101.02.2021
|
Сьогодні – 2 лютого – виповнюється 120 років від дня народження Валер’яна Підмогильного (1901–1937), письменника та перекладача, автора першого в українській літературі урбаністичного роману «Місто», одного з найвизначніших прозаїків «розстріляного відродження», жертви сталінського терору.
Валер’ян Підмогильний народився на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область). Навчався спочатку у церковно-приходській школі, до 1918 - у Першому катеринославському училищі, потім з перервами - у Катеринославському університеті на математичному та юридичному факультетах, які, на жаль, так і не закінчив.
Друкуватися почав рано. Перші його твори були надруковані ще у шкільному журналі. А у 18 років до друку вже підготував першу книгу з рішучою назвою «Твори. Том 1», з надією, що будуть і наступні томи. Підмогильний був членом літературних угрупувань «Аспис», «Ланка», «МАРС». Він є автором оповідань «Іван Босий», «Син» (1923), романів «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930) та ін. Разом з Євгеном Плужником у 1926–1927підготував два видання словника «Фразеологія діловоï мови».
Літературна діяльність письменник поєднував і з іншою працею, зокрема педагогічною. Протягом 1920–1921 Підмогильний вчителював у Павлограді. У 1921 переїжджає до Києва. Але тоді Київ охоплює голод, тому він змушений у період з 1921 по 1924 знову змінити місце проживання: виїжджає до Ворзеля, де викладає українську мову та політосвіту у місцевій трудовій школі.
Присвячуючи багато часу самоосвіті, Підмогильний досконало опанував французьку, вивчав німецьку, англійську мови і джерело свого натхнення знайшов у французькій літературі. Тому не дивно, що дослідники часто називають його провісником європейського екзистенціалізму, який випередив таких нобелівських лауреатів, як Альбер Камю і Жан-Поль Сартр. Валер’ян Підмогильний - один з найвизначніших українських перекладачів французької літератури.
У 1923 Підмогильний переїжджає до Харкова. Його популярність починає привертати дедалі більшу увагу влади, починаються перші репресії – звільнення з редколегії журналу «Життя й революція», його твори майже не друкують. І 8 грудня 1934, у день народження його дружини, у будинку творчості під Харковом Підмогильного арештовує НКВД.
У березні 1935 його засудили на 10 років позбавлення волі, покарання відправили відбувати у Соловецькому таборі особливого призначення. 3 листопада 1937 вийшов наказ «розстріляти» всіх ув’язнених». Серед цих ув’язнених був і 36-річний Валер’ян Підмогильний.Разом з Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії було розстріляно понад 100 найкращих представників української інтелігенції. В. Підмогильного було реабілітовано 1956, проте його творчість ще довго була під забороною.
Роман «Місто» вивчають за шкільною програмою в 11-му класі у сучасній школі, а для додаткового прочитання рекомендують «Невеличку драму» та «Повість без назви...». Останній твір дописувався в ув’язненні і не був завершений.
Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» 120 років з дня народження Валер’яна Підмогильного відзначається на державному рівні.
|
303.02.2021
|
404.02.2021
|
505.02.2021
|
606.02.2021
|
707.02.2021
|
МІСТЕР. Саме так його звали у студентські роки завдяки ерудиції, стриманості і коректності. Коло його зацікавлень вражає: історик, педагог, літератор, журналіст, бібліограф та бібліотекознавець, один з організаторів і перший керівник Всенародної бібліотеки України.
Євген Олександрович Кивлицький народився 8 лютого 1861 в Санкт-Петербурзі, де пройшло його раннє дитинство. Після смерті батька вони з матір’ю переїжджають в Україну, на Чернігівщину. Закінчивши Новозибківське реальне училище, Євген вступає до Університету св. Володимира. Навчається спочатку на природничому, а потім переводиться на історико-філологічний факультет, який закінчив 1889.
Глибокі знання та ерудиція дали змогу Є.Кивлицькому зайняти посаду секретаря журналу «Киевская старина», а пізніше – редактора часопису (1890-1892). Євген Олександрович користувався повагою та авторитетом як історик. Автори, зокрема М.Грушевський та П.Голубовський, завжди прислухалися до його зауважень. Є. Кивлицький особисто підготував «Программу по общей русской истории», за якою читав у 1910 лекції в Ніжинському історико-філологічному ліцеї князя Безбородька на загальноосвітніх курсах для учителів.
З 1891 по 1898 Кивлицький працює помічником бібліотекаря Університету св. Володимира й одночасно викладає історію та географію в 4-й Київській жіночій гімназії, пізніше в Київському кафедральному корпусі та жіночій гімназії О.Т.Дучинської. Людина широкого світогляду, всебічно освічений, він користувався авторитетом серед учнів. Коли дирекція 4-ої гімназії несправедливо звільнила його з роботи, то гімназистки вимагали його повернення, відзначаючи у відозві, що він завжди рахувався з їх людською гідністю. Педагогічна діяльність тривала до 1917 р. Остання його педагогічна посада – завідувач справами російської мови в Департаменті народної освіти Української Народної Республіки.
Останні роки життя Є.Кивлицького були віддані Всенародній бібліотеці України (ВБУ), нині це – Національна бібліотека України ім. В.Вернадського, де працював спершу як старший бібліотекар, потім керуючий відділу, а з вересня 1919 по вересень 1920 — голова Ради бібліотекарів, виконував функції директора ВБУ. Безпосередньо займався створенням книжкового масиву ВБУ, ним було закладено основи збереження і систематизації фондів, розпочато одержання періодики, відкрито читальню, у 1919 з ініціативи Є.Кивлицького видано два номери часопису «Книжковий вісник».
Помер Євген Кивлицький 4 січня1921 в Києві.
|
Сьогодні – 9 лютого – виповнюється 580 років від дня народження узбецького поета, мислителя, вченого, художника, музиканта, державного діяча - Алішера Навої (1441–1501).
Народився Алішер Навої у столиці Хорасанського князівства Гераті у сім'ї сановника падишаха Гіясіддіна Кічкіне. Його назвали Алішером, а псевдонім «Навої» - «мелодійний» - він взяв пізніше. Навчався Навої у Гераті, Мешхеді та Самарканді, у 1469 pоці повернувся на батьківщину. У день повернення його друг дитинства - Султан Хусейн - посів престол своїх предків. З того моменту Алішер Навої починає очолювати державні посади, працювати на яких продовжував протягом всього життя. 1472 отримав чин візиря і титул еміра.
Писав чагатайською (староузбецькою), таджицькою і перською мовами. Найкращі його твори — поеми «Неспокій праведних» (1483), «Лейлі і Меджнун» (1484), «Фархад і Ширін» (1484), «Сім планет» (1484), «Іскандерів мур» (1485), збірки віршів, філософські та історичні трактати, літературознавчі праці, афоризми тощо. Українською мовою поему Алішера Навої «Фархад і Ширін» у свій час переклав Микола Бажан. Навої був не лише поетом і державним діячем, а й музикантом, художником, архітектором, істориком і філософом.
Будучи філософом, гуманістом, у своїх працях Навої висловлював і педагогічні ідеї. Зокрема, він мріяв про різнобічно розвинену людину, яка є втілення найкращих людських якостей з постійним бажанням до самовдосконалення. Алішер Навої вважав людину найшляхетнішою істотою в світі, а дітей світилом, що осяюють дім. На його думку - не достатньо любити лише своїх дітей, дорослі мають для всіх дітей бути наставниками. Характеризуючи підлітковий і юнацький вік, Навої говорив, що після дитинства настає юнацтво - період формування розуму. Тоді людиною опановує або розум, або пристрасть. Якщо переможе перший, люди стануть керувати благородними справами.
Помер поет 3 січня 1501 року. Ім'ям Алішера Навої названо проспект у Києві, вулицю у Львові та провулки в Ужгороді та Полтаві.
|
1010.02.2021
|
1111.02.2021
|
150 років тому народився Лесь Мартович (Олекса Семенович Мартович) – український письменник і громадський діяч.
З 1882 Лесь Мартович навчався в Коломийській гімназії, де познайомився зі своїми майбутніми товаришами Василем Стефаником та Марком Черемшиною. У червні 1892 закінчує гімназію і записується на юридичний факультет Чернівецького університету, який закінчив через 17 років (1909). 1895 успішно склав екзамен і отримав право працювати помічником адвоката. В цей час Лесь Мартович займався громадськими справами: працював у нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету «Збірка»; засновував по селах читальні тощо. Також у цей час він був редактором львівської газети «Хлібороб» (1893), а в 1897-1898 став редактором «Громадського голосу», який до того редагував Іван Франко.
Починаючи з 1905 року, важко хворів. 1909 отримав диплом адвоката і відкрив власну невелику адвокатську контору. У 1910 після погіршення стану здоров'я, не маючи можливості виконувати свої професійні обов'язки, припинив адвокатську практику.
З 1911 жив у с. Зарубани (тепер Яворівського району на Львівщині) у свого товариша І. Кунціва. Співпрацював з кількома львівськими періодичними виданнями. У 1914 здобув науковий ступінь доктора права Львівського університету.
Помер 11 січня 1916 у селі Зубейки, похований у с. Монастирок. У будинку, в якому жив Лесь Мартович, наразі міститься школа (с.Зубейки Львівської області).
Лесь Мартович — автор 27 оповідань. Свої новели з селянського життя писав покутською говіркою. Писати почав ще в гімназії. Перше оповідання «Нечитальник» було написане в 1889. Виразна риса його художньої манери — поєднання трагічного з комічним, гумор, який часом переходить у гостру сатиру.
|
1313.02.2021
|
1414.02.2021
|
160 років від дня народження Альфреда Норта Вайтгеда (Alfred North Whitehead; 1861–1947), британського математика, філософа, педагога
Народився Альфред Норт Вайтгед 15 лютого 1861 в м. Рамсгіт, Великобританія. Його життя і творчість поділяються за місцем і за характером інтересів на три періоди: кембриджський, лондонський і гарвардський. У Кембриджському університеті, куди він вступив в жовтні 1880, Вайтгед займався математикою, математичною логікою і фізикою. До цього періоду відноситься тритомна праця Вайтгеда і його колишнього студента Бертрана Рассела «Principia Mathematica». Надзавданням цієї роботи було охопити логічною схемою все наявне математичне знання. Влітку 1910 після 30-річного кембриджського періоду він переїжджає в Лондон і займається там філософією науки і проблемами освіти. У 1924 у віці 63 років Вайтгеда назавжди покидає Британію і стає професором Гарвардського університету.
Педагогічна діяльність Вайтгеда у відомих університетах в Лондоні, Кембриджі, Единбурзі змусила його критично переосмислити систему освіти, що панувала тоді в Європі. Як президент Асоціації математиків, він виступив 1916 з доповіддю про цілі освіти, де заявив: «Культура полягає в активності думки та сприйнятливості до краси та людяності почуттів. Уривки інформації не мають нічого спільного з нею». Він наполягав на тому, що завдання викладача — не в тому, щоб вбити в голову учня якомога більше відомостей, а в тому, щоб сприяти його саморозвитку. Вайтгед також виголосив у цій доповіді міркування про співвідношення свободи та дисципліни в освітньому процесі. Цей та інші виступи Вайтгеда зробили його ім'я відомим у гуманітарних колах. У книзі «Цілі освіти і інші нариси» («The Aims of Education and Other Essays»), багато в чому перегукуючись з Дж. Дьюї, Вайтгеднаголошував, що освітній процес має полягати не у засвоєнні усталених істин, а в залученніучнів до вирішення проблем, в інтенсифікації уяви. Свою лекційну діяльність Вайтгедпродовжував до 1937, а останню лекцію («Безсмертя») прочитав у 80 років. Великим успіхом користувалися і філософські вечори в його будинку.
Альфред Вайтгед сформулював принцип: «... просування цивілізації виражається узбільшенні кількості важливих операцій, які ми можемо виконувати, не замислюючись». Він увів у науковий обіг термін «creative ability» — креативні здібності. У своїй книзі «Пригодиідей» («Adventures of ideas») неодноразово акцентував на думці, що нові ідеї є комбінацією старих.
Помер Альфред Норт Вайтгед 30 грудня 1947, його тіло було піддане кремації, неопубліковані рукописи та листи спалено, похорону не було.
210 років від дня народження Домінго Фаустіно Сарм'єнто (Domingo Faustino Sarmiento; 1811–1888), аргентинського політика, педагога, письменника
Домінго Фаустіно Сарм'єнто народився 15 лютого 1811 в м. Сан-Хуан на заході Аргентини. У п'ятирічному віці років він розпочав навчатися у місцевій «ШколіБатьківщини». Тут учням прищеплювали почуття рівності: незалежно від соціальногопоходження вони були зобов'язані звертатися один до одного «сеньйор». У школі він провчився 9 років, а продовжив навчання у дядька, священика Хосе де Оро. Саме йому, — якзізнавався Домінго Фаустіно, — він був зобов'язаний схильністю до громадської діяльності,любов'ю до свободи і вітчизни. Разом з дядьком вони заснували школу, яку відвідували двадорослих брати. Це був перший педагогічний досвід Сарм'єнто. До педагогічної діяльності він повернувся у 1831 в Чилі.
Повернувшись на батьківщину, Сарм'єнто продовжив педагогічну діяльність і домігся відкриття публічної школи для дівчаток — Колехіо Санта-Роса. Молодий педагог вважав, що успішна реформа суспільства можлива лише через розвиток системи шкільної освіти, яка має охоплювати і жінок. Він розробив програму занять, поєднавши в ній основні шкільні предмети і практичне застосування отриманих знань в домашньому господарстві. Для розвитку у дівчаток почуття рівності вводилася шкільна форма.
Школа формує національну єдність, — вважав Сарм'єнто. Він надавав школі роль важливого агента соціальних змін, а вчителя, який навчає дітей граматики та арифметики, ставив на перше місце. Очоливши на початку 1860-х раду з народної освіти, Сарм'єнто розпочав реформу освітньої системи Буенос-Айреса: виступив з ініціативою викладання іноземних мов, музики і співу в державних школах; домігся збільшення кількості вчителів-жінок і відкриття нових шкіл. Для фінансування освітніх програм він запропонував використовувати кошти від продажу муніципальної власності, а також податку на спадщину, частини доходів від лотерей.
У 1868 Сарм'єнто був обраний президентом Аргентини. За часів свого президентства (1868-1874) провів низку реформ, спрямованих на розвиток інфраструктури, економіки та культури Аргентини. Його програми розвитку країни сприяли зростанню сільського господарства. За його правління було зведено залізниці й шосейні дороги, шпиталі, бібліотеки, школи: він брав активну участь у створенні Аргентинської національної обсерваторії, Академії Наук.
Пізніше Сарм'єнто активно підтримав в кампанію за утвердження в країні світської освіти (1881-1884). Він, як і раніше, вважав шкільну освіту основою цивілізації. І вприйнятому 1884 законі про загальну обов'язкову початкову безкоштовну світську освіту булайого велика заслуга.
Помер Домінго Фаустіно Сарм'єнто у 1888. У річницю його смерті (11 вересня) в Аргентині відзначається День вчителя.
|
1616.02.2021
|
1717.02.2021
|
1818.02.2021
|
1919.02.2021
|
130 років тому народився Борис Семенович Манжос – український педагог, дидакт, практик-експериментатор.
Б. Манжос навчався в 4-й Київській гімназії, по закінченню якої вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира. В 1911 перевівся до московського університету, який закінчив у 1914.
Після закінчення Першої світової війни та Лютневої революції Борис Семенович повертається до Києва й відразу долучається до суспільно-політичного життя. У 1918 він почав працювати вчителем української мови та літератури в Київській жіночій гімназії С.В. Ігнатьєвої. Наприкінці 1921 він - завідувач школи в с. Фурси на Київщині, а трохи згодом (1922) – в с. Жуляни. До середини 1920-х років Б. Манжос обіймає посади завідувача відділу соціального виховання Київського повітнаросвіти (1922), інспектора Київського Губсоцвиху (1923), керівника педагогічної практики ВІНО – Всеукраїнського інституту народної освіти (1923), керівника кафедри дитячого руху ВІНО (1924).
З 1924 Б. Манжос брав активну участь у розбудові нової системи освіти, працював завідувачем навчальної частини в дитячому містечку «Ленінськ», поширеному на початку 1920-х типі дитячих навчально-виховних закладів.
У 1926 стає організатором першої в Україні фабрично-заводської семирічки при Київському паровозовагонному ремонтному заводі ім.Петровського і втілює в життя свою ідею поєднання школи з виробництвом.
7 лютого 1931 Борис Семенович був заарештований і звинувачений в підривній контрреволюційній діяльності. Звільнений того ж року. Після 1938 року, імовірно, був заарештований удруге та відправлений до таборів, де й загинув.
На жаль, відомості про Бориса Манжоса дуже скупі, навіть фото не збереглося. Єдина людина, котра, наскільки було можливо, дослідила його шлях і творчий спадок – Ольга Сухомлинська. Детальніше ознайомитися з біографією та творчим доробком Б. С. Манжоса можна у статті О. Сухомлинської за лінком: http://naps.gov.ua/ua/press/about_us/1348/ .
|
До найвідоміших творів Володимира Малика належать «Посол Урус-шайтана», «Фірман султана», «Чорний вершник», «Шовковий шнурок», що склали тетралогію «Таємний посол». Вони вражають неймовірними драматичними колізіями, таємницями, пригодами та викликають захоплення нашою історією.
Володимир Малик (справжнє прізвище — Сиченко) народився 21лютого 1921 в селі Новосілки на Київщині. Закінчив середню школу в сусідньому селі Ясногородці, а в 1938 вступив на філологічний факультет Київського університету. Під час Другої світової війни був поранений, потрапив до концентраційного табору в Німеччині, але в жовтні 1945 йому вдалося повернутись на Батьківщину. Згодом В. Малик працював у Ясногородській середній школі, викладав українську мову і літературу. Заочно закінчив університет (1950). В 1953 переїхав з Київщини на Полтавщину, до міста Лубни.
У 2001 була заснована щорічна літературно-мистецька Премія імені В.Малика. Вона вручається у трьох номінаціях: «Література і публіцистика», «Краєзнавство і народна творчість», «Мистецтво і монументальна скульптура».
Помер Володимир Малик 31 серпня 1998 в Лубнах.
|
2222.02.2021
|
2323.02.2021
|
2424.02.2021
|
140 років від дня народження Абдурешида Медієва (1881–1912), кримськотатарського суспільно-політичного діяча, педагога
Абдурешид Медієв народився 25 лютого 1881 (за ін. даними – 1880) в с. Караджанай Перекопського повіту. Початкову освіту отримав у традиційному кримсько-татарському початковому закладі – мектебе, закінчив Сімферопольську татарську учительську школу. Педагогічну діяльність розпочав учителем в школі для кримських татар в Ермені-Базарі (нині Армянськ). Багато років його життя було пов'язано з Карасубазаром (нині Білогірськ).
Абдурешид Медієв був журналістом, письменником, громадським діячем, мусульманським активістом, політиком. У 1906 обраний заступником голови міської думиКарасубазара, в 1907-1912 став її головою (став першим кримським татарином – міським головою). Завдяки його роботі на цій посаді в місті з'явилася перша електростанція, були проведені роботи із благоустрою територій, мережі водогону, відкрився будинок культури. Заснував в Карасубазарі «Джемієт і Хайріє» («Благодійне товариство»), метою якого буладопомога у відкритті навчальних закладів для кримських татар. Товариство заснувалонаціональну бібліотеку, сприяло направленню найбільш талановитих молодих людей нанавчання за кордон (у Стамбул). А.Медієв був учасником місцевих з'їздів кримських татар. За активну суспільну діяльність був арештований і поміщений у Сімферопольську тюрму. На цей час він уже був авторитетним громадським діячем. Тому його звільнення з тюрми 31 жовтня 1905 було сприйнято як звільнення героя революції.
Обирався депутатом Державної Думи (20 лютого — 2 червня 1907 року). Як депутат зробив кілька публічних доповідей щодо стану та перспектив розвитку мусульманської думки в Російській імперії, зокрема «Мусульмани і Дума», «Свобода совісті і мусульмани», «Мусульманська школа в Росії».
А.Медієв відомий як видавець і редактор низки кримськотатарських періодичних видань політичного змісту. Так, з травня 1906 стала виходити його газета «Ватанхадімі» («Слуга Вітчизни»). У листопаді 1907 він видавав російськомовний «Голосмусульманина». Ця газета виходила двічі на тиждень. Особливе місце у просвітянськійроботі А.Медієва займала журналістика. Вона була своєрідним віддзеркаленням йогосвітогляду, політичної й громадської позиції. Крім власних періодичних видань, вінпублікував свої статті на шпальтах бакинського «Каспію» й паризького «Мусульманина».
Абдурешид Медієв помер 16 травня 1912 у віці 32 років.
Сьогодні – 25 лютого – виповнюється 150 років від дня народження поетеси, драматургині, фольклористки, перекладачки, громадської та освітньої діячки, авторки творів для дітей - Лариси Петрівни Косач-Квітки (Леся Українка, 1871–1913).
До письменницького, перекладацького та драматургічного талантів Лесі Українки можна сміливо доєднати і педагогічні досягнення. У родині Косачів було четверо молодших дітей і Леся Українка часто брала на себе обов’язки виховательки та вчительки: влаштовувала різні дитячі свята, спектаклі, давала уроки іноземних мов, вчила грати на фортепіано.
Педагогічні нахили Лесі Українки і брак якісних посібників для навчання наштовхнули її на думку написати для молодшої сестри підручник стародавньої історії східних народів. Підручник був виданий вже після смерті авторки (1913), без жодних змін і виправлень, двічі в одному і тому ж самому 1918 році.
У фондах Педагогічного музею зберігається декілька збірок та окремих видань дитячих поезій Лесі Українки. За сучасними шкільними програмами з української літератури творчість Лесі Українки вивчається у 6, 7 та 10 класах.
Постановою Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році» 150 років з дня народження Лесі Українки відзначається на державному рівні.
|
2626.02.2021
|
160 років від дня народження Рудольфа Штайнера (Rudolf Steiner, 1861–1925),австрійського філософа, педагога, засновника першої Вальдорфської школи
Народився Рудольф Штайнер 27 лютого 1861 в м. Кральйовиці (Австро-Угорщина, територія нинішньої Хорватії). Після закінчення реального училища вступив до Вищої технічної школи (Відень, 1879), де отримав фундаментальну природничо-наукову й математичну освіту, поглиблено займався філософією, літературою, історією, брав участь у науковому та художньому житті Відня. Для початку педагогічної діяльності Р. Штайнера й зародження ідей вальдорфської педагогіки були знаковими 1884–1890 роки, коли він став домашнім учителем десятирічного сина віденського комерсанта Ладислава Шпехта. Хлопчик вважався тілесно і душевно хворим, страждав гідроцефалією. На противагу твердженню лікарів, Р. Штайнер висловлював впевненість, що стан хлопчика можна значно покращити за умови налагодження духовно-душевного й тілесного взаємозв’язку. Цю ситуацію Р. Штайнер перетворив на завдання, яке стало джерелом його вчення. Він зазначав: «Тут я пройшов справжню школу фізіології та психології. Я зрозумів, що виховання і викладання мають стати мистецтвом, заснованим на справжньому пізнанні людини. Я мав ретельно дотримуватися принципу економії. До будь-якого уроку тривалістю пів години мені часто доводилося готуватися протягом двох годин з метою так оформити навчальний матеріал, щоб у якомога коротший проміжок часу за найменшої напруги сил учня досягти максимально можливої продуктивності».
Перша вальдорфська школа була заснована Р. Штайнером в 1919 для дітей робітників сигаретної фабрики «Вальдорф-Асторія» в Штутгарті (Німеччина). В основу концепції школи Р. Штайнер заклав ідею поступального і цілісного розвитку дитини. Відповідно до неї, дитинство умовно ділиться на три семирічні стадії, кожна з яких вимагає особливого підходу від педагога:
- 1 стадія (0–7 років) – розвиток дитини через співпереживання. На цьому віковому етапі важливі ігри, які розвивають уяву, а завдання вихователя – прищепити дітям почуття того, що світ – хороший;
- 2 стадія (7–14 років) – дитина вчиться через розповідь і заняття мистецтвом, які розвивають сферу почуттів. Тут завдання вчителя – донести до учнів, що світ – прекрасний;
- 3 стадія (14–21 рік) – діти пізнають світ переважно через власні судження і критичне мислення. У старших класах вальдорфської школи учні повинні відчути, що світ – правдивий.
Метою вальдорфських навчальних закладів є не накопичення знань дитиною, а виховання людини, орієнтованої на навколишній світ, чутливої до нового, здатної здійснювати усвідомлений вибір і брати на себе відповідальність за нього.
Рудольф Штайнер помер у місті Дорнах 30 березня 1925. На сьогодні у 80 країнах світу існує понад 1100 вальдорфських шкіл і 1700 дитячих садків, зокрема й в Україні: у Дніпрі, Києві, Кривому Розі, Одесі.
|
2828.02.2021
|
