29 вересня (17 за ст. ст.) 1874 року народився Володимир Дурдуківський, український літературознавець, мовознавець, педагог, директор Першої української гімназії у Києві.

Народився в с. Пединівці на Уманщині у сім’ї священника. Закінчив Київську Духовну академію, де і розпочав свій педагогічний шлях.

Володимир Федорович був активним культурно-освітнім та громадським діячем: співорганізатором видавництва «Вік», співробітником журналу «Киевская старина», брав участь у створенні київської «Просвіти» та заснуванні Всеукраїнської спілки вчителів і діячів народної освіти, у створенні й діяльності Товариства шкільної освіти, був членом редколегії та активним дописувачем педагогічного часопису «Вільна українська школа» та ін. Історичні та літературні теми висвітлював під псевдонімом В.Мировець.

На сайті музею діє віртуальна виставка, присвячена Володимиру Дурдуківському, де можна ознайомитись з повнотекстовими скан-копіями статей педагога, які зберігаються у фондах музею:  https://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/vistavki_2011_2014/chola_moie_zhittia/

У 2024 році, до 150-річчя від дня його народження, науковці музею підготували й у видавничій серії «Педагогічні републікації видали книгу «Праці Володимира Дурдуківського у фондах Педагогічного музею України»: https://pmu.in.ua/books/

 

Доля В. Дурдуківського, арешти за сфабрикованими справами, розстріл у Києві та поховання у Биківні, заборона праць і самого імені педагога – яскравий приклад нелюдської політики тоталітарного режиму, коли кожного, хто хоча б потенційно міг загрожувати його існуванню негайно оголошували ворогом, а потім і фізично знищували. 

Механізм репресій можна уявити зі статті С.Чавдарова «Шкідництво на педагогічному фронті. Підручникова продукція СВУ», опублікованій у провідному педагогічному журналі того часу — «Комуністична освіта» (№7-8 1931). Ця стаття — не просто історичний документ, а свідчення того, як тоталітарний режим використовував пресу для дискредитації українських педагогів і культурних діячів.

З перших речень статті стає зрозуміло, що вона є замовною і спрямована на виправдання початку або продовження репресій проти низки педагогів: «Протягом багатьох років перший концентр нашої школи працював за підручниками, що їх складали контрреволюціонери, завзяті вороги радянської влади, завзяті вороги пролетарської системи виховання, ідеологи куркульства, запроданці, інтервенти».

У статті згадано переважно педагогів Г. Іваницю та В. Догу, з якими співпрацював В. Дурдуківський, й звинувачено їх у пропаганді «куркульської» ідеології та індивідуалістичних ідеалів через підручники. Зокрема, згадується, що ці педагоги створювали підручники, які нібито відривали дітей від колективістських цінностей та орієнтували їх на «куркульські» ідеали, такі як родинні цінності, індивідуалізм та приватне господарство. Наприклад, малюнки сільських хат із мальованими вікнами та ідеалізовані образи багатих селян, за словами автора статті, сприяли «куркулізації» мислення дітей.​

Василь Дога (1886 – після 1940)

Григорій Іваниця (1892-1938)

«Подаваний від шкідників матеріял до читання в основному спрямований на виховання індивідуалістичних рис у дитячій поведінці, підправленій, замість колективізму, елементами філантропії, добрости», — зазначає автор.

Першу згадку про В.Дурдуківського знаходимо у розділі статті «За машину для куркуля проти машини, як знаряддя соціялістичноі перебудови села»: «Немає підстав вважати, що монополісти на підручниковім ринкові, за просування машини на село. Розуміється, як на це й скаржився горе-міністр Дурдуківськпй, їм важкувато було зовсім не згадувати машину, надто після ХІV Партз’їзду, що дав гасло індустріалізації СРСР. За машину вони згадують спорадично, денеде. Вона у них не в центрі уваги, не активний чинник перебудови. Адже ж вони не за перебудову, а за куркулізацію села».

В. Дурдуківського згадано у статті неодноразово: то у питаннях колективного виховання, то у темі дитячих будинків, то у питаннях ставлення до релігії і т.д.

Наприкінці статті автор порівнює плеяду педагогів – і серед них В. Дурдуківського – з фашистами: «Дурдуківськиій у березні 1918 р. істерично галасав: «Горе тому народові, якого зрадлива доля, позбавила міцного історичного коріння, який втеряв органічний зв’язок з історичним минулим, який не витворив національного грунту. Він – немов той листочок, одірваний од рідного дерева, немов та трісочка серед грізного, бурхливого моря, — нема йому певного захисту, нема порятунку. Підхоплюють його буйні вітри, гойдають страшні хвилі, аж поки, натішившись до схочу, кинуть геть, щоб знищити, розбити дощенту, розвіяти до світу» і вимагав „підвести міцний національний фундамент під наш державний будинок. Це — перш за все — велике, почесне завдання нашої молодої національної школи. Вся наука в наших школах повинна провадитись так, щоб якнайкраще й якнайшвидше допомогти перевести в життя це велике, негайне завдання»

«1923 року цей ідеолог націонал-фашистської педагогіки вже, розуміється, не відважується на такий патос. Він елегічно тільки співає: „Мало було веселого, цікавого в житті школи, але вона тихо, спокійно, не в в а ж а ю ч и на д у ж е  в а ж к і  з а г а л ь н і  у м о в и (підкреслення наше — С. Ч.) робила своє діло, з честю обороняла ідею н а ц і о н а л ь н о ї (підкр. наше — С. Ч.) школи»…».

Далі зазначено: «Метода Дурдуківського, теоретика СВУ в питаннях народньої освіти, „провадити свою роботу так хитро й обережно, щоб і діло було, і щоб його ніхто не бачив і не чув»), виявляється, є облюбована метода всієї націоналістичної, фашистської, контрреволюційної зграї в її боротьбі за дітей».

В кінці статті автор подає вирвані з контексту фрази, сказані В. Дурдуківським на суді у справі СВУ. Зрозуміло, що після таких статей доля згаданих у них освітян була практично вирішена.

Щодо персоналії Сави Чавдарова, то сьогодні оцінювати його як автора статті — складне завдання, оскільки необхідно враховувати як його професійні досягнення, так і контекст часу, в якому він жив і творив. С. Чавдаров був не просто педагогом, а й частиною радянської системи, де освіта була важливим інструментом ідеологічної пропаганди. С. Чавдаров зробив значний внесок у розвиток педагогічної науки, особливо в питаннях навчання мови та літератури. Багато його методичних робіт мають цінність і сьогодні. Важливо пам’ятати, що він працював у жорстких умовах радянського режиму, де педагоги були зобов’язані підтримувати офіційну лінію партії. Він, як і багато інших учених того часу, перебував у ситуації, коли змушений був діяти в межах політичної реальності, щоб вижити та продовжувати роботу. Тому сучасна оцінка персоналії й творчого спадку Сави Чавдарова має бути комплексною — визнавати його професійний внесок у педагогіку, але водночас критично аналізувати його участь у підтримці репресивної системи.

Пропонуємо завантажити електронну копію статті й самостійно ознайомитися з контекстом тогочасних подій і політикою тоталітарної держави щодо української інтелігенції.

Кіра Степанович,

старший науковий співробітник музею

 

Коментар директора музею, д. пед. н. Олександра Міхна:

Віртуальна виставка «Стаття у педагогічній пресі як інструмент радянських репресій: трагедія Володимира Дурдуківського (1874-1938)» є однією з перших спроб застосування деколоніального підходу в науково-експозиційній діяльності Педагогічного музею України.

Необхідною умовою успіху колоніалізму було знищення колонізованих шляхом насильства: геноциду, епістеміциду і аксіоциду. Виставка, фокусуючись на статті «Шкідництво на педагогічному фронті. Підручникова продукція СВУ» (1931) і постаті В.Дурдуківського, наочно демонструє процеси знищення української інтелігенції через епістеміцид та аксіоцид.

Епістеміцид — це свідоме знищення знань, наукової спадщини та освітніх традицій колонізованих, що характерно для тоталітарних режимів, які прагнули викорінити будь-які альтернативні ідеї та підходи. У випадку В.Дурдуківського це виявилося через спотворення його педагогічних здобутків  у згаданій статті.

Аксіоцид — це руйнування системи цінностей, зокрема національних і культурних, коли знищують або викривлюють моральні ідеали, на яких будується суспільство. Радянський режим намагався знищити українські національні освітні цінності, замінюючи їх «ідеологічно правильними». У змісті статті це яскраво ілюструє дискредитації педагогічних поглядів В.Дурдуківського, що надалі призвело до заборони його праць і викреслення його імені з наукового та культурного простору.

Виставка підкреслює важливість деколонізації в українській освіті та культурі, показуючи, як через знищення знань, цінностей та їх носіїв цілеспрямовано руйнувалася українська національна ідентичність.

Тема педагогічної періодики як інструменту репресій, зокрема такі її аспекти, як автори звинувачувальних статей, тиск на освітян, змушених служити тоталітарному режиму, щоб зберегти власне життя і кар’єру, потребує окремого осмислення й висвітлення в майбутніх виставках.