2424.02.2025
|
2525.02.2025
|
2626.02.2025
|
2727.02.2025
|
2828.02.2025
|
101.03.2025
|
202.03.2025
|
303.03.2025
|
404.03.2025
|
505.03.2025
|
606.03.2025
|
707.03.2025
|
808.03.2025
|
909.03.2025
|
1010.03.2025
|
Василь Єрмаков (1845–1922), математик, педагог
Василь Єрмаков народився 11 березня 1845 в селі Терюха на Гомельщині. Його батько був викладачем церковно-приходської школи, де Василь і отримав початкову освіту. Далі навчався у Гомельському училищі, а потім – в Чернігівський гімназії. 1864 вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Київського університету. 1873 здобув ступінь магістра математичних наук, був обраний доцентом кафедри чистої математики Київського університету й відтоді, упродовж 25 років, викладав у рідному університеті. Крім того, працював у Київській жіночій гімназії, у військовій гімназії та на Вищих жіночих курсах. 1877 захистив дисертацію і став доктором математичних наук.
В. Єрмаков – автор численних праць з математичного аналізу, теорії диференціальних рівнянь, теорії чисел, алгебри, механіки. Він – автор першого в Україні підручника з теорії ймовірностей. З 1884 розпочалась активна діяльність Єрмакова, пов’язана з організацією та видавництвом «Журналу елементарної математики», який адресувався учням старших класів гімназій, любителям математики, студентам, учителям, а в 1885 був рекомендований як необов’язковий позакласний посібник для середніх навчальних закладів. У журналі публікували короткі статті з геометрії, алгебри, теорії чисел, теорії ймовірностей, фінансової математики. Основним завданням В. Єрмаков вважав розвиток творчих здібностей читачів, тому значну частину журналу займали задачі і завдання для математичних конкурсів. Фактично, Єрмаков є першим в Україні ініціатором математичних олімпіад. Брав участь у роботі Харківського фізико-математичного товариства, а в 1889 став одним із організаторів Київського фізико-математичного товариства, на засіданнях якого зробив близько ста повідомлень як наукового, так і педагогічного характеру.
Плідною була науково-педагогічна діяльність В. Єрмакова й у щойно створеному Київському політехнічному інституті, куди він був запрошений 1899 на кафедру вищої математики. Під час організації КПІ особливу увагу звертали на високий теоретичний рівень підготовки майбутніх випускників-інженерів, зокрема, з курсу вищої математики. Комісія з організації інституту дійшла висновку, що найбільш гідною кандидатурою для керівництва кафедрою вищої математики в новому навчальному закладі є саме В. Єрмаков, який вдало поєднував у собі справжнього вченого і талановитого педагога.
Помер 16 березня 1922, похований у Києві на Лук’янівському цвинтарі.
|
1212.03.2025
|
Аркадій Животко (1890–1948), педагог, письменник
Аркадій Животко народився 13 березня 1890 в слободі Пуховій на Вороніжчині. Закінчив Петербурзький університет (1917). Член Української Центральної Ради від Воронезької губернії (1917–18). З 1918 – у Кам’янці-Подільському: вчителював, був відповідальним секретарем газети «Життя Поділля» (органу Подільської «Просвіти»), одним із організаторів Товариства дошкільного виховання імені Песталоцці (з 1919), завідувачем відділу дошкільного виховання Подільської губернської народної управи (1919–20); співпрацював з першим ректором Кам'янець-Подільського університету Іваном Огієнком.
Автор концепції українського дошкілля, провідними положеннями якої є: навчання рідної мови з раннього дитинства з використанням усної народної творчості, залучення дітей до посильної праці з деревом, папером, глиною, піском та ін., формування сенсомоторної культури особистості засобами музики і співів, об’єктів природи рідного краю, опанування дорослими анатомією, фізіологією для забезпечення правильного фізичного й розумового розвитку дітей, створення нових типів дошкільних установ (ясел, захоронок, дитячих садків, майданів, колоній та ін.). Розробив схему залучення громадських установ, організацій і товариств до створення й підтримки недержавних дитячих закладів, започаткувавши фонд «Українська дитина». Запропонував систему позашкільної освіти дітей та молоді, структурними компонентами якої слугували клуби для дітей віком 8–15 років з природничими, математичними, історичними, літературними, музичними гуртками. Позашкільну освіту дорослих розглядав як необхідну ланку національної освітньої системи, умову формування національної свідомості. Задля цього створив програми діяльності шкіл та курсів для дорослих, а також програми для народного університету, бібліотек, читалень, народних театрів і музеїв. Особливу увагу приділяв просвітницькій діяльності у формі бесід, мандрівок, концертів, народних свят тощо. Автор творів з дитячої тематики: оповідання «Сонечко», «Василько», «В гостях у Деї», п’єси «Одної ночі», «Ріпка», «Снігова баба», «Сирітка», збірки «Весняночка», «Будемо бавитися» та ін.
1923 виїхав до Чехословаччини. Працював лектором дошкільного та позашкільного виховання в Українському високому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова (Прага). Співпрацював з Софією Русовою. З 1945 жив у Німеччині. Працюючи в архівно-музейних установах української еміграції (Український національний музей-архів (1923–30, Прага), Український історичний кабінет (1930–45, Прага), філія музею-архіву Української Вільної Академії наук (1945–48, Ашаффенбург), інформував емігрантів про умови побудови Української держави, знайомив Європу з минулим українського народу та його боротьбою за незалежність шляхом влаштування екскурсій для учнів гімназій, виставок архівних матеріалів.
Помер 12 червня 1948 в Ашаффенбурзі.
|
1414.03.2025
|
1515.03.2025
|
1616.03.2025
|
1717.03.2025
|
Сьогодні – 19 березня – виповнюється 130 років від дня народження поета, перекладача, публіциста, культурно-громадського діяча Максима Рильського.
Народився Максим Рильський у Києві. Після смерті батька (1902) родина переїжджає до села Романівка Житомирської області, де Рильський навчається у домашніх умовах, а пізніше (з 1908) у приватній гімназії у Києві.
Писати вірші почав змалку: уже в 1910 році, коли йому було лише 15 років, виходить перша збірка «На білих островах». У 1915-18 навчався на медичному факультеті Київського університету, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету у Києві, яких так і не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.
Протягом десяти років з 1919 по 1929 учителював у Романівці, а потім у Вчорайшому і Бровках. Рідній Романівці Максим Рильський присвятив чимало поезій: «У Романівському запусті», «Моїй Романівці», «Моє село»; про події в Романівці розповідають такі вірші, як «Взабрід», «Дитинство», «Літо і весна» та інші.
Входив до групи «неокласиків», орієнтувався на античну класику й продовження гуманістичних традицій європейської літератури, працював у редакції журналу «Книгар», пізніше – у видавництві «Слово». У 1931 році Максима Рильського заарештовано за критику комуністичної реальності, майже рік він просидів у Лук’янівській тюрмі. Після ув’язнення Рильський вимушено проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятував своє життя від сталінського терору.
У 1943 його за видатні заслуги в галузі науки і культури було обрано академіком АН України. У 1943–46 очолював Спілку письменників України. У 1944-46 - директор Академічного інституту мистецтвознавства, фольклору. Помер поет 24 липня 1964, похований на Байковому кладовищі в Києві.
У Педагогічному музеї України зберігається більше 30-ти видань, пов'язаних із життям та творчістю Максима Рильського.
Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2025 році» 130 років з дня народження Максима Рильського відзначається на державному рівні, а за Рішенням Київради — у столиці.
|
1919.03.2025
|
2020.03.2025
|
2121.03.2025
|
2222.03.2025
|
2323.03.2025
|
2424.03.2025
|
2525.03.2025
|
2626.03.2025
|
2727.03.2025
|
Дмитро Гнатюк
«Дмитро Гнатюк – візитна картка нашої європейської пісенної
культури. Немає такого народу в світі,
який не відгукнувся би на пісні Гнатюка…»
Дмитро Павличко
Дмитро Гнатюк – видатний український співак, режисер, педагог, Герой України (2005). Перший виконавець хітів 1960-х – пісень «Два кольори», «Чорнобривці», «Черемшина», «Летять ніби чайки», «Пісня про рушник» та «Києве мій».
Народився у селі Мамаївці (нині Кіцманського району Чернівецької області), що тоді входило до складу Румунського королівства, в селянській родині. Навчався в місцевій румунській школі, співав у церковному хорі, організував гурток художньої самодіяльності і навіть сам поставив виставу «Сватання на Гончарівці». Під час Другої світової війни працював вдома, займаючись сільським господарством. Коли Буковина була звільнена від нацистів (1944), його за розпорядженням райвійськкомату було направлено організовувати сільські школи. Після виконання цього завдання був мобілізований на військовий завод на Уралі (Нижній Тагіл), де працював до осені 1945. Роботу на заводі поєднував з художньою самодіяльністю, не полишаючи мрії стати професійним співаком. У 1945 повернувся на Буковину, де закінчив середню школу. З 1945 – артист, соліст Чернівецького обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської. Далі навчався у Київському музичному училищі, у 1951 закінчив Київську державну консерваторію (клас І. Паторжинського) та одержав призначення на роботу солістом опери в Державний академічний театр опери та балету ім. Т.Г. Шевченка (нині Національна опера України), якій залишився вірним на все життя.
У 1975 здобув другу освіту, закінчивши Київський інститут театрального мистецтва за спеціальністю режисер. Окрім співочої кар'єри, Дмитро Гнатюк увійшов в історію як режисер-новатор. Його дебютом в новому амплуа стала опера Олександра Бородіна «Князь Ігор».
У 1983 розпочав педагогічну діяльність, очоливши кафедру оперної підготовки студентів Київської консерваторії ім. П.І. Чайковського. З 1985 – доцент консерваторії, з 1987 – професор.
За час своєї кар'єри Дмитро Гнатюк дав незліченну кількість концертів, поставив понад два десятки вистав, записав 6 компакт-дисків і понад 15 платівок. Все життя популяризував українську пісню у світі, вважаючи українську музику важливим чинником формування національної свідомості.
Серед його нагород – Золота зірка Героя Соціалістичної Праці (1985), два ордени Леніна (1967, 1985), орден Дружби народів (1975), орден Трудового Червоного Прапора (1985) й численнці медалі. У 1997 Д. Гнатюку було присвоєно звання академіка Академії мистецв України, а в 2005 за визначні особисті заслуги перед Українською державою у розвитку музичної культури, збагачення національної скарбниці оперного та народного пісенного мистецтва, багаторічну плідну творчу і громадсько-політичну діяльність Дмитру - звання Герой України з врученням ордена Держави. На Алеї Зірок в Києві є й Зірка Дмитра Гнатюка.
Помер 29 квітня 2016 в Києві, похований на Байковому кладовищі.
З 2017 ім’я Дмитра Гнатюка носить Чернівецька обласна філармонія.
Лариса Гайда
Олексій Андрієвський (1845-1902), історик, педагог, громадський діяч
Олексій Андрієвський народився 28 березня 1845 в Каневі у сім’ї вчителя повітового дворянського училища. Навчався у Київській 2-й гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету. 1866 закінчив Київські педагогічні курси й був призначений на посаду вчителя в Катеринославську (нині – Дніпро) 1-у міську класичну гімназію. Цей період мав велике значення в його особистому житті: він закохався у сестру свого вихованця Людмилу Мудру і одружився з нею. У шлюбі народилося двоє дітей – син і донька. 1871 від тифу померла молода дружина, а потім – і маленька дочка. Вбитий горем, О. Андрієвський переїздить до Одеси, де вчителює у Рішельєвській гімназії, в Одеській 2-гій гімназії, в жіночій гімназії, бере активну участь у діяльності Одеської Громади.
У травні 1879 заарештований і без суду та слідства відправлений до Сибіру через Вишневолоцьку пересильну тюрму, де перебував майже цілий рік. В тюрмі потрапив в одну камеру з письменником Володимиром Короленком, який у своїх спогадах описав О. Андрієвського як справжнього педагога, який дуже серйозно ставився до свого учительства і до своєї кар’єри. Зрештою Сибір було замінено на В’ятку, де він працював цілий рік.
З 1881 - вчитель 2-ї Київської чоловічої гімназії. Його колега Стефан Кульженко, який викладав там фізику і математику, у своїх спогадах писав, що О. Андрієвський вирізнявся своєю уважністю, наполегливістю, палкою, живою та чіткою мовою, захоплював учнів змістовними цікавими розповідями про давноминулі літа, історію Києва, про Т. Шевченка. Викладав педагогіку в жіночій гімназії В. Ващенко-Захарченко. Брав участь у виданні часопису «Киевская старина», де став одним з найактивніших співробітників. Працював над збереженням спадщини Т. Шевченка, поширенням його творів, турбувався про охорону його могили. За ініціативи О. Андрієвського в Одесі, Києві та інших містах щорічно відбувалися заходи на честь Шевченка. Він вважав, що справжнім пам’ятником поету «була б насамперед школа імені Шевченка».
У 1885 призначений інспектором Златопільської гімназії. У 1890 повертається до Києва на посаду вчителя Київської 1-ї гімназії та Фундуклеївської жіночої гімназії. З 1896 – інспектор народних шкіл у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії. Після піврічної роботи на цій посаді переїхав до Одеси, де очолив Одеський сирітській будинок і за шість років перетворив його на зразковий навчально-виховний заклад.
О. Андрієвський – засновник Товариства попечительства про жіночу освіту в Катеринославі, Слов’янського товариства в Одесі, фонду впорядкування і збереження могили Т. Шевченка (Київ), Київської Комісії народних читань, яка пізніше реорганізувалася в Товариство сприяння початковій освіті, Народної аудиторії у Києві. Його просвітницька діяльність охоплює відкриття трикласної жіночої безкоштовної школи для бідних дітей в Одесі, народної школи імені Т. Шевченка (Київ), вечірніх Європейських курсів в Одесі при школі Аксельруд.
Помер 9 липня 1902, похований у Києві на Байковому цвинтарі.
|
2929.03.2025
|
3030.03.2025
|
3131.03.2025
|
101.04.2025
|
202.04.2025
|
Борис Степанишин (1925-2004), педагог, літературознавець, фахівець з методики викладання української літератури
Борис Степанишин народився 3 квітня 1925 у с. Ратинів на Холмщині (тепер Польща). Закінчив Львівський університет імені Івана Франка (1952). Викладав українську мову та літературу в школах Львівщини та Рівненщини (1952–71). У 1972–82 – доцент кафедри української літератури Рівненського державного педагогічного інституту (РДПІ). Кандидат педагогічних наук (1975, дисертація «Система самостійної роботи учнів з літератури та її вплив на ефективність навчального процесу»). 1982 за прояви так званого «буржуазного націоналізму» звільнений з роботи. З 1991 – професор кафедри української літератури РДПІ. У 1991–97 – голова Рівненської обласної організації товариства «Просвіта».
Автор близько 500 проблемних статей, рецензій, нарисів у різних часописах, 52 підручників та науково-методичних праць. Укладач хрестоматії з української літератури для учнів 9 класу «Джерела пружно б’ють», яка в 1995–2003 рр. витримала 5 видань.
Посилаючись на авторитет В. Сухомлинського, аргументував тезу про необхідність поєднання «інтелектуального входження у світ із розвитком морально-естетичної культури» учнів-читачів. У 1990-х запропонував методичну концепцію організації самостійної роботи учнів у процесі вивчення української літератури, яка мала сформувати їхню здатність самотужки пізнавати. Стверджував, що успішне самонавчання залежить від уміння учнів без чиє-небудь допомоги здобувати знання та практично їх застосовувати, що є життєвою необхідністю кожної людини. Наголошував на важливості формування спеціальних читацьких умінь для адекватного сприйняття художніх творів: мислити художніми образами, розуміти метафоричну мову літературного твору, відчувати асоціативне багатство слова, сприймати умовність художньої форми, поетичний домисел. Рекомендував види учнівської діяльності, які переважно стосувалися її змістового аспекту та потребували розширення в діяльнісному напрямі: вивчення біографії письменника, робота над текстом художнього твору, опрацювання додаткових джерел інформації тощо. Визначив види самостійної роботи: самостійно-репродуктивна, репродуктивно-критична і критично-творча. Концепція Б. Степанишина стала підґрунтям для реалізації принципів розвивального шкільного літературного навчання, на ідеях якого удосконалюється методична наука в ХХІ ст.
Лавреат Державної премії України в галузі науки і техніки за підручник «Українська література» для учнів 9 класу загальноосвітньої школи (1995), який упродовж 1992–98 витримав 5 видань. Своєрідним підсумком педагогічної й науково-методичної діяльності Б. Степанишина є його остання праця «Дума про школу: літературна освіта й естетичне виховання учнів 5-12 класів загальноосвітніх шкіл» (Рівне, 2004).
Помер 8 серпня 2004 у Рівному.
Олександр Міхно
|
404.04.2025
|
505.04.2025
|
606.04.2025
|
