Іван Пільгук (1899-1984), письменник,  літературознавець, педагог

Народився 20 грудня 1899 у с. Решетилівка, нині смт на Полтавщині.  Закінчив 2-річні педагогічні курси в Полтаві (1917). Вчителював у сільській школі. Закінчив аспірантуру при Харківському університеті (1935). У 1942-48 – науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР. Доктор філологічних наук (1958), професор (1959). Від 1948 викладав у Київському педагогічному інституті. Долучився до повернення імені Бориса Грінченка в український культурний контекст: на урочистому вечорі з нагоди 100-річчя з дня народження Б.  Грінченка, який відбувся в інституті, виголосив доповідь «Борис Дмитрович Грінченко – класик української літератури» (1963). Під керівництвом І. Пільгука Василь Яременко захистив першу в Україні кандидатську дисертацію «Прозова творчість Бориса Грінченка» (1969). Ідея створення Центру грінченкознавства у Київському педінституті під керівництвом професора І. Пільгука та за участю В. Чорновола в 1960-х була похована радянськими спецслужбами.

І. Пільгук – учитель і наставник декількох поколінь педагогів, автор численних підручників із української літератури для середніх і вищих шкіл: «Українська література. 9 клас» (1938), «Хрестоматія з української літератури: для 9 класу середньої школи» (1941), «Історія української літератури: література другої половини ХІХ ст.: підручник для студентів факультетів мови і літератури педагогічних інститутів» (1966, у співавторстві), «Українська література. Підручник для 8 класу середньої школи» (1972, у співавторстві) та ін. Звертався також до історії освіти: у статті «М. І. Костомаров. До 150-річчя з дня народження» (1967) висвітлив педагогічну діяльність Миколи Костомарова.

Інтерес І. Пільгука до життєписів видатних людей вилився у низку художньо-біографічних повістей: «Грозовий ранок» (1968, про Івана Котляревського), «Повій, вітре!» (1969, про Степана Руданського), «Дуби шумлять» (1970; 1990, про Панаса Мирного), «Григорій Сковорода» (1971), «Пісню снує Черемош» (1973, про Юрія Федьковича), «Іван Карпенко-Карий (Тобілевич)» (1976), «Марія Заньковецька» (1978), «Сонячні розсипи» (1982, про Сергія Васильківського), «Немеркнучі легенди» (1986, про Семена Гулака-Артемовського) та ін.

З його ґрунтовними передмовами вийшли «Вибрані твори» (1969) та книга «Поезії» (1970) Пантелеймона Куліша. Вагому сторінку наукової і творчої діяльності І. Пільгука присвячено Тарасові Шевченку: книги «Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури» (1954; 1963), брошури «Тарас Шевченко (Повісті)» (1950), «Сатира Т. Г. Шевченка» (1954) та ін., а також шевченкознавчі статті, опубліковані упродовж кількох десятиліть у різних виданнях.

Помер 18 липня 1984 у Києві.

Євген Желехівський (1844-1885), лексикограф, фольклорист, педагог

Євген Ієронімович Желехівський народився в селі Хижевичі на Львівщині 24 грудня 1844 в сім’ї греко-католицького священника. Середню освіту здобув у гімназії міста Бережани на Тернопільщині, вищу – на філософському факультеті Львівського університету (1869). В 1870-71 обіймав посаду суплента (помічника вчителя), викладав історію, українську і латинську мови в Перемишльській гімназії. Починаючи з 1872 й до кінця життя викладав у Станіславській гімназії українську і класичні мови. Один із засновників товариства «Просвіта» у Львові (1868). 1877 організував її філію у Станіславі та був обраний її головою.

Головним для Є.Желехівського в науковій сфері була організація навчання в школах рідної мови й укладання фундаментального словника української мови.

Найважливішою його науковою працею є «Малорусько-німецький словник», який з 1882 почав виходити у Львові окремими випусками, а повністю двотомний словник побачив світ у 1886. Словник містить понад 64 тис. слів, уживаних як у підавстрійській, так і в підросійській Україні. Свого часу він був найповнішим джерелом для ознайомлення з лексикою української мови, відіграв важливу роль у поширенні нової української літературної мови в Галичині та витісненні з ужитку «язичія». У словнику була застосована «желехівка» — розроблений Желехівським фонетичний правопис, який згодом (1892) був запроваджений у шкільництві Австро-Угорщини як обов’язковий, а також використовувався у виданнях Наукового товариства імені Шевченка у Львові. В основу «желехівки» покладено «кулішівку» з певними вдосконаленнями: вилучено літеру «ять» і твердий знак у кінці слів і після префіксів, усунено декілька літер для позначення звуків «і» й «и». «Желехівка» мала 34 літери. Б. Грінченко в «Огляді української лексикографії» назвав словник Є. Желехівського  «коштовним здобутком української лексикографії» і зазначив: «Се був перший великий і доведений до краю український словарь».

Автор історичних розвідок, статей і рецензій з історії українського письменства і малярства, етнографічних нарисів, фольклористичних публікацій, коротких оповідань, які підписував псевдонімом І. Соколик. Дописував до львівських видань «Нива», «Правда», «Діло», «Батьківщина», а також до «Газети для народних учителів», що виходила в Будапешті українською мовою. Листувався з М. Драгомановим, Я. Головацьким, О. Огоновським, Ю. Федьковичем, О. Кониським, І. Нечуй-Левицьким та ін.

Коротке життя вченого (41 рік) було сповнене активною громадською діяльністю, відданою педагогічною і науковою працею. Помер 18 листопада 1885 в Станіславі.