До 100-річчя від дня народження Івана Соколянського (1889 – 1960), українського педагога, педолога, фахівця із проблем спеціальної педагогіки, організатор освіти

«Кожна людина повинна мати власну школу

 з навчанням на рідній мові …»

Іван Соколянський

 

Іван Панасович Соколянський народився 25 березня (6 квітня) 1889 р. в станиці Дінській Краснодарського краю в українській козацькій родині. Початкову освіту здобув у станиці, а педагогічну – у Кубанській учительській семінарії. Протягом 1908–1913 навчався в Санкт-Петербурзькому психоневрологічному інституті на педагогічному відділенні природничо-історичного факультету.

Ще студентом юнак зацікавився питанням дефектології, оскільки ця галузь педагогіки стояла на природничо-наукових засадах вирішення проблем навчання і виховання дітей. У цьому напрямі він і розпочав свою педагогічну діяльність: навчаючись в інституті, став викладачем Олександрівського училища для глухонімих. Згодом працював учителем у школі-санаторії м. Євпаторія.

З початком Першої світової війни Іван Панасович був мобілізований на військову службу, яку відбував на Кавказі. У серпні 1918 повернувся в Олександрівське училище, але пропрацював там недовго. В 1919 організував школу для глухих дітей в Умані, згодом був завідувачем Уманської наросвіти. У 1920-1921 очолив Київське управління вищих навчальних закладів, а в 1921 почав працювати в апараті Наркомосу УСРР.

На початку1920-х років Іван Панасович зосереджує свою увагу на загальних проблемах педагогіки, розроблює її теоретико-методологічне обґрунтування. Він вирішує проблеми згідно з загальним спрямуванням тогочасної науки – на основі рефлексології та педології, щоправда надаючи цим концепціям марксистське і партійно-класове підґрунття. Але попри всю партійно-класову риторику, методологічною основою його праць виступає природничо-наукова концепція розвитку педагогічної науки.

І. Соколянський – представник соціогенетичного напрямку Харківської школи педології. Відштовхуючись від фізіологічного вчення І. Павлова, він писав: «Я вважаю, що праці славетного фізіолога академіка Павлова настановлюють нову добу в наших знаннях природи людського організму. Між тими поглядами, які ми виробяємо на педагогічний процес на засадах умовних рефлексів, і старим нічого спільного немає й бути не може». Тому процес мислення у дитини розглядав як функцію нервової системи, що приводиться в рух за допомогою умовних рефлексів.

Наукові погляди І. Соколянського поступово змінювалися, в основнму під впливом ідеологічних та політичних чинників. Так, до 1917 він, як і всі представники експериментальної психології, займав суто біогенетичні позиції. На початку 1920-х, у зв’язку з прийняттям марксистського підходу до формування дитини, став вважати, що розвиток складних психічних процесів – увага, запам’ятовування, мислення, загалом уся поведінка – значно більшою мірою залежить від середовища, ніж від спадковості. Він розглядав середовище не лише як умови, а і як основне джерело розвитку дитини.

І. Соколянський, як і всі педагоги того часу, розглядав педагогіку як науку про організацію певних зумовлених форм поведінки людської особистості (або колективу) й різко негативно ставився до визначення її як науки про навчання й виховання дітей. Він на прикладі дітей з особливими потребами (сліпоглухонімих, сліпих та глухих) доводив необхідність застосування ланцюгової методики діяльності мозку І. Павлова у їх навчанні. Ланцюгове розташування матеріалу передбачало поступальний рух від загального дидактичного матеріалу через ланцюгову реакцію до визначення кожного акту поведінки дитини як такого, що відповідає лише на певний подразник.

Загальнопедагогічний процес як процес організації обумовлених форм поведінки, за Соколянським, містив:

— виховання основних, або «вихідних» звичок;

— виховання спеціальних звичок;

— виховання соціальних звичок.

Під вихованням основних звичок учений розумів формування навичок з обслуговування, самообслуговування дітей, тобто поведінку в широкому значенні цього слова. Під вихованням спеціальних звичок – вивчення різних предметів у школі. Виховання соціальних звичок трактувалося як формування дитини у дусі класової боротьби. Виховання соціальних звичок цілковито покладалось на все соціальне оточення, особливо на гру, самоврядування, дитячий рух.

У 1920-ті роки Іван Панасович став активним організатором рефлексологічного напрямку в психолого-педагогічних науках. Оскільки рефлексологія була суто експериментальною наукою, то для її розвитку необхідним було створення відповідної дослідно-експерементальної бази. Вчений багато працював в цьому напрямку, і в 1925 за його ініціативи в Харкові відкрилася перша в Радянському Союзі спеціальна школа-клініка для сліпоглухонімих дітей, високі результати якої були відомі в усьому світі. Як «головний інспектор з дефективного дитинства» він керував діяльністю Харківського лікарського-педологічного кабінету, створеного в 1922 в приміщенні Психоневрологічного інституту. Ним було розроблено схему лікарського, психологічного й педагогічного листка обстеження дитини. Велику увагу вчений приділяв також роботі з учителями та вихователями, організовував гуртки-семінари з проведення показових уроків.

Результати своїх експериментальних досліджень Іван Панасович оприлюднював у педагогічній пресі, найчастіше в журналі «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології». Учений був одним із ініціаторів його створення, членом редколегії, активним дописувачем, формував спрямування й політику цього видання.

Працював у Харківському інституті народної освіти, де був професором, обіймав посаду декану факультету соціального виховання. У 1926 виступив одним із організаторів, а згодом і керівником Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) у Харкові.

В 1930 завдяки клопотанням Івана Панасовича у Харкові було відкрито Інститут дефектології, і вчений став його першим директором.

На початку 1930-х років Івана Панасовича заарштовували за найпоширенішим у ті часи звинуваченням – за прояви націоналізму. В цей нелегкий період вчений працював в Українському інституті експериментальної медицини, та у Харківському медичному інституті.

У 1938 приймає запрошення Науково-дслідного інституту спеціальних шкіл і дитячих будинків Наркомосу РРФСР. Там працює до кінця свого життя як керівник відділу та директор Загорської спеціальної школи-інтернату для сліпоглухонімих дітей.

Зосередження на галузі тифлосурдопедагогіки дало вченому-педагогу можливість продовжувати свої наукові дослідження в рефлексологічному нарямі. В своїх працях «Формування особистості при відсутності зорових і слухових вражень» (1947), «Засвоєння сліпоглухонімою дитиною граматичної будови словесної мови» (1959) він виклав методологічні та методичні основи навчання й виховання таких дітей на основі вчення Павлова-Сєченова.

Помер Іван Панасович у Москві в 1960 році.

У фондах Педагогічного музею України зберігаються матеріали, пов’язані з життям та діяльністю Івана Соколянського – документи, фото, книги, а також деякі статті про вченого у фаховій педагогічній періодиці; загальна кількість матеріалів становить близько 200 одиниць зберігання.

Книги І.П. Соколянського:

  1. Красных И.Н. и Соколянский И.А .Методическая записка к Букварю для школ взрослых глухонемых. Москва: ГУПИ, 1958. 44с.
  2. Соколянский И.А. Букварь для индивидуального обучения взрослых глухонемых. Москва: ГУПИМП РСФСР, 1956. 132 с.
  3. Соколянский И.А. и Мещерякова А.И. Обучение и воспитание слепоглухонемых. Труды института дефектологии. Москва: ИАПН РСФСР, 1962. 198.
  4. Скороходова О.И. Как я воспринимаю и представляю окружающий мир. Редактор Соколянский И.А. Москва: ИАПН РСФСР, 1954. 366 с.
  5. Красных И.Н. и Соколянский И.А.Методическая записка к Букварю для школ взрослых глухонемых. Москва: ГУПИ, 1953. 44с.
  6. Красных И.Н. и Соколянский И.А. Букварь для школ взрослых глухонемых. Москва: ГУПИМП РСФСР, 1958. 176с.

Праці І.П. Соколянського:

  1. Соколянський І.П. Артикуляційні схеми в рецепторній та ефекторній мові глхонімих. 1926. 18 с.
  2. Соколянський І.П. Ув’язка соцвиху з дитячим рухом // Шлях освіти. 1925. №3. С. 15–21.
  3. Соколянський І.П. Про дисципліну // Радянська освіта. 1927. №2. С. 1–10.
  4. Соколянський І.П. Дещо з основних питань радянської педагогіки // Радянська освіта. 1928. №12. С. 6-12.
  5. Соколянський І.П. Про методику праці в комдитгрупах й установах соцвиху // Радянська освіта.1925. №12. С. 23-35.
  6. Соколянський І.П. Про поведінку особистості // Радянська освіта. 1925. №4. С. 7–20.
  7. Соколянський І.П. Дитяий рух – соц.виховання // Радянська освіта. 1925. №1. С. 15-19.
  8. Соколянський І.П. та Арнаутів А. Школа та дитрух на Україні // Радянська освіта. 1925. № 5. С. 11–15.
  9. Соколянський І.П. Дитрух – школа – учитель // Радянська школа. 1925. №5. С. 15-21.
  10. Соколянський І.П. Нещастя чи суспільне злочинство?// Пролетарська освіта. 1921. №3-4. С. 11–14.
  11. Соколянський І.П. Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові // Світло. 1911. №1. С. 46-49.
  12. Соколянський І.П. На педагогічні теми // Вільна українська школа. 1917. №9. С. 7-10.

Про Соколянського І.П.

  1. Глебова М.И. Употребление видов русского глагола и глагольных форм времени в письменной речи глухонемых школьников. Автореферат диссертации. Москва, 1953. 20с.
  2. Горшина Е.П.Развитие образной речи глухонемых учащихся. Автореферат диссертации. Москва, 1954. 16с.
  3. Мар Н. Чувств живых простор /Огонек. Москва, 1958, №24.
  4. Мещеряков А.И. Обучение слепоглухонемых детей // Советская педагогика. 1972 №1. С. 66-73.
  5. Мостовий П. Концепція комплесовості на Україні // Комуністична освіта. 1931. №4. С. 124-129.
  6. Організація вихідних навиків у сліпоглухонімих дітей за системою обумовленої поведінки та ланцюговою методикою І. П. Соколянського. З педагогічної Лабораторії Українського Науково-Дослідного Інституту Педагогіки. Секція фізичної дефектології. Є.О. Тумалевич, Л.І. Уланова, О.І. Прохорова. 74 с.
  7. О награждении медалью К.Д. Ушинського – проф. Соколянського И.А. // Советская педагогика. 1958. №2. С.160.
  8. Понгильская А.Ф. Усвоение грамматического строя русского языка учащимся младших классов школы глухонемых. Автореферат диссертации. Москва, 1952. 20 с.
  9. Хвиля А. Про іграшку // Комуністична освіта. 1933. №8. С.9.
  10. Скороходова О.И. Об изменениях в моих восприятиях и представлениях под влиянием жизненного опыта. Памяти О.П.Соколянского. Москва, 1962. 198с.
  11. Ставлення сучасників А. Макаренка до його соціально-педагогічного експерименту (нове дослідження німецького макаренкознавця) // Рідна школа. 1994. №5. С. 74-76.
  12. Суваров А.В. Обучение и воспитание слупоглухонемых детей // Советская педагогика. 1990. №3. С. 20-24.

 

 

Матеріали підготувала

 науковий співробітник

Тетяна Полюхович