П. Холодним розробив проект «єдиної школи»;
- Викладав у Київському Фребелівському педагогічному інституті та на численних курсах для вчителів і культурно-освітніх діячів;
- Працював у численних українських наукових, національно-культурних та громадських установах й організаціях;
- Виступав за національний характер шкільництва; обґрунтовував тісну єдність дошкільного, фізичного та національного виховання;
- Відстоював право українців навчати дітей рідною мовою в українських школах;
- Вивчав проблеми позашкільної освіти;
- Обстоював принцип взаємозв’язку між питаннями національної освіти і бібліотечної справи; розробив інструкцію для бібліотекарів, уклав «Взірцевий каталог шкільної та народної бібліотеки» (1918), видав перший практичний порадник для бібліотекарів України;
- З його ініціативи були відкриті безкоштовні бібліотеки-читальні;
- Значну частину свого життя (39 років) Степан Сірополко змушений був працювати за кордоном у вимушеній еміграції. З 1923 року читав лекції про позашкільну освіту на курсах для вчителів нижчих і середніх шкіл у каліському військовому таборі у Польщі. 1925 року став професором школознавства та позашкільної освіти в Українському Високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі й в Українському технічно-господарському інституті позаочного навчання в Подєбрадах, на відділі журналістики.
- Досліджував творчість видатних українських педагогів – М. Корфа, М. Пирогова, М. Драгоманова, П. Холодного, І. Стешенка та ін.
- Автор монографії «Історія освіти на Україні» (Львів, 1937) – першого цілісного дослідження історії української освіти;
- Друкувався в часописах «Світло», «Вільна українська школа», «Нова школа», «Учительський голос», «Учитель», «Шлях освіти і навчання», «Рідна школа», «Літературно-науковий вісник» та ін.
Степан Сірополко належить до плеяди видатних українських педагогів, які присвятили свої життя боротьбі за незалежність і розвиток України. А головною підвалиною української державності, на думку Степана Онисимовича, мала стати саме національна освіта.
|
190 років від дня народження Вільгельма Вундта (Wilhelm Wundt; 1832–1920), німецького психолога, філософа
Вільгельм Вундт з’явився на світ 16 серпня 1832 в місті Некарау поблизу Мангейма. Ще будучи юнаком він почав цікавитися медициною, вивчаючи її в університетах Берліна, Гейдельберга і Тюбінгена. В 1858 Вунд опублікував свою першу статтю «Доповіді з теорії чуттєвого пізнання», в якій висловив свою точку зору щодо основних понять в психології і її найважливішого принципу - експериментального методу. З 1864 обіймав посаду професора фізіології в Гейдельберзькому університеті, з 1874 – професора психології в університеті Цюріха, а з 1875 – професора філософії в місті Лейпциг.
1879 Вундт заснував у Лейпцигу першу в світі лабораторію експериментальної психології, перетворену 1881 на Інститут психології – теж перший у світі (прообраз сучасних дослідницьких інститутів). Поява в арсеналі психології строго наукового методу – експерименту – стала найважливішою причиною визнання її окремою наукою.
Спершу в лабораторії проводили дослідження з трьох напрямів: відчуття та сприйняття; психофізичні особливості; час реакції. Пізніше Вундт запропонував вивчати асоціації та почуття. Як зазначали учні, він сам експериментів у лабораторії не проводив і не затримувався там довше ніж на 5-10 хвилин. Метод навчання був дуже своєрідний: Вундт видавав учням листочки з експериментальними завданнями, перевіряв звіти про роботу і вирішував, чия праця варта публікації у «Філософських студіях» (журнал, заснований Вундтом). Багато його учнів стали відомими вченими-психологами, серед них Еміль Крепелін (Німеччина), Джеймс Маккін Кеттелл (США), Ернст Мейман (Німеччина), Гуго Мюнстерберг (Німеччина) та ін. Загалом у лабораторії Вундта було виконано понад 270 докторських дисертацій.
1945 внаслідок бомбардування Лейпцига англо-американською авіацією будинок, де колись знаходилася перша у світі психологічна лабораторія, було знищено. Але ще під час війни експонати були передбачливо вивезені до передмістя, завдяки чому і виявилися врятованими.
Нині при Інституті психології Лейпцизького університету заснована меморіальна кімната, в якій зібрані врятовані експонати з лабораторії. На стіні сучасної будівлі, збудованої там, де колись стояла будівля лабораторії, розміщена пам'ятна дошка з портретом Вундта та коротким текстом, що нагадує про цей факт. Відвідування знакових місць, пов'язаних з історією світової психології, є мрією та метою багатьох психологів. Безумовно, об'єктом №1 у цьому списку є місто Лейпциг як батьківщина наукової психології та Музейна кімната Вільгельма Вундта при Лейпцизькому університеті
В останнє десятиліття свого життя Вундт відсторонився від експериментальної психології, зосередившись на грандіозній 10-томній праці «Психологія народів» (1900-1920).
Помер Вільгельм Вундт 31 серпня 1920 у Гросботені під Лейпцигом.
|
1717.08.2022
|
1818.08.2022
|
1919.08.2022
|
2020.08.2022
|
2121.08.2022
|
2222.08.2022
|
2323.08.2022
|
2424.08.2022
|
2525.08.2022
|
2626.08.2022
|
2727.08.2022
|
2828.08.2022
|
Ернст Фрідріх Вільгельм Мейман — німецький педагог і психолог, один із засновників експериментальної педагогіки, народився 29 серпня 1862 року в місті Уердіген, Німеччина.
Навчався в університетах Тюбінгена, Берліна, Галле, Бонна. У 1893-1894 – асистент Вільгельма Вундта у Лейпцигу. З 1897 – професор філософії та психології в Цюріху, Кенігсберзі, Мюнстері, Лейпцигу, Гамбурзі. Один із засновників журналу "Архів загальної психології" (1903) та "Журналу експериментальної педагогіки" (1905).
У психології Мейман одним із перших звернувся до вивчення психологічних особливостей розвитку дитини. Він досліджував естетичні уявлення дітей, розвиток їхньої пам'яті, закономірності швидкого і міцного запам'ятовування, синтезував досягнення психологів з проблемами розвитку здібностей дітей.
У педагогіці Мейман одним із перших висунув принцип саморозвитку дитини, обґрунтував значення активності дитини у навчальному процесі.
У “Лекціях з експериментальної педагогіки“, пояснюючи причини виникнення цього напрямку у педагогіці, Мейман стверджував, що вся попередня педагогіка мала абстрактний і нормативний характер і в ній не було найголовнішого – наукового обґрунтування процесу навчання і виховання. Для різносторонньої роботи з дитиною вчений вказував на необхідність цілісного синтезованого знання про неї і про способи її підготовки до життя. Таке знання, як він стверджував, можливо отримати синтезувавши дані ряду наук про людину: анатомії, фізіології, психології, патопсихології та ін. Досі не втратили свого значення дослідження Меймана прийомів заучування, "розумової гігієни", типології уявлень, навчання дітей малюванню та ін. Разом з тим, дати цілісне уявлення про розвиток дитини Мейману не вдалося. Дослідження фізичної та духовної сторін розвитку і навіть окремо взятих психічних процесів виявилися відірваними один від одного.
Ідеї вченого щодо комплексного підходу у вивченні дитини, індивідуалізації навчання, більш широкого залучення до наукових досліджень педагогів-практиків зберігають актуальність і сьогодні.
Помер Ернст Мейман 26 квітня 1915 в Гамбурзі, де і похований.
|
Павло Глазовий ‒ український поет-гуморист, сатирик, автор художніх творів для дітей, журналіст. Його перу належить 13 збірок гумору та сатири і 8 дитячих видань. Його гумореcки вже стали класикою української літератури, а деякі з них були покладені навіть на ноти.
Павло Глазовий народився 30 серпня 1922 року у невеличкому селищі на Миколаївщині. Мав педагогічну освіту. Закінчив Новомосковську педагогічну школу на Дніпропетровщині та Київський педагогічний інститут імені О. М. Горького (нині Драгоманова). Після навчання працював головним редактором в журналі «Перець» та заступником головного редактора журналу «Мистецтво». Павло Прокопович брав участь у Другій світовій війні. Пройшовши всі лихоліття війни, поет не втратив прекрасного почуття гумору, щирості серця і душевного світла. Його твори зворушують своєю щирістю, тонким гумором і поетичною майстерністю.
Постановою Верховної Ради України № 6406 «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» ювілей Павла Глазового відзначається на державному рівні.
Пропонуємо вашій увазі одну з гуморесок Павла Глазового зі шкільного циклу.
«Чудний школяр»
Двох онуків дід старий
Посадив на руки
Та й розказує казки.
Слухають онуки.
Раптом меншенький спитав:
— А скажіть, дідусю,
Ви ходили в перший клас?
— Та ходив, Павлусю.
— От був номер! — малюки
Сміхом залилися, —
Як до школи ви прийшли
З бородою й лисі.
|
3131.08.2022
|
101.09.2022
|
202.09.2022
|
303.09.2022
|
404.09.2022
|
