До 75-річчя журналу «Дивослово» презентуємо 12 фактів, що розкривають історію одного з найавторитетніших фахових часописів України. Вони відображають ключові етапи розвитку видання, особливості його змістового наповнення та роль у формуванні українського освітнього простору.

Матеріал доповнює віртуальну виставку підготовлену до 70-річчя журналу «Дивослово» і акцентує увагу на окремих аспектах історії журналу — постатях авторів, редакційних підходах та ідеях, що протягом десятиліть утверджували українську мову й літературу в освіті.

Перед вами — 12 фактів, що допоможуть по-новому поглянути на шлях і значення журналу «Дивослово».

1. Витоки «Дивослова»: два журнали — одна місія

У березні 1951 р. вийшли друком перші номери журналів «Українська мова в школі» та «Література в школі» — двох фахових видань, що стали підґрунтям майбутнього журналу «Дивослово». «Українська мова в школі» мала чітку структуру: науково-популярний відділ, відділ методики, обміну досвідом, критики й бібліографії, хроніку та систематичні консультації. Перший номер надруковано тиражем 20 000 примірників у видавництві «Радянська школа» (Київ). Водночас важливим кроком стало започаткування журналу «Література в школі», створеного для методичної підтримки вчителя-словесника у викладанні української літератури. Редакційна колегія зазначала, що видання «покликане допомогти вчителям у здійсненні їх почесного і відповідального обов’язку. Це має бути трибуна вчителів-словесників…» (1951, №1). Журнал мав відділи теорії та історії літератури, методики, досвіду школи, критики й бібліографії, хроніки та консультацій. Саме ці два часописи заклали підґрунтя професійного діалогу українських словесників, який згодом продовжив журнал «Дивослово».

2. Редактори і науковці: інтелектуальний фундамент журналу

Редакційна колегія «Української мови в школі» об’єднала провідних мовознавців і педагогів, які заклали підвалини розвитку української шкільної методики:

 Л. Булаховський — педагог і дослідник мовної методики, автор численних навчальних посібників;

Н. Гов’ядовська — фахівчиня з теорії мови та шкільної методики;

Ф. Жилко — головний редактор, український мовознавець, діалектолог, доктор філологічних наук;

К.К. Корнієнко, Б.М. Кулик, Г.І. Купрієнко, О.В. Пасхіна — науковці й педагоги, які зробили вагомий внесок у розвиток української мовної освіти.

 Журнал «Література в школі» очолила Тетяна Бугайко — педагогиня, методистка, літературознавиця, перша в Україні жінка — докторка педагогічних наук. До редакційної колегії входили також О.Білецький, П. Волинський, М. Гудзій, С.Крижанівський, М.Лук’яненко, І. Синиця, Н. Чекін. Перший номер журналу вийшов тиражем 20 тис. примірників. Саме ці постаті сформували інтелектуальну традицію, яку згодом продовжив журнал «Дивослово».

3. Об’єднання журналів: народження часопису «Українська мова і література в школі»

У березні 1963 року після об’єднання журналів «Українська мова в школі» та «Література в школі» було започатковано журнал «Українська мова і література в школі» — методичний місячник для вчителів та викладачів української мови й літератури. Нове видання продовжило найкращі традиції попередників і стало надійним порадником для педагогів. Редакція зазначала: «Журнал передусім є методичним. Методика розвивається тільки в єдності з предметом і вдосконалюється за умови постійного збагачення фахових знань учителя…» (1963, №1, с. 3-7). Видання містило науково-популярні статті з теорії та історії літератури й мовознавства, рецензії, постійні відділи та нові рубрики: «Трибуна словесника», «Нариси про майстрів», «Бесіди на методичні теми», «Пам’ятні дати», «Листи до редакції».

До редколегії увійшли: П.Мисник (головний редактор), Т. Бугайко, Ф. Жилко, О. Бєляєв, Н. Коваленко, С.Крижанівський, Т.Ляшенко, О.Мазуркевич, А. Медушевський, М.Павлович, І.Пільгук, М. Руденко, Н. Рудик, І. Синиця. Вони забезпечила наукову й методичну цілісність журналу, заклавши традиції його подальшого розвитку.

4. Передові статті: формування методичної думки 1960-х років

У 1960-х журнал «Українська мова і література в школі» активно реагував на освітні та суспільні процеси доби. Важливим майданчиком для осмислення актуальних проблем став розділ «Передові статті», на сторінках якого публікували програмні матеріали провідних мовознавців, педагогів і методистів. У цих публікаціях порушувалися питання фахової підготовки вчителя-словесника, розвитку методики викладання та значення рідної мови. Так, М. Руденко у статті «Теоретична озброєність і майстерність словесника» (1963, №3) наголошував на необхідності глибокої наукової підготовки педагога. Проблеми виховання й суспільної ролі школи порушував Б. Кобзар у публікації «Виховання нової людини — наше першочергове завдання» (1964, №6). Значну увагу приділяли вдосконаленню методики навчання. О. Бєляєв у статті «Типи і структура уроків мови» (1965, №3) аналізував побудову шкільного уроку, а згодом у праці «Нова програма — нові завдання» (1969, №11) окреслив необхідність оновлення змісту навчання. Питання розвитку методичної думки розглядав К. Сторчак у статті «Спрямування пошуків і зусиль словесників» (1966, №9). Вагоме місце посідала тема ролі рідної мови у розвитку освіти й культури. Особливого педагогічного звучання набула публікація В. Сухомлинського «Слово рідної мови» (1968, №12), у якій підкреслено духовну й виховну силу слова. Таким чином, розділ «Передові статті» відображав провідні напрями розвитку української педагогічної думки 1960-х років і сприяв формуванню фахового інтелектуального середовища словесників.

5. Люди, що творили журнал: редакторська традиція

 Історія журналу «Українська мова і література в школі» (з 1994 — «Дивослово») — це передусім історія людей, які формували його інтелектуальне обличчя (стаття Р.Вітренко «Естафета любові до рідного слова. Коротка історія журналу в постаттях його головних редакторів» (2001, №3). Першим головним редактором журналу був мовознавець Федот Жилко. У складних політичних умовах початку 1950-х він утвердив видання як фахове та залучив до співпраці провідних науковців. Після нього журнал очолив Петро Семко, а згодом — літературознавець Прокіп Мисник. Паралельно розвивався журнал «Література в школі», першим редактором якого була Тетяна Бугайко — одна з фундаторок методики викладання української літератури, перша в Україні жінка — докторка педагогічних наук. Згодом об’єднаний журнал очолив О. Бєляєв, який розвивав його науково-методичний напрям. У 1970-х роках редакцію очолив О. Аврамчук, який керував виданням 23 роки й зумів зберегти його інтелектуальний рівень. Після 1997 року головним редактором став С. Гречанюк. У різні роки журнал очолювали також Л. Дрофань, Р. Вітренко, Т. Неліна, К. Рибалко, Ю. Романенко, Г. Александрова, а з 2020 року — Р. Харчук.

6. «Вічний каменяр» і не лише: українські письменники на сторінках журналу

Журнал «Українська мова і література в школі» (з 1994 — «Дивослово») був важливим майданчиком для осмислення творчості українських письменників різних епох. На його сторінках системно зверталися до спадщини Тараса Шевченка, Лесі Українки, Григорія Сковороди, Михайла Коцюбинського, Павла Тичини, Олеся Гончара, Євгена Маланюка, Івана Багряного, Василя Стуса та багатьох інших.

Особливе місце посідали публікації, присвячені постаті Івана Франка — письменника, мислителя й «вічного каменяра», чию спадщина постійно переосмислювали в освітньому контексті.

Автори журналу не лише аналізували художні тексти, а й пропонували конкретні методичні підходи до їх вивчення. Так, С. Петренко у статті «З досвіду вивчення збірки І. Франка “Зів’яле листя” в 9 класі» (1965, №12, с. 28–31) розглядав особливості роботи з поетичним текстом на уроці.

У ширшому літературному контексті творчість І. Франка осмислював М. Теплінський у статті про жіночу долю в українській класиці (1996, №8). Питання глибшого пізнання постаті письменника порушував М. Мимоход у публікації «Джерело пізнання Івана Франка» (2006, №12).

Такі матеріали поглиблювали розуміння творчості Івана Франка і формували методичну культуру викладання української літератури, поєднуючи науковий підхід із практичними потребами вчителя.

7. «Консультації» як простір професійного діалогу

Важливе місце на сторінках журналу «Українська мова і література в школі» (з 1994  — «Дивослово») посідала рубрика «Консультації». Саме тут досвідчені науковці й методисти допомагали вчителям у щоденній педагогічній практиці, пояснювали складні питання мовознавства та методики викладання.

У публікаціях рубрики порушували різноманітні проблеми навчання. Так, Ф. Бугайко у статті «Як використовувати шкільний підручник на уроці» (1952, №2) розглядала можливості ефективної роботи з навчальним посібником. Питання використання допоміжних матеріалів висвітлював В. Лутаєнко у публікації «Науково-популярні фільми про письменників» (1964, №6).

Окремі консультації були присвячені мовознавчим проблемам. Зокрема, А. Білоштан у статті «Наголос слова в українській мові» (1956, №3) пояснював особливості українського наголосу, а О. Бондар у публікації «Відображення в лексиці української мови уявлень стародавніх слов’ян про час» (1992, №2) звертався до історії формування мовних уявлень. Питання мовної норми порушував і М. Пещак у статті «Правопис заголовків» (1994, №12).

Важливою частиною рубрики були й відповіді на запитання читачів, у яких фахівці допомагали вчителям розв’язувати практичні проблеми викладання. Таким чином, рубрика «Консультації» стала своєрідним посередником між науковими дослідженнями та щоденною роботою вчителя-словесника.

8. Музей як простір навчання: літературні музеї на сторінках журналу

Журнал «Українська мова і література в школі» (нині — «Дивослово») відігравав важливу роль не лише у розвитку методики викладання, а й у популяризації музейної справи в освітньому середовищі.

На його сторінках систематично з’являлися публікації, присвячені шкільним і літературним музеям — їх створенню, експозиційній роботі та використанню в навчальному процесі. Спочатку такі матеріали друкували в межах розділу «Методика літератури», а згодом оформили в окремий напрям — «Літературні музеї України».

Автори статей розглядали музей як важливий педагогічний інструмент — простір, де художній текст «оживає» через експонати, документи й атмосферу. Значну увагу приділяли організації шкільних музеїв, підготовці тематичних екскурсій і залученню учнів до дослідницької роботи.

Серед таких публікацій — Є. Пасічник «Шкільний музей» (1964, №1, с. 44–50), І. Сидоренко «Музей Тараса Шевченка у школі-інтернаті» (1963, №5, с. 41–45), В. Петренко «Мовою експонатів» (1967, №3, с. 42–48), Є. Капшій «Кімната-музей Уляни Кравченко» (1972, №1, с. 78–79), Г. Галабутська «Увійди в мій дім» (до 140-річчя від дня народження Марії Заньковецької, 1994, №12, с. 43–44), Н.Наумова «Хата на Пріорці» (2001, №3, с.62-63), Н. Селівачова «Осередок духовності і культури» (2008, №12, с.57-58), Н.Кучер «Національний музей літератури України» (2015, №5, с.57-60) тощо.

Ці матеріали засвідчують, що музейна педагогіка розглядалася як невід’ємна складова викладання літератури — ефективний спосіб поєднати знання з живим культурним досвідом.

9. Пам’ять у часі: ювілеї постатей на сторінках журналу

Вагоме місце у структурі журналу «Українська мова і література в школі» (нині — «Дивослово») посідав розділ «Пам’ятні дати». Саме тут публікувалися матеріали, присвячені ювілеям визначних постатей української та світової культури — письменників, поетів, педагогів і науковців.

Ці публікації поєднували науково-популярний виклад із методичним спрямуванням, допомагаючи вчителям актуалізувати постаті митців у навчальному процесі та наповнювати уроки змістовним культурним контекстом.

Серед таких матеріалів — стаття Н. І. Гришаєнко «Пісня її життя (Штрихи до портрета Христі Алчевської)» (№4, 1991), у якій розкрито життєвий і творчий шлях видатної педагогині. Ю. Шерех у публікації «Шоста симфонія Миколи Куліша (до 100-річчя з дня народження письменника)» (№11–12, 1992)пропонував оригінальне осмислення постаті драматурга.

До ювілейних дат світової культури звертався Б. А. Буяльський у статті «Вільям Шекспір (до 400-річчя з дня народження)» (№4, 1964). Питання національної ідеї та інтелектуальної спадщини порушував О. Баган у публікації «Вічний будитель нації (до 125-річчя від дня народження Дмитра Донцова)» (№9, 2008).

Окремі матеріали мали виразне методичне спрямування. Так, О. Хоменко у статті «Життя мов спалах блискавки» (літературно-музична композиція до 90-річчя від дня народження Василя Симоненка) (№1, 2015) пропонував форму проведення тематичного заходу в школі.

Таким чином, розділ «Пам’ятні дати» не лише вшановував видатні постаті, а й слугував важливим інструментом інтеграції культурної пам’яті в освітній процес, поєднуючи історико-літературне знання з педагогічною практикою.

10. Незалежність і слово: нові теми на сторінках журналу

З проголошенням незалежності України на сторінках журналу «Дивослово» («Українська мова і література в школі») значно розширилося коло тем і проблем. Видання активно реагувало на культурні та суспільні зміни, відкриваючи простір для нового осмислення української літератури, історії та ролі мови в житті суспільства. У публікаціях початку 1990-х порушували питання національної ідентичності, мовної культури та переосмислення літературної спадщини. Так, С. Марич у статті «Колорит мовної палітри роману Олеся Гончара “Собор”» (1992, №11–12) аналізував мовну майстерність письменника, а В. Шевчук у публікації «Улас Самчук та його волинська сага» (1992, №11–12) звертався до творчості письменника української діаспори. Проблеми розвитку української мови та літератури розглядалися у статтях Г. Печерної «Мова — генетичний код» (1993, №2), І. Олійника «Мова поезії вісімдесятників» (1993, №2) та В. Пахаренка «Народ супроти більшовизму (Ознайомлення учнів з українським фольклором про голодомор)» (1993, №5–6). У наступні роки журнал продовжував публікувати дослідження, присвячені осмисленню української культури. Серед них — стаття Ліни Костенко «Геній в умовах заблокованої культури» (2001, №2), а також праці О. Борзенка «Провінційний читач і становлення нової української літератури» (2001, №2), П. Гомона «До проблеми сучасного прочитання літературних творів» (2001, №2), Т. Чумак «Ігрові елементи на уроках мови» (2001, №7) та В. Костюченка «“Червона зима” В. Сосюри: спроба нового прочитання» (2001, №10). Увагу приділяли і мовним процесам у суспільстві, зокрема в публікації Г. Залізняка «Київське студентство та українська мова». Таким чином, у роки незалежності журнал став важливим простором для вільного обговорення мовних, літературних і культурних проблем та сприяв утвердженню українського слова в освіті й суспільному житті.

11. Нове ім’я — нова епоха: народження «Дивослова»

У 1994 році журнал «Українська мова і література в школі» отримав нову назву — Дивослово. Це стало закономірним кроком у розвитку видання в умовах незалежної України — не лише зміною назви, а й переосмисленням його ролі, змісту та місії.

Журнал, заснований ще у 1951 році й об’єднаний у 1963-му, зберіг свою головну функцію — бути надійним порадником учителя-словесника. Водночас у 1990-х він активно реагує на нові освітні й культурні виклики.

«Дивослово» — це щомісячний науково-методичний журнал, адресований учителям, викладачам і всім, хто працює з українським словом. Його структура охоплює три основні напрями: методика викладання мови і літератури, мовознавство, літературознавство і критика На його сторінках публікуються:

– методичні рекомендації та розробки уроків (М. Клюзко. Урок-подорож. (Повтороення та узагальнення теми «Дієприкметник»). Дивослово №1, 1994. с. 29-36.)

 – наукові статті з мовознавства й літературознавства (Є.Чак. Плекаймо слово!. Дивослово №6, 2001, с.11-12.)

 – матеріали з досвіду вчителів-практиків (П. Хропко. Українське літературне життя 70-90х. років XIX ст. (Матеріали до оглядової лекції в 10-му класі) Дивослово №3, 1994. с.28-32.)

 – мовні консультації, рецензії, сценарії, огляди (Т.Вірченко. Освітній процес під мікроскопом ученого. Дивослово №10, 2013. с.33-34.)

 Журнал не лише узагальнює педагогічний досвід, а й формує сучасний освітній дискурс: популяризує новітні технології навчання, відкриває нові підходи до викладання, пропонує переосмислення класичної спадщини — творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та інших. Зміна назви на «Дивослово» символічна: вона підкреслює увагу до слова як до культурної цінності, як до носія національної пам’яті й ідентичності. Саме в цьому — спадкоємність із попередніми етапами розвитку журналу і водночас його оновлення. «Дивослово» стало не просто фаховим виданням, а простором діалогу між наукою і школою, традицією і сучасністю.

12. «Бібліотечка “Дивослова”» як продовження традиції

Важливим етапом розвитку «Дивослова» стало започаткування у 2005 р. серії «Бібліотечка “Дивослова”» — тематичного додатку, орієнтованого на поглиблене висвітлення проблем мовознавства, літературознавства та методики викладання.

На відміну від основного журналу, що поєднує різножанрові матеріали, «Бібліотечка» будувалася за принципом тематичної цілісності: кожен випуск присвячувався окремій проблемі або постаті й функціонував як компактне науково-методичне видання.

Структурно випуски серії мали комплексний характер і поєднували наукові, методичні та дидактичні матеріали, забезпечуючи зв’язок теорії й практики та відповідаючи потребам учителя-словесника.

Водночас серія виходила за межі шкільної програми, пропонуючи матеріали про маловідомі або переосмислювані явища української літератури, зокрема доби «розстріляного відродження», а також сучасний літературний процес.

Показовим є випуск «Бібліотечки “Дивослова”» №6 (2018), присвячений урокам літератури рідного краю. У ньому вміщено, зокрема, статті: Л. Гаць «Осмислення сутності людського життя у віршах поетичної збірки Євгенії Назарук “Танець бджоли”», Т. Фонарюк «Костянтин Попович. Роман “Бентежний світанок”», М. Гупалик «Патріотична поезія Волині», Л. Мирончук «Рідна земля і світ дитинства у поезіях та новелах Омеляна Корончевського» та ін.

Випуски №7–8 та №9 (2018) були присвячені відповідно урокам української мови та української літератури для 10 класу.

Отже, «Бібліотечка “Дивослова”» стала логічним продовженням науково-методичної традиції журналу, забезпечуючи цілісне й системне представлення фахового знання для освітян.

Підготувала

Тетяна Полюхович,

головна зберігачка фондів