Сьогодні – 21 листопада 2022 року – виповнюється 70 років від дня народження художника, графіка, книжкового ілюстратора – Сергія Якутовича (1952-2017).
Народився Сергій Якутович 1952 року у Києві в родині художників. Його батько Георгій Якутович -український графік, був відомий також роботою в кіно, зокрема над фільмом «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Мати - Олександра Павловська - також художниця і педагогиня.
У 1970 році Якутович закінчив Республіканську середню художню школу ім. Т.Г. Шевченка, а в 1973 році – московський поліграфічний інститут (факультет художнього оформлення). Також із 1973 до 1974 року навчався на графічному факультеті Київського державного художнього інституту (Національна академія мистецтва та архітектури).
Сергій Якутович проілюстрував 160 видань, серед яких 17 томів модерної української літератури. Проілюстрував видання роману Ліни Костенко «Берестечко» для видавництва «Либідь» (2010 рік), за це він отримав одразу дві премії на міжнародній виставці у Ашгабаті - у номінаціях «Найкращий художник» та «Дитяча книга».
Художник також зробив великий внесок у кінематограф: брав участь як головний художник у створенні художнього фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» і «Тараса Бульби» Володимира Бортка, телефільмів «Ще як ми були козаками», «Загублений рай».
Сергій Якутович ще за часів срср регулярно виставляв свої роботи за кордоном. При чому, почав це робити в дуже молодому віці, коли йому було всього 21 рік. Художник отримував премії на виставках у Берліні, Братиславі, Любляні, Кракові. У 1985 році Якутович був нагороджений премією «Берлінале». Роботи Сергія Якутовича зберігаються як в українських музеях, так і в музеях по всьому світі. Малюнки художника виставлялись у Білому дому, Смітсонівському музеї у Вашингтоні, їх можна знайти в музеї міста Катанья, берлінському Altes Museum та інших.
За своє життя Сергій Якутович отримав чимало нагород. У 2003 році художник отримав Золоту медаль Академії мистецтв України, в 2004 році став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, був членом-кореспондентом Академії мистецтв України, у 2008 році здобув почесний приз фонду "Україна-3000" за внесок у розвиток українського кінематографа та був відзначеним почесним званням «Народний художник України».
Помер художник 27 червня 2017 року після тяжкої хвороби у віці 65 років. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
Рішенням Київської міської ради від 15.04.2022 70 років від дня народження Сергія Якутовича відзначається на території Києва #КМДА #ДепКультури
|
2222.11.2022
|
2323.11.2022
|
2424.11.2022
|
Шарль-Мішель де Л'Епе народився у Версалі 25 листопада 1712. Завдяки наполегливості у навчанні та блискучим успіхам у науках батьки помітили у синові схильність до церковної служби. У 1736 де Л'Епе став священником, однак його церковна кар’єра була не надто успішною. Приблизно в 1753 якась несуттєва справа привела абата де Л'Епе в будинок на паризькій вулиці Фоссе-Сен-Віктор. За відсутності господині будинку його провели в кімнату, де дві її дочки, сестри-близнючки, зосереджено займалися рукоділлям. Чекаючи на господиню дому, де Л'Епе хотів поговорити з ними, але яке ж було його здивування, коли він не отримав від них жодної відповіді, хоч і підвищував голос, і звертався лагідно. Коли прийшла їхня мати, вона нарешті пояснила абату, що діти глухонімі. Вони щойно втратили свого батька, паризького священника, який займався їхньою освітою за допомогою гравюр і малюнків. У цей момент де Л'Епе осяяло і він усвідомив своє покликання – навчати глухонімих.
Кількість учнів абата поступово зростала і у 1754 він відкрив притулок для бідних глухих. Невдовзі учнів стало так багато, що йому довелося відкрити заклад, на який він витратив усі свої гроші й час. Так у 1760 постала перша у Франції школа для глухих. В основу свого навчання де Л'Епе поклав мову знаків, жестів, яка отримала назву мімічної або французької школи. Теоретичне обґрунтування своєї системи де Л'Епе надав у працях «Навчання глухонімих за допомогою методичних знаків» (1776) та «Справжній спосіб навчання глухонімих, що підтвердився досвідом» (1784).
Школу де Л’Епе утримував повністю за власний кошт, і, оскільки його статки були невеликими, він був змушений вести господарство найретельніше.Проте де Л’Епе принципово не хотів отримувати грошову допомогу чи навчати глухонімих дітей багатих батьків.«Не багатим, – говорив він, – я присвятив себе; лише бідним. Якби не вони, я б ніколи не намагався навчати глухонімих».Страх бути звинуваченим у корисливих мотивах спонукав його відмовлятися від допомоги багатих, бо навіть підозра, що він керується корисливими мотивами, була для нього нестерпною.
Цікавою й повчальною є роль абата де Л'Епе в долі одного французького глухонімого хлопчика, знайденого на вулиці Парижа. Де Л'Епе припустив, що хлопчика незаконно позбавили титулу та статків і передав справу до суду від імені законного спадкоємця. Це був прецедент, коли глухоніма людина захищала свої права у суді. На основі цієї історії французький письменник і драматург Жан-Ніколя Буйї створив історичну п’єсу «Абат де Л’Епе», яку з великим успіхом ставили в Парижі (прем’єра вистави відбулася у грудні 1799) та переклали голландською, німецькою та англійською мовами. У 2006 французький режисер Серж Мейнар за мотивами цієї історії зняв фільм «Дитячий секрет».
Шарль-Мішель де Л'Епе керував своєю школою до кінця життя. Він помер 22 грудня 1789 в Парижі у віці 77 років. Вже після смерті абата, у 1791, його школа була перетворена на Національний інститут глухої молоді (Institut National de Jeunes Sourds de Paris), що функціонує і нині.
|
Григорій Шерстюк народився 26 листопада 1882 р. в с. Новий Тагамлик на Полтавщині. Після закінчення місцевого міністерського зразкового училища у 1899 вступив до Новобузької вчительської семінарії. Одержавши в 1904 документ про закінчення курсу навчання, повертається на рідну Полтавщину, де працює народним учителем спочатку в земській школі с. Наталівка, а пізніше в с. Мала Перещепина.
Активізація національного руху в Україні на поч. ХХ ст. мала значний вплив на формування світобачення юнака, фактично визначивши його долю. Участь в організації мітингів під час подій 1905 стала приводом для арешту, а це унеможливило для Г.Шерстюка подальше заняття улюбленою справою – шлях до школи йому було закрито назавжди.
Г.Шерстюк працював секретарем часопису «Рідний край», публікуючи в ньому у 1906-1907 й власні статті: рецензії на підручники, дитячу художню літературу та науково-популярні книжки. Г.Шерстюк згуртував учителів-однодумців у товариство, і вони в 1906 заснували на власний кошт у Полтаві перше в підросійській Україні видавництво української педагогічної літератури «Український учитель». Першою книжкою видавництва стала «Коротка українська граматика для школи» (Ч. 1, 1907) Г. Шерстюка. За два роки функціонування видавництва в Полтаві було видрукувано 9 назв книжок. Серед них – підручники «Граматка» С. Черкасенка (1907), «Арифметика, або Щотниця для українських шкіл» О. Кониського (1907), а також низка казок.
З 1908 видавництво «Український учитель» працювало у Києві у зв’язку з переїздом сюди Г. Шерстюка. У київський період (1908–1912) воно випустило у світ лише один підручник – другу частину «Української граматики для школи» Г.Шерстюка (1909) і зосередилось на публікації книг для самоосвіти та на виданні дитячої художньої літератури. У цей час побачили світ понад 40 назв, серед яких – брошури М. Загірньої «Який був лад в Афінській державі» (1908), Д. Дорошенка «Білоруси і їх національне відродження» (1908), Ю. Сірого «Світова подорож краплини води» (1910), вірші Т. Шевченка, оповідання М. Коцюбинського, байки Л. Глібова. Також вийшло ще кілька робіт самого Г. Шерстюка: науково-популярні оповідання для дітей молодшого шкільного віку «Про зозулю» (1910), «Соловейко. Одуд» (1911), переклад казки братів Грімм «Хатка в лісі» (1910 ) та ілюстрований збірник для дітей «Світло» – своєрідна хрестоматія з української літератури..
Г.Шерстюк не полишав своєї давньої мрії створити український педагогічний журнал. Це вдалося зробити лише в 1910. Так у Російській імперії з’явився перший український педагогічний часопис «Світло» (Київ, 1910-1914).
Педагог все життя хворів на туберкульоз кісток і другий арешт у 1909 та перебування у в’язниці підірвало ще більше його здоров’я. Влітку 1911 він виїхав до Євпаторії на лікування, і це полегшило його фізичний стан. Повернувшись додому, він знову поринув у роботу. Захоплений підготовкою вересневого номера «Світла», не відразу належним чином зреагував на різке погіршення фізичного стану. Г.Шерстюк помер 24 жовтня 1911, не доживши кількох тижнів до свого 29-річчя. Його могила знаходиться на Новому Байковому цвинтарі неподалік від іншого визначного українського діяча – Бориса Грінченка. На могилі встановлено пам’ятник з темного граніту: хрест на постаменті. На постаменті викарбовано слова: «Прямуючи до світла, ніс «Світло» незрячим і, йдучи шляхом тернистим, зберіг ніжність і лагідність вдачі й незалежність духа свого, подаючи собою зразок людини-громадянина».
|
2727.11.2022
|
