Роман Михайлович Цегельський – український фізик, педагог і громадський діяч, доцент Львівського педагогічного інституту, один з організаторів Українського таємного університету у Львові (1919–1925), дійсний член наукового товариства Т. Шевченка (1914), автор шкільних підручників з математики і хімії. Розробник української хімічної термінології.

Народився 12 липня в м. Кам'янка-Струмилова на Львівсщині. Навчався в Українській академічній гімназії у Львові, яку закінчив з відзнакою. У 1900 вступив до Львівського університету на математично-природниче відділення філософського факультету, після двох курсів перевівся до Праги, а згодом – до Чернівців. Після закінчення університету (1904) працював учителем фізики в українській гімназії в Тернополі та вчительській семінарії в Чернівцях. У 1911  Чернівецький університет присвоїв йому звання доктора філософії.

У 1914 Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) обрало його своїм дійсним членом, де він плідно працював, зокрема 16 років дійсним членом управління та понад 12 років секретарем. Під час Першої світової війни емігрував з родиною до Відня, де читав лекції в Третій державній семінарії, що евакуювалась зі Львова.

У 1918 повернувся до Чернівців, згодом був директором реальної школи в Тернополі. З 1919 по 1925 рік бере участь  в організації Українського «таємного університету», в якому завідує кафедрою та читає курс експериментальної фізики.

До початку Другої світової війни працює в різних педагогічних закладах. Паралельно працює у математично-природописно-лікарській секції НТШ, цікавиться проблемами експериментальної фізики, теорії відносності та впорядкування наукової термінології. Свої праці друкує у «Віснику НТШ» та в інших журналах. Більшість його науково-популярних праць опубліковано у «Літературно-науковому віснику», що виходив у Львові. З січня 1940 –професор та керівник кафедри фізики і математики у Львівському педагогічному інституті та за сумісництвом – професор фізики у Львівському університеті імені Івана Франка.

7 лютого 1953 родину Цегельських вивезли до Казахстану, де будувався металургійний комбінат. Через брак педагогічних кадрів йому пощастило працювати вчителем фізики і математики. У час так званої «хрущовської відлиги», у липні 1954, його реабілітували і він повертається на посаду доцента та завідувача кафедри фізики у педагогічному інституті. Однак 3 жовтня 1956 вчений помирає внаслідок трагічного випадку. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 71.

Сьогодні виповнюється 170 років від дня народження Володимира Науменка ‒  відомого громадсько-політичного діяча, педагога і науковця, журналіста, етнографа, одного з найяскравіших представників українського національного руху.

Володимир Науменко народився 19 липня 1852 р. на Чернігівщині. Освіту здобув у 2-ій київській чоловічій гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира. Із початку 1870-х років і до кінця життя Володимир Науменко – активний учасник українського руху. Він належав до складу Старої громади, був членом київської «Просвіти», редактором і видавцем провідного українського часопису «Київська старовина», засновником Українського наукового товариства в Києві.  Саме за його ініціативи та активної участі побачив світ «Словник української мови Бориса Грінченка» (Київ, 1907-1909).

Із початком Української революції 1917-1921 рр. Володимир Науменко був серед засновників Української Центральної Ради та керував її роботою до приїзду Михайла Грушевського. З 14 листопада по 14 грудня 1918 р. обіймав посаду Міністра освіти та мистецтв в уряді гетьмана Павла Скоропадського. На посаді міністра виступив одним з організаторів Всеукраїнської академії наук. Сам Павло Скоропадський ставився до Науменка з великою повагою: «Новий міністр освіти був особливо видатною постаттю в новому кабінеті. Людина надзвичайно культурна, відомий педагог поміркованих поглядів, який любив Україну. Мені завжди дуже подобалися його доповіді, оскільки я вбачав у ньому світлу ідейну особистість».

Із професійної точки зору Володимир Науменко реалізував себе насамперед, як педагог. Одразу після закінчення університету він почав викладати у своїй рідній 2-й київській гімназії, згодом у Фундуклеївській та Ольгинській жіночих гімназіях, чоловічій колегії Павла Ґалаґана, Київському Володимирському кадетському корпусі. Вершиною його педагогічної діяльності стало заснування ним у 1905 р. власної приватної гімназії. Вона розташовувалася в будинку на вулиці Ярославів Вал, 25, і мала програму, адаптовану до тогочасних державних гімназій.

Володимир Павлович увійшов в історію української педагогіки не лише як блискучий вчитель-практик, але й як досвідчений методист-новатор і теоретик. Майже щороку від різних земських управ йому надходили запрошення очолити літні вчительські курси і він не відмовлявся. Він систематично проводив методичні заняття з педагогами недільних шкіл Київського товариства грамотності, головою якого він був у 1897-1907 рр. Тривалий час його запрошували перевіряти знання вихованців київських дитячих притулків. Ці своєрідні іспити В. Науменко перетворював на зразкові уроки не тільки для учнів, а в першу чергу для вчителів і вихователів. В Інституті рукописів ім. В. І. Вернадського зберігаються тексти лекцій за різні роки, які Володимир Павлович Науменко читав учителям народних шкіл.

У І-й половині 1917 р. Володимир Науменко був директором Педагогічного музею. Вчений прагнув перетворити музей на науково-просвітницький центр українського вчительства.

За свою проукраїнську діяльність Володимир Науменко став жертвою більшовицького «червоного терору». 7 липня 1919 р. чекісти заарештували діяча, а вже наступного дня розстріляли.

Похований В. Науменко у загальній могилі на Лук’янівському цвинтарі Києва.

Посмертно реабілітований 13 грудня 1991 р.

Іменем Володимира Науменка названа одна з вулиць у Голосієвському районі м. Києва. На будівлі гімназії Володимира Науменка в Києві встановлено охоронну дошку з надписом: «Колишня гімназія В. П. Науменка».

Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 2021 року № 1982-IX “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022-2023 роках” 170 років від дня народженя Володимира Науменка відзначається на державному рівні.

Ярослав Дмитрович Гординський народився 22 липня 1882 в селі Шкло Яворівського району Львівської області у священичій сім’ї. Навчався в Львівській академічній гімназії, з 1900 по 1904 - в університетах Відня та Львова. Працював учителем у гімназіях Львова, Коломиї, де викладав українську та класичні мови. В 1910 отримав ступінь доктора філософії. У  1920-х був викладачем Українського таємного університету (курс давньої української літератури). У 1929-1930 читав лекції на Вищих учительських курсах у Львові, викладав історію української літератури у Львівській жіночій гімназії сестер василіянок. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Брав активну участь у  діяльності «Українського педагогічного товариства»

Виступав у пресі та виданнях «Просвіти» з популярними статтями з історії літератури, освіти, культури. Автор оповідань «Розведені» (1903), «Візник» (1905), «Чорний хліб» (1908); праць «До історії культурного й політичного життя в Галичині у 60-х рр. ХІХ в.» (1917), «Слідами староїу країнської культури й зв’язків української літератури з ренесансом XVI–XVII ст.» (1924), «З української драматичної літератури XVII–XVIII ст.: Тексти й замітки» (1930), «Станіслав Виспянський і Україна» (1937), «Жіноче питання в повісті радянської України» (1937), «Літературна критика підсовєтської України» (1939), наукових розвідок з історії української культури. Друкувався у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (20 наукових  публікацій протягом 1905–1937 років), які можна переглянути  в Електронній бібліотеці «Україніка»: http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/REF0008227   

Я. Гординський приділяв увагу питанням художнього перекладу. Перекладав українською мовою твори Й.-В.Гете, Г.Гейне, В.Шекспіра. Відоме його дослідження «Кулішеві переклади драм Шекспіра». Дослідник історії української літератури ХІІІ–ХХ ст. (зокрема, творчості Т.Шевченка, І.Франка, М.Хвильового). У праці «Сучасне франкознавство» (1916‒1932) відмітив етнографічні  зацікавлення  І. Франка, зокрема студії над українськими народними піснями та усною народною творчістю українців. Опублікував спогади «До літературно-наукової діяльності І. Франка в 1912–13 pp.». 

Ярослав Гординський аналізував жіночі образи у творах Андрія Головка, Олександра Копиленка, Аркадія Любченка, Гео Шкурупія, виступав з рецензіями на книги Олеся Досвітнього, Євгена-Юрія Пеленського, Миколи Островського, Натана Рибака, Леоніда Мосендза, з оглядом творчості Олекси Слісаренка, досліджував наслідки Літературної дискусії в Україні (смерть Миколи Хвильового) та ін. Листувався з Іваном Франком, Юліаном Опільським, Михайлом Возняком, Василем Щуратом, Кирилом Студинським.

Батько Святослава Гординського (1906-1993), українського поета, перекладача і мистецтвознавця.

Помер Ярослав Гординський  5 липня 1939 у Львові.