Омелян Огоновський – український учений-філолог і громадський діяч, доктор філософії (1865), член-кореспондент Польської академії знань (з 1881).

Народився 3 серпня 1833 в с. Григорів (нині Рогатинського р-ну Івано-Франківська обл.). Батько о. Михайло Огоновський був настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Сім’я мала шляхетське походження і належала до гербу Огоньчик; до цієї відомої родини належать і брати Омеляна – Олександр, Петро та Іларій.

Навчався в школі і цісарсько-королівській гімназії в Бережанах, а два старші класи закінчив у Львові. У 1857, після навчання у Львівській духовній семінарії, вивчав теологію у Львівському університеті. Окрім богословських наук, студіював руську (українську) мову та літературу на лекціях Якова Головацького. Також вивчав класичну філологію й польську мову. Був катехитом при Домініканській (німецькій) гімназії. Закінчив два університети – Львівський (1865) та Віденський (1870).

З 1863 викладав релігію, українську мову та літературу в Академічній гімназії Львова. З 1867 – очолив кафедру української філології Львівського університету, з 1877 – декан філософського факультету, з 1888 – професор.

Відомий значними здобутками у сфері мовознавства. Наголошував на формуванні української літературної мови на основі етимологічного правопису. Впродовж роботи у Львівському університеті намагався реформувати викладання української мови та літератури. Домагався навчання живою мовою замість мертвонародженого язичія, яке запровадив Я.Головацький. Відомою мовознавчою працею О. Огоновського є «Студії в царині руської мови» (1880). Автор підручника «Граматика язика руського» (1889), хрестоматій з історії церковнослов'янської (1871) та староукраїнської (1881) мов.

Як літературознавець видав популярний нарис «Життя Тараса Шевченка. Читанка для селян і міщан» (1876), працю «Гайдамаки». Поема Тараса Шевченка» (1879). За його редакцією опубліковані перші 2 томи «Кобзаря» Т. Шевченка із статтею «Дещо про життя і літературну діяльність Т. Шевченка» (1893). З 1886 на сторінках журналу «Зоря» почав публікувати «Історію літератури руської»; в 1887-94 видав 4 її томи (усього 6 частин). Учні та студенти тривалий час навчалися саме за цією працею О. Огоновського.

Автор поезії «Хрест» (1860), драм «Федько Острозький» (1861), «Настасія» (1862), «Гальшка Острозька» (1887), віршів, оповідань, опублікованих у часописах «Зоря галицька», «Галичанин» та «Зборник».

Один із засновників «Просвіти» (її голова у 1877-94), Народної Ради (1885), Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (1893).

Помер 28 жовтня 1894 у Львові, похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі. На фасаді головного корпусу Львівського національного університету ім. Івана Франка встановлено меморіальну дошку діячам школи української словесності: В. Сімовичу, О. Огоновському, Я. Головацькому, М. Возняку, І. Ковалику. На могилі О. Огоновського фірма Генрика Пер'є виконала пам'ятник, у медальйоні якого мармуровий портрет, що створив скульптор Антоній Рудзевич (1854–1914).

У фондах нашого музею зберігається два прижиттєві видання Омеляна Огоновського – «Історія руського язика» (Львів, 1889) та «Історія літератури руської» (Львів, 1891)

125 років

Степан Литвинов (1898–1982), педагог

Степан Литвинов понад 50 років присвятив науково-педагогічній діяльності у педагогічних вишах України, а загалом на педагогічній ниві пропрацював понад 66 років.

Степан Андрійович Литвинов народився 14 серпня в с. Чурсине на Курщині. Після закінчення Казанської вчительської семінарії (1916) працював учителем двокласної початкової школи на ст. Синельникове, а з 1919 по 1922 – в семирічній школі смт Люботин Південної залізниці. Після закінчення факультету соціального виховання Харківського інституту народної освіти (1926) та аспірантури Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) в Харкові (1929)  працював асистентом, викладачем, а у 1934–39 – завідувачем кафедри педагогіки в Харківському педагогічному інститут.

З 1939 – доцент кафедри педагогіки та заступник директора Київського педагогічного інституту (нині УДУ імені Михайла Драгоманова), брав участь у підготовці першого підручника українською мовою для педагогічних вишів «Педагогіка» (1940). У роки 2-ї світової війни – інспектор Ірлінського районного відділу народної освіти Алма-Атинської області (Казахстан). Після звільнення України – викладач, потім заступник директора Київського педагогічного інституту. З 1951 – завідувач кафедрою спеціальної педагогіки, а в 1956–68 – кафедрою загальної педагогіки. Водночас у 1955-82 працював за сумісництвом у Науково-дослідному інституті педагогіки Української РСР (нині – Інститут педагогіки НАПН України).

Автор понад 200 наукових праць з теорії та історії педагогіки, брав участь у підготовці монографії «Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР. 1917–1967 рр.». За його редакцією вийшла «Хрестоматія з історії вітчизняної педагогіки» (1959). Досліджував питання організації і методики виховної роботи в школі-інтернаті. Під керівництвом С. Литвинова підготовлено посібник «Методика виховної роботи в школі» (1963) для студентів та викладачів педагогічних інститутів, учителів та вихователів шкіл-інтернатів. Вивчав історію розвитку освіти та педагогіки, зокрема педагогічну спадщину Г. Сковороди, А. Макаренка,  Я.А. Коменського, К. Ушин­­ського.

Помер  29 грудня 1982 у Києві.

90 років від дня народження Анатолія Авдієвського (1933-2016), українського хорового диригента, композитора, педагога, академіка НАПН України, Героя України

Анатолій Тимофійович Авдієвський народився 16 серпня 1933 у с. Федвар Олександрівського району Кіровоградської області. Після закінчення у 1953 Одеського державного музичного училища (диригентсько-хоровий відділ) розпочав педагогічну діяльність як учитель музики і співу, керівник хорових колективів (1951-58, Одеса). 1958 закінчив Одеську консерваторію. В 1958-63 – засновник, художній керівник і головний диригент Поліського ансамблю пісні й танцю «Льонок» (Житомир). У 1963-66 – художній керівник і головний диригент Черкаського українського народного хору.

Від 1966 – директор, художній керівник і головний диригент заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.

Поряд із хормейстерською і композиторською діяльністю А. Авдієвський упродовж всього життя вів велику педагогічну роботу: у 1971-76 – викладач Київської консерваторії, у 1977-80 – Київського інституту культури, з 2000 – проректор – директор Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова. З 1980 і до кінця життя очолював в університеті кафедру теорії та методики музичної освіти, хорового співу і диригування. Як педагог, особливу увагу звертав на викладання і спілкування українською мовою, використання та глибоке відчуття творів народної творчості, кращих зразків класичної музики і творів сучасних авторів, розвиток музичного слуху, естетичного чуття і смаку, художньо-творчого, морального і духовного потенціалу учнів та студентів.

А. Авдієвський був педагогом-новатором, який вболівав за національну освіту й виховання. Тому став ініціатором створення нових програм з музичного мистецтва закладів загальної середньої освіти та освітньо-професійних програм вищої школи на прикладі кращих зразків сучасних західноєвропейських освітніх систем. Науково обґрунтував систему організації мистецького освітнього простору, яка своїми основними рисами відображає багатолітні традиції та сучасний рівень національної диригентської школи, наявність різних стильових напрямів і тенденцій у хоровому виконавстві, вагому роль церковних інституцій у духовному житті суспільства, інтенсивний розвиток міжнародної співпраці в галузі мистецької освіти.

Наукова парадигма педагогічної спадщини А. Авдієвського віддзеркалює такі основні положення: українська музична культура вирізняється самобутніми національними особливостями і водночас є складовою європейської культури, вокально-хорове мистецтво є для України визначальною культурною традицією, особливе місце в системі музичної культури посідає фольклор, зміст і методи музичного виховання обумовлюються культурними і національними традиціями.

Помер 24 березня 2016. Похований в Києві на Байковому кладовищі   

«Ім’я «Україна» появилося отож ще в середніх віках на більше як триста літ перед тим, як московський царик прикрасив себе давнійшим іме­нем і титулом наших князів. Все те замовчують у російських школах та книгах. Історична правда взагалі така немила москалям, що вони як тільки вмаширували до Галичини, зараз приказали понищити огнем українські книжки, чого не робить ніякий інший ворог», -  пише у брошурі «Як називається наш рідний край і нарід?» український письменник, публіцист, політик Осип Назарук, пояснюючи у цікавій доступній формі походження назви «Україна». Видання побачило світ під час І світової війни у Відні. Повний текст: https://cutt.ly/ADoRpkH

Осип Назарук народився 31 серпня 1883  в м. Бучачі Тернопільської області(за іншими даними – у місті Язловець). Навчався в Бучацькій та Золочівській гімназіях. Спочатку студіював право у Львівському університеті, а в 1908  закінчив юридичний факультет Віденського університету.

Після початку Першої світової війни – в лавах Українських січових стрільців (УСС), 1915–18 – керівник Пресової Квартири УСС. Від жовтня 1918 – секретар філії УНРади у Львові, делегат Української Національної Ради ЗУНР від Радикальної партії, один з чільних членів Української радикальної партії, в якій перебував до 1922–23. Заступник голови делегації УНР на Ризькій мирній конференції у вересні 1920. Увійшов до президії Західноукраїнського товариства Ліги націй (22 січня 1922), 19 квітня 1922 з Відня у складі делегації ЗУНР відбув на Генуезьку конференцію.

1916   з друкарні Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові вийшла його ґрунтовна праця «Слідами Українських Січових Стрільців»; у Відні побачила світ книжка «Над Золотою Липою»; у Львові – «З кривавою шляху Українських Січових Стрільців». У 1915  видав у Відні «Співанки УСС».

У період Західноукраїнської Народної Республіки О. Назарук займався в її уряді питаннями преси і пропаганди. Коли ця «третя будова української державности» закінчилася невдачею і Галичина опинилася у складі Польщі, емігрував у Канаду та США, де у 1923–26 редагував тижневик «Січ» (Чикаго), у 1926–27  – «Америку» (Філадельфія).

З іменем Осипа Назарука пов'язане видання «Вісника Пресової квартири У.С.С.», гумористично-сатиричних журналів стрільців «Бомба», «Самопал». «Самоохотник». щомісячника «Шляхи». Повернувся до Львова у 1928, почав редагувати газету «Нова зоря», католицький часопис. У 1930  побачила світ його доопрацьована протягом 1923-29  історична повість «Роксоляна. Жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, завойовника і законодавця». Статті О. Назарука публікували львівські часописи «Діло», «Українське слово», «Свобода», «Поступ», «Шляхи». У пресі він активно співробітничав майже до останніх своїх днів.

Осип Назарук помер 31 березня 1940 в Кракові, куди виїхав перед вступом радянських військ до Львова. Похований на Раковицькому цвинтарі Кракова.

Чимало з того, що написав, залишилося в рукописах… Але й твори, що побачили світ, чекала сумна доля. Після так званого «визволення» 1939 року книги письменника були вилучені з бібліотек і зараховані до категорії націоналістичних. Ім'я Осипа Назарука зникло з літератури. Нині його твори повертаються до читача. У 1991 р. редакційно-видавничий відділ обласного управління по пресі в Україні перевидав повість «Роксоляна» з передмовою Богдана Мельничука «Під знаком історії. Світ Осипа Назарука».

Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках» 140 років від дня народження Осипа Назарука відзначається на державному рівні.