Отто Ейхельман – прибалтійський німець за походженням – народився 27 квітня 1854 в маєтку Георгіївське Ямбузького повіту й виріс в імперській столиці – Санкт-Петербурзі, а в добу Української революції 1917–1921 рр. та в

«чехословацький» період життя став одним із речників «українського питання».

Майбутній учений і політичний діяч здобув фах юриста у Дерптському (Тартуському) університеті. 1880 захистив дисертацію на тему «Військове зайняття ворожої країни». З 1882 у Києві: екстраординарний професор катедри іноземних законодавств юридичного факультету Київського університету, очільник катедри міжнародного права, у 1905-09 – декан юридичного факультету; періодично виконував обов’язки заступника ректора. Виступав на захист української мови й культури. Неодноразово проводив студентські зібрання, на яких вільно дозволялося розмовляти українською, декламувати українські твори. Звертався до найвищих інстанцій з проханням послабити утиски українського руху, дозволити переклад Євангелія українською мовою.

Цікавився питаннями реформування системи освіти. Для педагогіки середньої та вищої школи написав низку статей в часописах, присвячених питанням організації навчального процесу в класичних гімназіях і траєкторії їхнього подальшого розвитку.

У 1908-13 керував Київським комерційним інститутом, викладав на Вищих жіночих курсах. Майже десять років був гласним Київської міської думи, членом Київського міського адміністративного суду, очолював комісію юридичних справ та ревізії міського господарства тощо. Окрім численних юридичних праць, підготував понад три сотні доповідей і записок із проблем організації міського життя. Входив до ради міністерства торгівлі й промисловості, міністерства закордонних справ Української Народної Республіки й Української Держави.

Джерелом невдач національних змагань О. Ейхельман називав відсутність повноцінного національного життя українців в минулому, а також відсутність державницької політичної еліти на різних ділянках державно-політичного, економічного та культурно-освітнього життя української нації. Водночас пропонував власну політичну програму державницької роботи: правильна організація державного управління; належний розвиток економічної сфери держави; міцна система освітніх закладів, орієнтованих на підготовку відповідних кадрів; форма державної організації повинна гарантувати вільний розвиток кожного члена нації і тим самим спонукати його до оборони своєї держави.

У 1921 емігрував до Чехословаччини. Працював в Українському Вільному університеті (Прага,1921-43) та в Українській господарській академії (Подєбради, 1922–36). З відкриттям у Празі Українського Інституту громадознавства (1924) став дійсним членом секції соціології, а з 1926 заступником директора інституту.

Помер 12 лютого 1943 у Празі.