Продовжуємо рубрику «Музейне інтерв’ю»: наша гостя – львів’янка Світлана Муравська, доцентка кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка», докторка історичних наук, музейниця, гід, громадська діячка.

Пані Світлано, розкажіть про себе, як була обрана професія?

Випадковостей не буває. Я навчалася на спеціальності «Історія» в Острозькій академії, де існувала особлива система залучення студентів до життя університету і багато форматів волонтерської роботи. На третьому курсі, ймовірно, зовсім не випадково дізналася, що університетському музею потрібні волонтери. Прийшла. Там і «затрималася» на сім років, пройшовши шлях від екскурсовода до директора. Це був неперевершений час цікавих зустрічей та творчих проєктів. До Академії приїжджало дуже багато відомих людей, для яких я організовувала екскурсії територією університетського кампусу, і це був неймовірний досвід. Зрештою, саме цей музей зробив з мене дослідницю. Адже кандидатську дисертацію я писала більше заради можливості викладати в університеті, а докторську, до речі, присвячену університетському музейництву в Україні, – уже з пристрастю. Зрештою, я вважаю, що так і має бути. Спочатку я була практиком, працівником університетського музею, бачила систему зсередини, а потім конкретні емпіричні випадки узагальнювала уже в теорію. Так і була підготовлена дисертація.

Ви двічі брали участь Генеральній конференції Міжнародної ради музеїв ICOM. Яка місія цієї організації, чи відповідає вона викликам часу?

Міжнародна рада музеїв займається дослідженням, збереженням та промоцією перед суспільством найрізноманітнішим чином природної та культурної спадщини людства у розрізі сучасних акцентів – як матеріальної, так і не матеріальної. Я стала членом ІСОМу у 2013 р. як індивідуальний член, це була моя особиста ініціатива, адже на той момент я вже не працювала в музеї і принаймні таким чином хотіла зафіксувати свою «музейну» ідентифікацію. Інше питання в тому, що будь-яку організацію творять люди, які своєю діяльністю ставлять під сумнів, чи все в ній функціонує нормально. Чіткий приклад ми маємо зараз, коли ICOM Росії досі не виключено зі складу цієї організації, хоча вже неодноразово відбулося порушення кодексу музейної етики. Ми всі знаємо про справу «скіфського золота», висловлювання директора Ермітажу, крадіжки з музеїв на окупованих територіях, які відбуваються під куруванням російських музейних працівників. Тому місія – це тільки слова, якщо вона не підтверджується вчинками.

У чому різниця між конференціями та творчою атмосферою зібрань музейників у Кіото та Празі?

Конференція в Кіото була для мене першим досвідом участі у міжнародній зустрічі такого рівня. Оскільки я є членом Комітету університетських музеїв та колекцій, це була шалена нагода персонально познайомитися із багатьма людьми, роботи яких я цитувала у своїй дисертації, взагалі налагодити контакти. Зрештою, це було в Японії, досвід поринання в зовсім іншу культуру. Натомість конференція у Празі персонально для мене пройшла під слоганом «Україна» – на всіх майданчиках, де це було можливо, українська делегація прагнула інформувати світову спільноту про те, що в нас відбувається, передусім у ракурсі справ культурної спадщини, однак не тільки. Це не всім подобалося. Як сказав неформально Петер Келлер, генеральний директор ІСОМ, українська делегація (як і поляки та делегати з країн Балтії) – найбільші problemmakers, найбільше створюють проблем у ході конференції.

Яка тема конференції ICOMPrague2022?

Цьогоріч слоганом конференції було «сила музеїв» – сила розвивати громади, реалізовуючи освітні програми, сила інновацій забезпечити цифровізацію та доступність музейних зібрань, сила зробити свій вклад у сталий розвиток суспільства. Учасники презентували свої доповіді саме під таким ракурсом.

Чи маєте тепер друзів-музейників з «усього світу»?

 

На мою думку, можливість налагодження професійних контактів – один із дуже важливих мотивів організації подібних заходів. Люди з усіх куточків Землі, які працюють/досліджують ті самі питання, збираються в одному місці. Це неймовірно! Географія моїх професійних контактів значно поповнилася – від Австралії до Індонезії, Південної Африки та Канади. Про Європу взагалі мовчу :).

Викликало жваві дискусії у професійному середовищі питання дефініції самого поняття «музей»: «Музей – це некомерційна постійно діюча організація/установа на службі суспільству, яка збирає, зберігає, досліджує, інтерпретує та експонує матеріальну та нематеріальну спадщину. Відкриті для громадськості, доступні та інклюзивні, музеї сприяють різноманітності та сталості світу. Їхня робота та комунікація ґрунтується на засадах етики і професійності, передбачає залученість громад і пропонує різноманітний досвід для освіти, насолоди, роздумів і обміну знаннями». Яка ваша думка з цього приводу?

Я була на Генеральній асамблеї в Кіото у 2019 р., коли намагалися проголосувати за дефініцію «музею» і бачила, які дискусії вона викликала. Оскільки я викладаю курс «Історія та основи музейної справи», то згодом разом зі студентами ми «розбирали», чому це не вдалося – надто довге визначення, складно імплементувати в законодавство, така собі маніфестація добрих намірів, а не термін. Натомість сучасне формулювання мені дуже подобається. Воно компактне і відображає зміни, які сталися у суспільстві з часу прийняття попереднього терміну, як і завдання, над якими має працювати музей.

Ваша дослідницька та просвітницько-комунікаційна діяльність визначила ґрунт для виступу на конференції. Про що у ньому йшлося? Куди і на що нині направлена ваша діяльність? Розкажіть про свій проєкт.

З моїм виступом на конференції склалася взагалі дуже цікава історія. Я подавала заявку, коли в Україні вже почалася війна і складно було займатися будь-якою науковою роботою. Єдине, що мені прийшло до голови – втрати університетської культурної спадщини у ході цієї війни. Однак тему не включили до програми і не пояснили чому. Але уже в ході конференції Марта Лоуренсо, голова мого Комітету університетських музеїв та колекцій UMAC, попросила, аби я все-таки виступила, віддавши свій «запланований» час. Я говорила про пошкодження в університетських музеях та будівлях Харкова, Миколаєва, знищений Маріуполь та його університети, долю музейних працівників на окупованих територіях. Після виступу я отримала багато слів підтримки від учасників. Зрештою, голови UMAC та її європейського аналогу UNIVERSEUM насправді дуже хочуть допомогти. Ми плануємо найближчим часом організувати робочу зустріч з працівниками університетських музеїв із зони активних бойових дій, аби зрозуміти їхні потреби і працювати в цьому ракурсі. Волонтерство на культурному фронті заради перемоги, яка неодмінно буде.

Яка, на ваш погляд, роль Міжнародної ради музеїв ICOM у залученні дітей та молоді до проблем культурної спадщини і музеїв? Чому варто вчитися музейним педагогам України?

Я була присутня на воркшопі з питань музейної освіти і маю сказати, що проблеми у всіх схожі. До речі, на цьому заході я згадувала про роль Педагогічного музею України у інформуванні музейної спільноти про заходи, які проводять колеги і не тільки. Мені здається, що слово «вчитися» надто голосно звучить, можна переймати окремий досвід. Принаймні на конференції я не почула ідей, які б у плані музейної освіти мене особливо вразили. Нам є над чим працювати, однак не варто знецінювати себе. Аби лиш музеї, як і вся Україна, мали змогу повернути до того життя, яке в нас було до 24 лютого.

Як захоплення музейництвом впливає на ваших доньок?

З цього приводу я жартую, що в них просто немає іншого вибору. Зі старшою Даринкою я вперше пішла в музей, коли їй було заледве півроку, хоча дуже випадково. Через шість років ми знову пішли до цього музею (до слова, то був Музей Пінзеля у Львові). Знаєте, що донька мені сказала після огляду? Мама, але я вже тут була! Особисто для мене це повсякчас доказ, наскільки подібні відвідини впливають, нехай і несвідомо, на дітей. Водночас я намагаюся тримати баланс, презентувати такий похід у якості особливого проведення часу, а не просто «похід в музей, бо так хоче мама». Іноді під цю хвилю потрапляє і чоловік. Взагалі – якби не він, жодної розмови про якісь мої успіхи не було б.

Дякуємо за зустріч. Для Педагогічного музею України вкрай важливо популяризувати Ваші ідеї, проєкти, інноваційний досвід.

Будемо раді подальшій нашій творчій співпраці.

Розмову вела Лариса Гайда