Окремих праць, які б ґрунтовно висвітлювати питання теоретико-методологічних основ освітянського краєзнавства, в Україні поки що немає. Нами проаналізовані окремі публікації, присвячені вказаній проблематиці. Найбільш ґрунтовно вони були узагальнені у спеціальному випуску наукового журналу «Краєзнавство» – 2011. – Ч. 3., який видається Національною спілкою краєзнавців України.

Багатьма цікавими напрацюваннями та безцінним досвідом краєзнавчої масової роботи з учнями ми завдячуємо невтомній багатолітній праці патріарха українського краєзнавства Петра Тронька.

З його ініціативи та сприяння були реалізовані не тільки краєзнавчо-пам’яткоохоронні проекти, а й теоретичні дослідження, організовані наукові конференції, суттєву підтримку мало громадське краєзнавство.

У статті «Краєзнавство як складова навчально-виховного процесу» // «Краєзнавство» – 2011. – Ч. 3.,с.5-10. Петро Тимофійович звертав увагу, що краєзнавство – це і розділ історичної науки, і просвітництво, і складова навчально-виховного процесу, і зміст діяльності позашкільних навчальних закладів туристсько-краєзнавчого профілю. Для багатьох педагогів краєзнавчий принцип викладання став основою виховної роботи у процесі навчання.

Опорою для краєзнавчої науки і практики є педагогічні вищі навчальні заклади, історичні факультети та значна кількість кафедр університетів; загальноосвітні навчальні заклади, де вивчення рідного краю передбачено у навчальних програмах з історії України та географії України; позашкільні навчальні заклади туристсько-краєзнавчого профілю, головним завданням яких є реалізація державної політики у галузі освіти засобами туризму, краєзнавства та екскурсій.

Певним етапом аналізу та узагальнення теоретико-методологічних засад освітянського краєзнавства став ІІІ з’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавців, до якого було здійснено декілька видань.

 Книга містить розділ «Краєзнавство: потенціал і функції», де автор акцентує, що в поняття «краєзнавство» входить сукупність наукових дисциплін про комплексне дослідження краю, складова частина історичної науки та великий громадський рух. …Предметом дослідження краєзнавства є конкретний регіон, а об’єктом – його історія, природа, населення, господарство, культура, пам’ятки матеріальної і духовної культури. Специфічною відмінністю краєзнавчих досліджень від загальноісторичних є особливості організації і методики пошуку фактичного матеріалу, більша конкретизація і деталізація дослідження. Неможливо переоцінити значення шкільного краєзнавства, яке залучає до наукового пошуку молодих людей. Виняткова цінність локального дослідження обумовлена тим, що завдяки йому історичний процес прослідковується крізь призму місцевих досліджень, підкреслюючи конкретні риси історичної дійсності, а не підганяючи фактичний матеріал під загальноприйняту схему. Завдання дослідника-краєзнавця – знайти і показати специфічні відмінності кожного краю. Петро Тимофійович акцентує, що у час, коли активно формуються нові національно-патріотичні, загальнолюдські ідеали і духовні цінності, необхідно зберегти зв’язок між поколіннями, не втратити, не розгубити, не знецінити найкраще, що створено талантом і розумом українського народу. Ми повинні глибоко замислитись над тим, як повніше використати виховний потенціал краєзнавства України для відродження історичної пам’яті, виховання національної гідності народу. Конкретизуються питання розвитку теоретичного і практичного краєзнавства у його інших працях:

Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття (досвід проблеми перспективи) – К: , 2000. – 270 с.

Зразок вірного служіння Батьківщині: Збірник наукових праць. К:, 2005. – 391 с.

 

У виданні П. Тронько, П. Толочко, О. Реєнт, П. Кононенко, Р. Маньковська, О. Бажан, Г. Піскорська, у розділі «Роль краєзнавчих досліджень в українському суспільстві» розглядають складові розвитку українського краєзнавства та його роль у розбудові суверенної України.

Вітчизняне краєзнавство: стратегічні орієнтири сучасної освітньої парадигми // «Краєзнавство» – 2011. – Ч. 3 – с.10-16. …Враховуючи стратегічну спрямованість сучасної краєзнавчої теорії і практики, до прогностичних тенденцій подальшого розвитку та вдосконалення краєзнавчої освіти відносимо:

1. Інтеграційні, які полягають у збагаченні зв’язків краєзнавства з іншими науками, особливо з географією, історією, економікою, культурологією, соціологією. Розвиток краєзнавства пов’язаний із розробленням провідних категорій; виявленням правил, висуненням гіпотез, ідей; установленням наукових фактів; вивченням і осмисленням форм і методів краєзнавчої роботи.
2. Теоретико-методологічні, що передбачають удосконалення наукового  апарату краєзнавства. Подальшого вдосконалення й обґрунтування методологічних засад краєзнавства, зокрема, збагачення провідних методологічних підходів (антропологічного, аксіологічного, системного, діяльнісно-особистісного, культурологічного, етнопедагогічного, історичного та інших); удосконалення структури краєзнавчих знань, що становить базис теоретичної підготовки.
3. Створення координаційної системи підготовки майбутніх учителів-предметників з метою забезпечення їхньої професійної компетентності, що активізує впровадження компетентнісного підходу до краєзнавчої освіти.

Найбільш конструктивно краєзнавство реалізується як громадський рух – особливий інструмент духовної консолідації локального співтовариства і один із засобів його ідентифікації. Громадські форми краєзнавства включають у себе, насамперед, його організаційні структури, пам’яткоохоронні інституції, канали міжрегіональних та міжнародних зв’язків, музеї, виставки, краєзнавчу бібліографію, видавничу діяльність. Найчастіше краєзнавство відносять до спеціальних історичних дисциплін. Від інших форм і методів історичного пізнання краєзнавство відрізняє «прив’язка» до території і специфічний інтерес до географічних умов, соціальних відносин, місцевих традицій, біографістики. Об’єктом в історичному краєзнавстві є історія реального чи умовного «краю» – як правило, регіональної одиниці середнього рівня, але також і окремих населених пунктів, вулиць, пам’яток містобудування, історії і культури. Предметом – визначення ролі і місця локальних подій і окремих постатей у перебігу історичного процесу у конкретній місцевості. Специфіка краєзнавства полягає у тому, що воно зближує системи природничого і соціогуманітарного знання, дає змогу конкретизувати і персоніфікувати історико-культурний процес, руйнує бар’єри між професійною наукою і аматорами-ентузіастами. Внаслідок своєї масовості краєзнавство водночас є і засобом накопичення інформації, і каналом її розповсюдження. Воно підтримує суспільний інтерес до історії не лише в місцевому соціокультурному середовищі, але й на всіх рівнях освіти, засобами музейництва, туризму тощо. За ступенем і якістю поширення у суспільстві краєзнавчих знань можна судити про рівень культури краю, мікроклімат його суспільного життя. Зрештою він дає уявлення і про менталітет певного регіону, і про регіональну ідентичність.

 

Краєзнавство входить одночасно і у сферу науки, і у сферу громадської активності; притаманна йому комплексність і багатогранність утруднює його розгляд науковому вимірі. За принципом розрізненнясуб’єктів краєзнавчої діяльності краєзнавство поділяється на наукове і громадське, інколи в окремий напрям виділяють начально-освітнє (виховне, шкільне) краєзнавство.Навчальне краєзнавство умовно поділяється вузівське та шкільне; в його структуру можна включати і туризм, у тій зрозуміло мірі, в якій він виконує освітні і виховні функції.

 Руслана Маньковська Краєзнавство і освіта: витоки і перспективи співбуття // «Краєзнавство» – 2011. – Ч. 3 – с.16-23. Шкільне краєзнавство сьогоднішніх умовах набуває особливого значення. Саме воно повинна стати орієнтиром у формування національної свідомості молоді, виробленні її громадянської позиції. Гуманітарна освіта нового тисячоліття гостро потребує нової методології для визначення перспектив розвитку людини і її цінностей. Краєзнавство – галузь наукових знань, що виникла на фундаменті, закладеному історією, етнографією, географією, археологією, природознавством, економікою, культурологією тощо. Міждисциплінарний характер краєзнавства висвітлює загальні тенденції сучасної науки до синтезу і посилення інтеграційних процесів, взаємовпливу і взаємопроникненню різних галузей знань при вивченні конкретного краю. Кожна з наук дає можливість поглибити комплексне дослідження про край, виокремити його певні сторони. Краєзнавство не лише механічно переймає знання, отримані іншими науками, але органічно включає їх в цілісну систему науки про край. Краєзнавство як гуманітарна наука досліджує край в різноаспектній направленості як історично розвиваючий, багатогранний об’єкт. Як начальна дисципліна воно покликано не тільки оптимізувати інтерес молоді до свого рідного краю, особливостей його розвитку, культурної спадщини, видатних постатей, але допомагає усвідомити власне місце в історії, спрямувати свій інтелектуальний потенціал, здібності, можливості для процвітання краю, а країни в цілому. Тому розглядаючи національну освіту як загальносуспільну і загальнодержавну справу, ми нерозривно пов’язуємо її з краєзнавством.

 Геннадій Бондаренко Теоретичні та методологічні проблеми історичного краєзнавства // «Краєзнавство» – 2011. – Ч. 3 – с.23-29. Конкретна історія краю завжди значно багатша ніж уніфікована історія. Мікроісторія, історія рідного краю, населеного пункту глибша і конкретніша, особлива й багатша за різні історичні узагальнення. Особливо це стосується долі людини, яка стає джерелом, фактом, подією, явищем, важливим для вивчення історичного процесу. Тому сьогодні краєзнавство є ще й тією наукою, на якій найбільше ґрунтується історія повсякдення, що наповнюється змістом традиційної побутової культури, долі людини як історичного джерела. Залучаються до наукового обігу ті джерела людської діяльності, які визначають щоденне життя людей, а тому, і тісно пов’язані з усною народною історією, з історією повсякдення, яка стає об’єктом уваги дослідників і визначає сьогодні нові методологічні підходи в історичній науці.  

Віктор Прокопчук Деякі аспекти теорії і методології шкільного краєзнавства// «Краєзнавство» – 2011. – Ч. 3 – с.29-36. Шкільне краєзнавство – це освітньо-пізнавальна, пошуково-дослідницька й перетворювальна, суспільно корисна праця учнів під керівництвом  учителя, спрямована на вивчення ними на уроках і в позаурочний час природи, соціально-економічного життя, історії і культури певного краю. Шкільне краєзнавство спирається на теоретичні положення як загального краєзнавства, так і власне теоретичне підґрунтя, що сформувалось в процесі його функціонування. Останнім часом у деяких краєзнавчих теоретико-методологічних працях з’явилась нова таксономічна одиниця, як об’єкт краєзнавчого вивчення «історико-географічний регіон», який вирізняється ознаками своєрідності історичного розвитку, духовної і матеріальної культури, умов проживання. В межах сучасної України виділяють 5 таких регіонів – Правобережна Україна, Західна Україна, Лівобережна Україна, Слобідська Україна, і Південна Україна. Як галузь наукового пізнання шкільне краєзнавство ґрунтується на певних методологічних засадах, в основі яких лежать загальнонаукові принципи (історизму, об’єктивності й науковості) та методи (аналізу, синтезу тощо). Однак йому притаманна й своя специфічна засаднича база – система принципів, дотримання яких носить обов’язків характер. Серед них: патріотична спрямованість, науковість, природовідповідність, оптимальне поєднання дослідної і суспільно корисної діяльності, комплексність, систематичність, планомірність, наступність, координованість, зв’язок дитячих краєзнавчих установ з місцевими державним і громадськими краєзнавчими установами і закладами, поєднання дитячого самоуправління з педагогічним керівництвом, гласність та змагальність. Теоретичні й методологічні напрацювання перебувають у стані перманентних змін – наповнюються новими ознаками, уточнюються, удосконалюються. Оволодіння учасниками шкільного краєзнавчого руху теоретико-методологічним арсеналом робить їх діяльність усвідомленою й результативною.