Дмитро Маркович (1848-1920), український громадський і державний діяч, правник, письменник

Дмитро Васильович Маркович народився 7 листопада 1848 у Полтаві в сім'ї офіцера Корпусу лісничих. Дитинство провів у с. Локотки Глухівського повіту. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії, був вільним слухачем медичного факультету Київського університету. 1868 перевівся на юридичний факультет Новоросійського університету в Одесі, який закінчив у 1873. Відтоді працював у системі правосуддя – переважно на півдні України.

У 1870-80-х обіймав посаду товариша прокурора Єлисаветградського окружного суду. Це був період його активної українофільської діяльності пліч-о-пліч з Олександром і Софією Русовими, Олександром Волошиновим, Іваном Тобілевичем та ін. Коли активістів українофільського гурту було заарештовано, втручання Марковича полегшило їхню долю. В’язнів звільнили з тюрми та відправили у заслання до Херсона, де вони продовжили просвітницьку діяльність, створивши Херсонський гурток під керівництвом Олександра Русова. Сюди ж у 1885 перевели і Марковича – помічником губернського прокурора.

Як літератор Д. Маркович залишив невелику за обсягом, але оригінальну спадщину: збірку оповідань «По степах і хуторах» (1899, 1908, 1929, 1991), двотомник «Твори» (1918-19) та численні публікації в періодичних виданнях. Він став творцем кримінального оповідання в українській прозі.

У 1900 залишив державну службу та оселився у Волинській губернії, де продовжив культурно-освітню діяльність та став одним із фундаторів вітчизняного кооперативного руху. 1913 переїхав до Вінниці, не залишаючи справу розбудови споживчої кооперації. Громадсько-політична діяльність Д.Марковича на Вінниччині у 1917-20 рр.  набула всеукраїнського значення. За його сприяння місцева влада прийняла постанову «Про націоналізацію міських початкових шкіл», де передбачалося ввести рідну мову в усіх місцевих школах. Також Д. Маркович редагував тижневик «Подільська Воля». Перший номер тижневика (1917, 5 травня) зберігається у фондах Педагогічного музею України. З його електронною копією можна ознайомитися за посиланням: https://goo.gl/6MO23t

В період Української Центральної Ради  – з 29 квітня 1918 – генеральний прокурор, за Гетьманату – член сенату. З 13 лютого по квітень 1919 – міністр юстиції УНР в уряді Сергія Остапенка.

Сім місяців 1919 Д. Маркович перебував у контрольованій більшовиками, а згодом денікінцями, Одесі під домашнім арештом. Утікши звідти, повернувся до Вінниці. Деякий час перебував у Кам'янці-Подільському, повернувся до Вінниці, яку в січні 1920 захопили більшовики, де знову потрапив під їхній контроль. Перед самою смертю письменника його рукописи було конфісковано.

Помер 9 грудня 1920 у Вінниці.

Вшанування пам'яті: у м. Вінниця – встановлено пам'ятну стелу, ім’ям Дмитра Марковича названо вулиці у Вінниці, Дніпрі та Херсоні.

Матвій Номис (1823–1901), етнограф, фольклорист, письменник, педагог

Народився Матвій Терентійович Симонов (псевдонім – Матвій Номис) 29 листопада 1823 на Полтавщині. Навчався в Лубенському приходському училищі, потім у Переяславському духовному училищі, Переяславській духовній семінарії, Полтавську гімназії. 1848 закінчив філософський факультет Київського університету. Перебуваючи у Києві, познайомився з Тарасом Шевченком, Опанасом Марковичем та Василем Білозерським. Після закінчення університету розпочав педагогічну діяльність у Ніжинській (1848–52) і Немирівській гімназіях (1852–55).

З 1855 працював чиновником у Санкт-Петербурзі. Пскові, Катеринославі, Житомирі. Співпрацював із журналом «Основа». З 1858 займався справами друкарні Куліша, де побачили світ твори українських письменників, альманах «Хата», часопис «Основа». Перебуваючи у Петербурзі, подружжя Симонових відкрило магазин української моди (його дружиною була Надія Білозерська – сестра Олександри Білозерської (Ганни Барвінок), одруженої з Пантелеймоном Кулішем).

Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. У 1864 видав «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М. Номис». Ця збірка українських прислів’їв містить понад 14,5 тис. зразків українського усного фольклору малих жанрів (прислів’я, приказки, загадки, стійкі мовні порівняння тощо). Свої праці Матвій Симонов підписував «М. Номис» – цей псевдонім утворений від частини (без -ов) справжнього прізвища, прочитаного у зворотному порядку.

Гарні знання української мови і мовознавчі дослідження М. Номиса стали в нагоді під час створення словника української мови, над яким українські культурні та наукові діячі працювали майже протягом всієї другої половини ХІХ ст. Результатом цієї роботи було видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка у 1907–09.

У 1873 М. Номиса обрали першим директором Лубенської чоловічої гімназії (відкрита у 1872), з 1877 – головою земства, мировим суддею. Свої погляди на проблему організації діяльності, специфіку управління навчальними закладами й особливості навчального процесу виклав у праці «Замітки до ювілейної з нагоди двадцятип’ятиліття Лубенської гімназії записки» (1898). 

У рідному селі заснував початкову школу, відкрив лікарню. Пожертвував значні суми на українські справи, зокрема на Наукове товариство імені Шевченка. Написав низку літературних творів, серед яких: «Автобіографії Василя Петровича Білокопитенка», «Тітка Настя», «Дід Мина і баба Миниха».

Помер Матвій Номис 8 січня 1901 в Лубнах.