125 років

Степан Литвинов (1898–1982), педагог

Степан Литвинов понад 50 років присвятив науково-педагогічній діяльності у педагогічних вишах України, а загалом на педагогічній ниві пропрацював понад 66 років.

Степан Андрійович Литвинов народився 14 серпня в с. Чурсине на Курщині. Після закінчення Казанської вчительської семінарії (1916) працював учителем двокласної початкової школи на ст. Синельникове, а з 1919 по 1922 – в семирічній школі смт Люботин Південної залізниці. Після закінчення факультету соціального виховання Харківського інституту народної освіти (1926) та аспірантури Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) в Харкові (1929)  працював асистентом, викладачем, а у 1934–39 – завідувачем кафедри педагогіки в Харківському педагогічному інститут.

З 1939 – доцент кафедри педагогіки та заступник директора Київського педагогічного інституту (нині УДУ імені Михайла Драгоманова), брав участь у підготовці першого підручника українською мовою для педагогічних вишів «Педагогіка» (1940). У роки 2-ї світової війни – інспектор Ірлінського районного відділу народної освіти Алма-Атинської області (Казахстан). Після звільнення України – викладач, потім заступник директора Київського педагогічного інституту. З 1951 – завідувач кафедрою спеціальної педагогіки, а в 1956–68 – кафедрою загальної педагогіки. Водночас у 1955-82 працював за сумісництвом у Науково-дослідному інституті педагогіки Української РСР (нині – Інститут педагогіки НАПН України).

Автор понад 200 наукових праць з теорії та історії педагогіки, брав участь у підготовці монографії «Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР. 1917–1967 рр.». За його редакцією вийшла «Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки» (1959). Досліджував питання організації і методики виховної роботи в школі-інтернаті. Під керівництвом С. Литвинова підготовлено посібник «Методика виховної роботи в школі» (1963) для студентів та викладачів педагогічних інститутів, учителів та вихователів шкіл-інтернатів. Вивчав історію розвитку освіти та педагогіки, зокрема педагогічну спадщину Г. Сковороди, А. Макаренка,  Я.А. Коменського, К. Ушин­­ського.

Помер  29 грудня 1982 у Києві.

90 років від дня народження Анатолія Авдієвського (1933-2016), українського хорового диригента, композитора, педагога, академіка НАПН України, Героя України

Анатолій Тимофійович Авдієвський народився 16 серпня 1933 у с. Федвар Олександрівського району Кіровоградської області. Після закінчення у 1953 Одеського державного музичного училища (диригентсько-хоровий відділ) розпочав педагогічну діяльність як учитель музики і співу, керівник хорових колективів (1951-58, Одеса). 1958 закінчив Одеську консерваторію. В 1958-63 – засновник, художній керівник і головний диригент Поліського ансамблю пісні й танцю «Льонок» (Житомир). У 1963-66 – художній керівник і головний диригент Черкаського українського народного хору.

Від 1966 – директор, художній керівник і головний диригент заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.

Поряд із хормейстерською і композиторською діяльністю А. Авдієвський упродовж всього життя вів велику педагогічну роботу: у 1971-76 – викладач Київської консерваторії, у 1977-80 – Київського інституту культури, з 2000 – проректор – директор Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. З 1980 і до кінця життя очолював в університеті кафедру теорії та методики музичної освіти, хорового співу і диригування. Як педагог, особливу увагу звертав на викладання і спілкування українською мовою, використання та глибоке відчуття творів народної творчості, кращих зразків класичної музики і творів сучасних авторів, розвиток музичного слуху, естетичного чуття і смаку, художньо-творчого, морального і духовного потенціалу учнів та студентів.

А. Авдієвський був педагогом-новатором, який вболівав за національну освіту й виховання. Тому став ініціатором створення нових програм з музичного мистецтва закладів загальної середньої освіти та освітньо-професійних програм вищої школи на прикладі кращих зразків сучасних західноєвропейських освітніх систем. Науково обґрунтував систему організації мистецького освітнього простору, яка своїми основними рисами відображає багатолітні традиції та сучасний рівень національної диригентської школи, наявність різних стильових напрямів і тенденцій у хоровому виконавстві, вагому роль церковних інституцій у духовному житті суспільства, інтенсивний розвиток міжнародної співпраці в галузі мистецької освіти.

Наукова парадигма педагогічної спадщини А. Авдієвського віддзеркалює такі основні положення: українська музична культура вирізняється самобутніми національними особливостями і водночас є складовою європейської культури, вокально-хорове мистецтво є для України визначальною культурною традицією, особливе місце в системі музичної культури посідає фольклор, зміст і методи музичного виховання обумовлюються культурними і національними традиціями.

Помер 24 березня 2016. Похований в Києві на Байковому кладовищі