Events in Июль 2024

All day: Тетяна Кардиналовська: 125 років

All day: Яніс Цимзе: 210 років

All day: Микола Корф: 190 років

All day: Тетяна Кардиналовська: 125 років

All day: Яніс Цимзе: 210 років

All day: Микола Корф: 190 років

All day: Тетяна Кардиналовська: 125 років

All day: Яніс Цимзе: 210 років

All day: Микола Корф: 190 років

All day
03.07.2024

Тетяна Кардиналовська (1899–1993, українська перекладачка, педагогиня

Народилася 3 липня 1899 у Києві. Донька генерала Михайла Кардиналовського (1868–1917), який загинув на фронті під час 1-ої світової війни; сестра Єлизавети Кардиналовської (1900–1971), перекладачки, письменниці, художниці.

Навчалася на інженерному факультеті Київського політехнічного інституту. Працювала в українській періодичній пресі, зокрема у редакції газет «Червоний шлях», «Селянська правда», «Вісті».

Дружина першого голови Ради міністрів УНР Всеволода Голубовича (1885–1939). 1924 р. вийшла вдруге заміж за письменника Сергія Пилипенка (1891–1934). Обидва її чоловіки були репресовані. В 1920 і сама Т. Кардиналовська побувала в тюремному ув'язненні, була звільнена після голодування.

1943 вивезена на примусові роботи до Австрії. Після 2-ї світової війни перебувала у таборах біженців в Італії, Англії. Від 1948 – у США. Викладала українську мову у Гарвардському університеті.На цей період припадають найважливіші її твори: оповідання про репресії «Втрачена радість» і «Весільна подорож» та книга спогадів «Невідступне минуле».

Померла 27 червня 1993 в Енн-Арбор (Мічиган, США).

Пропонуємо ознайомитися з дописом Ірен Роздобудько «Тетяна Кардиналовська: Українська мадонна початку ХХ сторіччя» (газета «День», № №49, 1997):

«Під час громадянської війни сільський проповідник умовляв її їздити з ним селами: "Вам нічого не треба буде робити. Просто стійте поруч. Нехай люди бачать ваше обличчя!".

Тетяна Пилипенко-Кардиналовська прожила кілька життів. У першому - романтична панянка зі старовинної сім'ї українських інтелігентів, у другому - юна дружина прем'єр-міністра Центральної Ради Всеволода Голубовича, третє - пов'язане з ім'ям письменника Сергія Пилипенка. У четвертому - вона вигнанниця, дружина репресованого. І, нарешті, емігрантка, діти якої принесли користь і славу не тільки Америці, а й Україні.

Ім'я цієї жінки менш відоме, ніж імена двох її чоловіків. Проте її доля (та й творча діяльність) заслуговує на увагу романіста. Тетяна родом з аристократичної родини генерала царської армії та талановитої піаністки-аматорки. 1917 року їй минуло 16 років. Так сталося, що в неї закохався Всеволод Голубович. Тетяна згадує: "Я була приголомшена... Ми вінчалися в церкві Київського кадетського корпусу. Гостей на весіллі було небагато: президент Центральної Ради Грушевський, ще деякі члени уряду. Праворуч від мене сидів Симон Петлюра й дуже люб'язно зі мною розмовляв". Ось така була компанія! Однак що могла тоді розуміти вчорашня гімназистка? Вона вчилася водити автомобіль, мріяла про нове пальто і страшенно ніяковіла, коли до неї зверталися, як до дорослої.

Казка тривала недовго. В Україні запанували більшовики, і члени уряду або емігрували, або опинилися у в'язницях. Голубовича заарештували. Майже на рік кинули до харківської в'язниці і його молодесеньку дружину. Вона була чи не першою жінкою, яка на знак протесту оголосила голодівку.

З-під арешту Тетяну звільнили, але - ні друзів, ні знайомих у місті в неї не було. Переночувала на вокзалі, а вранці пішла шукати роботу. Освічених людей на той час було обмаль, і її одразу взяли на посаду реєстратора в Раднаркомі.

І життя почалося знову: робота в газетах, перекладацька діяльність. Тетяна Кардиналовська переклала з англійської близько 34 книг. Її прийняли у своє коло найкращі тогочасні письменники - Остап Вишня, Микола Бажан, Юрій Смолич, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Сосюра. Був серед них і Сергій Пилипенко. Покохалися. Одружилися. Прожили щасливо з десяток років у харківському будинку літераторів "Слово". Першу доньку назвали за ініціалами своїх імен - "С" і "Т" - Естою. Другій - дали теж неймовірне, як на ті часи, ім'я - Міртала. Проте Есту все ж таки довелося перейменувати на Асю...

Узимку 33-го до будинку письменників дедалі частіше стали під'їжджати "чорні круки". Один з них забрав і Сергія Пилипенка. А його родину було вислано в російську глибинку, без права жити у великих містах.

Під час німецької окупації фашисти розподілили Асю на примусові роботи до Австрії. Аби не втратити доньку, Тетяна разом із малою Мірталою вирушила слідом. А далі починається нова історія цієї родини: блукання Австрією, Італією, Англією, нарешті - еміграція до США, де три беззахисні жінки теж не втратили себе. Ася Сергіївна нині професор Мічиганського університету, викладає стилістику російської мови, читає курс поетики та історії розвитку драматургії, перекладає твори українських письменників. Їй належить підручник української мови для американських дипломатів, який уже тричі перевидавався в Торонто.

Міртала Сергіївна - всесвітньо відома скульпторка та поетеса. Свої найкращі скульптури вона подарувала Україні»

All day
03.07.2024

Яніс Цимзе (Jānis Cimze; 1814–1881), латиський хоровий диригент, композитор і педагог

Яніс Цимзе народився 3 липня 1814 в околицях Рауни в Ліфляндії (Латвія). Навчався у Раунській школі. Почав вчителювати у віці 16 років, спочатку домашнім вчителем у маєтку Розес тау Смілтені, з 1833 – у парафіяльній школі у Валмієрі. У 1836–38 навчався в учительській семінарії у Німеччині у місті Вайсенфельс, потім подорожував Німеччиною, Швейцарією, Австрією та Італією, де знайомився з найсучаснішими методами підготовки вчителів того часу. Далі рік провів у Берлінському університеті, де перейнявся ідеями Фрідріха Адольфа Дістервега щодо розвитку народних шкіл та вивчав музику у Людвіга Ерка, аранжувальника німецьких народних пісень.

З 1839 по 1881 – директор, викладач співу, гри на скрипці та на органі, хорового диригування та народного співу Відземської учительській семінарії, першого професійного навчального закладу для підготовки вчителів. Саме тому Яніса Цімзе називають учителем вчителів. Під його керівництвом семінарію закінчили понад 400 латиських та естонських вчителів, які згодом стали професійними музикантами та активними збирачами народної творчості, стимулюючи розвиток національної культури.

Я.Цимзе був прихильником християнського виховання. Він вважав, що не можна обмежуватися розумовою освітою, а слід формувати і спрямовувати почуття дітей. З цією метою особливу увагу у процесі викладання приділяв розвитку музичних здібностей, а головний шлях до цього вбачав у хоровому співі. В освітньому процесі Я. Цимзе дотримувався педагогічних принципів Песталоцці та Дістервега. В семінарії викладали садівництво, заклали фруктовий сад та парк. Навички, необхідні майбутнім вчителям, набували у педагогічній школі при семінарії.

Я. Цімзе обробив близько 350 латиських народних пісень, започаткував поширення дитячих та народних хорів. Багато пісень (близько 200) згодом опрацював для хору. У 1872 видав збірку пісень «Пісенна єдність», перші дві частини якої містять опрацювання латиських народних пісень. У 1873 пройшов перший пісенний фестиваль традицій хорових свят, який став традиційним і проводиться кожні п'ять років. Ініціатор конференцій народних вчителів Ліфляндської губернії, які сприяли професійному вдосконаленню вчительства.

Помер 22 жовтня 1881 у Валці та похований на цвинтарі громади Лугажі, де йому встановлено пам'ятник з чорного граніту, з написами естонською, латиською та німецькою мовами з трьох сторін: «З вдячністю шкільному вчителеві від шкільних вчителів його народу в Ліфляндії». 3 липня 2014 в обіг було введено марку, присвячену 200-річчю від дня народження Яніса Цимзе.

All day
14.07.2024

Микола Корф (1834–1883), педагог і просвітник, земський діяч

Микола Корф народився 14 липня 1834 у Харкові. Походив із знатного роду баронів Корфів (Korff), що перебралися із Вестфалії (Західна Німеччина) на російську службу в 17 ст. 1854 закінчив Олександрівський ліцей у Петербурзі і деякий час служив у Міністерстві юстиції. Невдовзі залишив службу і переїхав в Україну до свого невеликого маєтку в с. Нескучному Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Волноваський район Донецької області), що дістався у спадок від матері. Невдовзі став одним з активних земських діячів: у 1866–72 – почесний член, а потім – голова училищної ради повіту.

Головним сенсом життя М. Корфа стала освітянська діяльність у межах земств. Він першим розробив теоретичні та практичні засади земської народної освіти, створив тип однокласної земської школи з 2–3-річним строком навчання («корфівські тризимки»), з одним учителем і трьома відділеннями в класі. Згодом напрацювання М. Корфа отримали загальне визнання, були реалізовані на законодавчому, міністерському рівнях і втілені у більшості губерній. У 1867–72 відкрив в Олександрівському повіті майже 100 облаштованих шкіл з підготовленими вчителями, наочними посібниками, бібліотеками, особисто інспектував їх, постійно дбав про підвищення кваліфікації педагогів (зокрема, ініціював проведення з’їздів-курсів для вчителів народних шкіл: перші три – у власній садибі, наступні у Гуляйполі, Маріуполі, Херсоні, Бердянську).

Автор великої кількості публіцистичних статей, в яких відстоював інтереси народної школи, право навчати дітей їх рідною (українською) мовою, п’яти підручників і посібників, серед яких – «Наш друг» (1871; перевидавався 19 разів).

У 1872–80 проживав у Швейцарії. Потім повернувся до свого маєтку і продовжив опікуватися практичними питаннями народної освіти (головно – проблемою ліквідації неписьменності) в Маріупольському та Олександрівському повітах Катеринославської губернії та Бердянському повіті Таврійської губернії. Розробив тип недільних повторювальних шкіл, в яких закріплювалися знання, отримані учнями в початковій школі.

Помер 25 листопада 1883 у своєму маєтку (за іншими даними – у Харкові). Того ж року Катеринославське губернське земське зібрання висунуло ідею створити зразкову школу пам’яті М. Корфа. Школа була збудована у 1895 на території садиби освітянина у с. Нескучному (проіснувала до 1967, коли була переведена у новозбудоване двоповерхове просторе приміщення по сусідству). В 1992 на території маєтку М. Корфа був створений Меморіальний музей-садиба В. Немировича-Данченка; частина його експозиції висвітлює й життєвий шлях та діяльність М. Корфа.

3 All day: Тетяна Кардиналовська: 125 років All day: Тетяна Кардиналовська: 125 років All day 03.07.2024 Тетяна Кардиналовська (1899–1993, українська перекладачка, педагогиня Народилася 3 липня 1899 у Києві. Донька генерала Михайла Кардиналовського (1868–1917), який загинув на фронті під час 1-ої світової війни; сестра Єлизавети Кардиналовської (1900–1971), перекладачки, письменниці, художниці. Навчалася на інженерному факультеті Київського політехнічного інституту. Працювала в українській періодичній пресі, зокрема у редакції газет «Червоний шлях», «Селянська правда», «Вісті». Дружина першого голови Ради міністрів УНР Всеволода Голубовича (1885–1939). 1924 р. вийшла вдруге заміж за письменника Сергія Пилипенка (1891–1934). Обидва її чоловіки були репресовані. В 1920 і сама Т. Кардиналовська побувала в тюремному ув'язненні, була звільнена після голодування. 1943 вивезена на примусові роботи до Австрії. Після 2-ї світової війни перебувала у таборах біженців в Італії, Англії. Від 1948 – у США. Викладала українську мову у Гарвардському університеті.На цей період припадають найважливіші її твори: оповідання про репресії «Втрачена радість» і «Весільна подорож» та книга спогадів «Невідступне минуле». Померла 27 червня 1993 в Енн-Арбор (Мічиган, США). Пропонуємо ознайомитися з дописом Ірен Роздобудько «Тетяна Кардиналовська: Українська мадонна початку ХХ сторіччя» (газета «День», № №49, 1997): «Під час громадянської війни сільський проповідник умовляв її їздити з ним селами: "Вам нічого не треба буде робити. Просто стійте поруч. Нехай люди бачать ваше обличчя!". Тетяна Пилипенко-Кардиналовська прожила кілька життів. У першому - романтична панянка зі старовинної сім'ї українських інтелігентів, у другому - юна дружина прем'єр-міністра Центральної Ради Всеволода Голубовича, третє - пов'язане з ім'ям письменника Сергія Пилипенка. У четвертому - вона вигнанниця, дружина репресованого. І, нарешті, емігрантка, діти якої принесли користь і славу не тільки Америці, а й Україні. Ім'я цієї жінки менш відоме, ніж імена двох її чоловіків. Проте її доля (та й творча діяльність) заслуговує на увагу романіста. Тетяна родом з аристократичної родини генерала царської армії та талановитої піаністки-аматорки. 1917 року їй минуло 16 років. Так сталося, що в неї закохався Всеволод Голубович. Тетяна згадує: "Я була приголомшена... Ми вінчалися в церкві Київського кадетського корпусу. Гостей на весіллі було небагато: президент Центральної Ради Грушевський, ще деякі члени уряду. Праворуч від мене сидів Симон Петлюра й дуже люб'язно зі мною розмовляв". Ось така була компанія! Однак що могла тоді розуміти вчорашня гімназистка? Вона вчилася водити автомобіль, мріяла про нове пальто і страшенно ніяковіла, коли до неї зверталися, як до дорослої. Казка тривала недовго. В Україні запанували більшовики, і члени уряду або емігрували, або опинилися у в'язницях. Голубовича заарештували. Майже на рік кинули до харківської в'язниці і його молодесеньку дружину. Вона була чи не першою жінкою, яка на знак протесту оголосила голодівку. З-під арешту Тетяну звільнили, але - ні друзів, ні знайомих у місті в неї не було. Переночувала на вокзалі, а вранці пішла шукати роботу. Освічених людей на той час було обмаль, і її одразу взяли на посаду реєстратора в Раднаркомі. І життя почалося знову: робота в газетах, перекладацька діяльність. Тетяна Кардиналовська переклала з англійської близько 34 книг. Її прийняли у своє коло найкращі тогочасні письменники - Остап Вишня, Микола Бажан, Юрій Смолич, Василь Еллан-Блакитний, Володимир Сосюра. Був серед них і Сергій Пилипенко. Покохалися. Одружилися. Прожили щасливо з десяток років у харківському будинку літераторів "Слово". Першу доньку назвали за ініціалами своїх імен - "С" і "Т" - Естою. Другій - дали теж неймовірне, як на ті часи, ім'я - Міртала. Проте Есту все ж таки довелося перейменувати на Асю... Узимку 33-го до будинку письменників дедалі частіше стали під'їжджати "чорні круки". Один з них забрав і Сергія Пилипенка. А його родину було вислано в російську глибинку, без права жити у великих містах. Під час німецької окупації фашисти розподілили Асю на примусові роботи до Австрії. Аби не втратити доньку, Тетяна разом із малою Мірталою вирушила слідом. А далі починається нова історія цієї родини: блукання Австрією, Італією, Англією, нарешті - еміграція до США, де три беззахисні жінки теж не втратили себе. Ася Сергіївна нині професор Мічиганського університету, викладає стилістику російської мови, читає курс поетики та історії розвитку драматургії, перекладає твори українських письменників. Їй належить підручник української мови для американських дипломатів, який уже тричі перевидавався в Торонто. Міртала Сергіївна - всесвітньо відома скульпторка та поетеса. Свої найкращі скульптури вона подарувала Україні» Read more All day: Яніс Цимзе: 210 років All day: Яніс Цимзе: 210 років All day 03.07.2024 Яніс Цимзе (Jānis Cimze; 1814–1881), латиський хоровий диригент, композитор і педагог Яніс Цимзе народився 3 липня 1814 в околицях Рауни в Ліфляндії (Латвія). Навчався у Раунській школі. Почав вчителювати у віці 16 років, спочатку домашнім вчителем у маєтку Розес тау Смілтені, з 1833 – у парафіяльній школі у Валмієрі. У 1836–38 навчався в учительській семінарії у Німеччині у місті Вайсенфельс, потім подорожував Німеччиною, Швейцарією, Австрією та Італією, де знайомився з найсучаснішими методами підготовки вчителів того часу. Далі рік провів у Берлінському університеті, де перейнявся ідеями Фрідріха Адольфа Дістервега щодо розвитку народних шкіл та вивчав музику у Людвіга Ерка, аранжувальника німецьких народних пісень. З 1839 по 1881 – директор, викладач співу, гри на скрипці та на органі, хорового диригування та народного співу Відземської учительській семінарії, першого професійного навчального закладу для підготовки вчителів. Саме тому Яніса Цімзе називають учителем вчителів. Під його керівництвом семінарію закінчили понад 400 латиських та естонських вчителів, які згодом стали професійними музикантами та активними збирачами народної творчості, стимулюючи розвиток національної культури. Я.Цимзе був прихильником християнського виховання. Він вважав, що не можна обмежуватися розумовою освітою, а слід формувати і спрямовувати почуття дітей. З цією метою особливу увагу у процесі викладання приділяв розвитку музичних здібностей, а головний шлях до цього вбачав у хоровому співі. В освітньому процесі Я. Цимзе дотримувався педагогічних принципів Песталоцці та Дістервега. В семінарії викладали садівництво, заклали фруктовий сад та парк. Навички, необхідні майбутнім вчителям, набували у педагогічній школі при семінарії. Я. Цімзе обробив близько 350 латиських народних пісень, започаткував поширення дитячих та народних хорів. Багато пісень (близько 200) згодом опрацював для хору. У 1872 видав збірку пісень «Пісенна єдність», перші дві частини якої містять опрацювання латиських народних пісень. У 1873 пройшов перший пісенний фестиваль традицій хорових свят, який став традиційним і проводиться кожні п'ять років. Ініціатор конференцій народних вчителів Ліфляндської губернії, які сприяли професійному вдосконаленню вчительства. Помер 22 жовтня 1881 у Валці та похований на цвинтарі громади Лугажі, де йому встановлено пам'ятник з чорного граніту, з написами естонською, латиською та німецькою мовами з трьох сторін: «З вдячністю шкільному вчителеві від шкільних вчителів його народу в Ліфляндії». 3 липня 2014 в обіг було введено марку, присвячену 200-річчю від дня народження Яніса Цимзе. Read more

14 All day: Микола Корф: 190 років All day: Микола Корф: 190 років All day 14.07.2024 Микола Корф (1834–1883), педагог і просвітник, земський діяч Микола Корф народився 14 липня 1834 у Харкові. Походив із знатного роду баронів Корфів (Korff), що перебралися із Вестфалії (Західна Німеччина) на російську службу в 17 ст. 1854 закінчив Олександрівський ліцей у Петербурзі і деякий час служив у Міністерстві юстиції. Невдовзі залишив службу і переїхав в Україну до свого невеликого маєтку в с. Нескучному Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині Волноваський район Донецької області), що дістався у спадок від матері. Невдовзі став одним з активних земських діячів: у 1866–72 – почесний член, а потім – голова училищної ради повіту. Головним сенсом життя М. Корфа стала освітянська діяльність у межах земств. Він першим розробив теоретичні та практичні засади земської народної освіти, створив тип однокласної земської школи з 2–3-річним строком навчання («корфівські тризимки»), з одним учителем і трьома відділеннями в класі. Згодом напрацювання М. Корфа отримали загальне визнання, були реалізовані на законодавчому, міністерському рівнях і втілені у більшості губерній. У 1867–72 відкрив в Олександрівському повіті майже 100 облаштованих шкіл з підготовленими вчителями, наочними посібниками, бібліотеками, особисто інспектував їх, постійно дбав про підвищення кваліфікації педагогів (зокрема, ініціював проведення з’їздів-курсів для вчителів народних шкіл: перші три – у власній садибі, наступні у Гуляйполі, Маріуполі, Херсоні, Бердянську). Автор великої кількості публіцистичних статей, в яких відстоював інтереси народної школи, право навчати дітей їх рідною (українською) мовою, п’яти підручників і посібників, серед яких – «Наш друг» (1871; перевидавався 19 разів). У 1872–80 проживав у Швейцарії. Потім повернувся до свого маєтку і продовжив опікуватися практичними питаннями народної освіти (головно – проблемою ліквідації неписьменності) в Маріупольському та Олександрівському повітах Катеринославської губернії та Бердянському повіті Таврійської губернії. Розробив тип недільних повторювальних шкіл, в яких закріплювалися знання, отримані учнями в початковій школі. Помер 25 листопада 1883 у своєму маєтку (за іншими даними – у Харкові). Того ж року Катеринославське губернське земське зібрання висунуло ідею створити зразкову школу пам’яті М. Корфа. Школа була збудована у 1895 на території садиби освітянина у с. Нескучному (проіснувала до 1967, коли була переведена у новозбудоване двоповерхове просторе приміщення по сусідству). В 1992 на території маєтку М. Корфа був створений Меморіальний музей-садиба В. Немировича-Данченка; частина його експозиції висвітлює й життєвий шлях та діяльність М. Корфа. Read more