ОСВІТА УКРАЇНИ У РОКИ ВИПРОБУВАНЬ: 1941-1945

(за матеріалами виставки у Педагогічному музеї України)

Історія Великої Вітчизняної війни воістину невичерпна. Сьогодні ми знову повертаємося до подій того часу, прагнучи глибше зрозуміти історію своєї Вітчизни, осмислити витоки бойової і трудової доблесті нашого народу, причини патріотизму та героїзму своїх предків. Це завдання настійно вимагає нових досліджень з історії Великої Вітчизняної війни, яка в свою чергу не може бути осмислена в повному обсязі без дослідження стану української освіти у 1941-1945 роках.

До 65-ї річниці Великої Перемоги Педагогічним музеєм України було відкрито виставку «Освіта України у роки випробувань: 1941-1945». Підготовлена науковими співробітниками музею експозиція – це світла пам’ять про велич народного подвигу, стійкість, волю і мужність нашого народу, вічна пам’ять про покоління, яке ціною власного життя відстояло свободу і незалежність рідної землі.

Мета виставки – об’єктивно висвітлити стан і тенденції розвитку системи української освіти в екстремальних умовах війни; розширити уявлення про допомогу українських науковців, вчителів та учнів всенародній справі зміцнення могутності та обороноздатності країни та висвітлити їхню роль у наближенні Перемоги; сприяти виробленню цілісного уявлення про систему освіти України, новому осмисленню суспільно-політичних і національно-культурних процесів в Україні зазначеного періоду.

Виставка складається з кількох розділів. У першому розділі – «Стан освіти в Україні у роки Великої Вітчизняної війни» – експонуються матеріали ПМУ, які за історико-хронологічним принципом висвітлюють стан освіти в Україні, починаючи з передвоєнного часу, періодів початку війни, евакуації і роботи навчальних закладів у східних районах СРСР, далі – окупації, партизанської боротьби, періоду відновлення роботи системи освіти і відбудови навчальних закладів.

Усі наступні розділи виставки є логічним продовженням і змістовним доповненням першого розділу. Так, у другому розділі «Документи Ради Народних Комісарів СРСР про освіту» представлено постанови, прийняті Раднаркомом СРСР у роки війни. В цей трагічний період Радянським урядом було ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з семирічного віку, запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.), з’явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські військові училища), відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт, запроваджувалися обов’язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.

У розвитку радянського шкільництва в Україні у роки війни можна умовно виділити два етапи, що різняться спрямованістю і змістом розвитку навчальних закладів. Якщо на першому етапі (1941-1943) вживалися заходи, спрямовані на боротьбу проти труднощів і недоліків, за збереження школи та системи освіти, то особливістю другого етапу (1943-1945) були заходи щодо організаційно-педагогічного зміцнення школи, підвищення якості всієї навчально-виховної роботи, зміцнення дисципліни і порядку серед учнів. Подібна логіка розгляду історії школи періоду 1941-1945 років, по-перше, спирається на реальний факт існування двох етапів у ході Великої Вітчизняної війни і, по-друге, дає змогу краще бачити їх відмінні риси.

Наступний розділ виставки – «Хроніка подій «Освіта. Війна. Пам’ять…» Газетні повідомлення, уривки з наукових праць відтворюють стан освіти 1941-45 років. Так, напередодні Великої Вітчизняної війни в Україні працювало 32 087 початкових, семирічних та середніх загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 6 830 тис. учнів, діяли 173 виші (разом з заочними), де вищу освіту здобували 196,8 тис. студентів, та 693 середні спеці­альні навчальні заклади, у яких навчалися 196,2 тис. учнів. Серед вишів налічувалось 24 педагогічних та 23 вчитель­ських інститути (28,7 тис. студентів) та 80 педагогічних училищ (26 тис. учнів).

1941-42 навчальний рік розпочався у винятково важкій обстановці відступу радянських військ. Більшість вищих і середніх спеціальних навчальних закладів (повністю або частково) було евакуйовано в тил СРСР і лише Ворошиловградський педагогічний та Куп’янський і Старобільський учительські інститути працювали до червня 1942 р. Школи Києва й Одеси та кількох областей Лівобережної України заняття розпочали, але незабаром навчальний процес було перервано, оскільки й ці райони стали фронтовими чи прифронтовими і розпочалась евакуація. У тих місцевостях, де навчання продовжувалося, заклади освіти перебудували навчально-виховний процес таким чином, щоб студентів і учнів підготувати до боротьби з гітлерівськими загарбниками.

У ході війни виникла також необхідність внесення змін у навчальні плани шкіл. По-перше, було необхідно посилити ідейно-політичне і патріотичне виховання школярів. Зокрема, з історії збільшувалась кількість годин на вивчення тем боротьби слов’янських народів проти німецької агресії у XIII-XV століттях, Вітчизняної війни 1812 р. тощо. По-друге, визнавалося невідкладним значне збільшення годин на військово-фізичну підготовку учнів, вивчення санітарної справи, засобів захисту від повітряного та хімічного нападу ворога, а надалі включення до навчальних планів спеціальної навчальної дисципліни. По-третє, масове залучення школярів до сільськогосподарських робіт вимагало введення у шкільні програми курсу основ сільського господарства. По-четверте, необхідно було приділити більше уваги загальнотрудовій підготовці учнів і роботі в навчально-виробничих майстернях. Науково-дослідний інститут педагогіки Наркомосу УРСР до початку на­вчального року підготував і розіслав на місця інструктивно-методичний лист «Про організацію навчально-виховної роботи в школах УРСР у 1941-1942 навчальному році».

Учні шкіл Української РСР, евакуйовані у східні регіони СРСР, розпочали 1941-42 навчальний рік у школах Російської Федерації, Казахстану, а також республік Середньої Азії та Закавказзя. У східних районах Радянського Союзу, де була компактна маса дітей-українців, для них відкривалися початкові школи або окремі класи, які працювали за навчальними планами Наркомосу УРСР.

Наступний розділ виставки – «Нацистська політика у сфері освіти на окупованій території України» – висвітлює період окупації. У кінці липня 1942 р. вся територія України була окупована фашистами. Основна частина української території була поділена між рейхскомісаріатом «Україна» (Волинь, Поділля, Житомирщина, Київщина, Полтавщина, Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Миколаївщина і Запоріжжя), що являв собою німецьку цивільну адміністративну одиницю, військовою зоною (Донбас, Харківська, Чернігівська і Сумська області), де була військова влада, і адміністративними одиницями, що перебували під контролем Румунії (Трансністрія, Буковина, Бессарабія). Західні області України (Львівська, Дрогобицька, Тернопільська і Станіславська) під загальною назвою «Дистрикт Галичина» приєднали до Генеральної губернії.

Головна мета політики нацистів у галузі освіти полягала у перетворенні освіти на знаряддя утвердження «нового порядку» на окупованих територіях України. Освітня політика нацистів не була єдиною, оскільки набула регіональних особливостей. Однак, незалежно від регіону України, незмінними характеристиками системи освіти залишалися її расистський характер й ідеологічна спрямованість.

За час фашистської окупації на терито­рії України було знищено повністю 8 018 і напівзруйновано 10 062 шкільні будинки. За далеко неповними підрахунками, було знищено 15 тис. навчальних кабінетів і лабораторій, близько 5 тис. бібліотек з 19 млн. книжок, 500 тис. парт, 45 тис. класних дошок і багато іншого цінного обладнання.

Розділ «Освітяни – герої Великої Вітчизняної війни» присвячено освітянам, які воювали на фронтах (Є.Березняк, В.Сухомлинський, І. Бабак), були учасниками партизанського руху (І. Ткаченка, Г. Базима, О. Тканко), а також учителям, які продовжували свою педагогічну діяльність і в ті буремні роки (О. Русько, Г. Крюкова, О. Дубинчук та ін.).

У розділі «Учителі – Герої Радянського Союзу» представлено фото та інформацію про 120 українських учителів, які удостоєні цього високого військового звання. Їх умовно можна поділити на чотири групи: перша – це ті з них, хто загинув на фронті, замучений у гестапо чи концентраційному таборі, друга – вчителі, котрі після Перемоги знову повернулися до педагогічної діяльності, третя – воїни, які здобули пе­дагогічну освіту вже після війни, четверта – ті, хто працював учителем ще в довоєнні роки, але після війни змінив свій фах.

У розділі «Юні герої» демонструються фото та документи, які висвітлюють діяльність підпільних молодіжних організацій («Молода гвардія», «Нескорена полтавчанка», «Партизанська іскра») та юних партизанів.

Чільне місце в експозиції займає розділ «Ми пам’ятаємо!», у якому представлено матеріали пошуково-дослідницької діяльності школярів різних регіонів України: Київської, Луганської, Полтавської, Чернігівської областей та АР Крим.

Завершує експозицію виставка дитячих фотографій «Перемога очима молоді», де представлено близько 150 робіт 75 учнів загальноосвітніх навчальних закладів.

Олександр Міхно,

провідний науковий співробітник

Педагогічного музею НАПН України,

кандидат педагогічних наук