Events in Август 2020

ПнПонедельник ВтВторник СрСреда ЧтЧетверг ПтПятница СбСуббота ВсВоскресенье
27.07.2020
28.07.2020
29.07.2020
30.07.2020
31.07.2020
01.08.2020(1 event)

All day: Олександр Копиленко: 120 років

All day: Олександр Копиленко: 120 років

All day
01.08.2020

120 років від дня народження Олександра Копиленка (1900–1958), українського письменника, дитячого письменника, педагога

Олександр Іванович Копиленко народився 1 серпня 1900 в м. Костянтинограді (нині Красноград), що на  Харківщині, в сім’ї робітника-залізничника. Навчався у початковій та вищій початковій школах, потім – в учительській семінарії. З 1920 по 1925 – студент біологічного факультету Харківського інституту народної освіти. Далі – вчителює, працює в Народному комісаріати освіти УРСР, член Спілки селянських письменників «Плуг», спілки  пролетарських письменників «Гарт», пізніше – ВАПЛІТЕ.

Серед багатьох об’єктів уваги Олександра Копиленка є один, якому він залишається вірним протягом усього життя. Це – діти. Вперше у 1924 на сторінках журналу «Червоні квіти» він виступив з оповіданнями про дітей і для дітей: «Дитина», «Пригноблений», «Юрко». Перша його книжка для юних читачів «Сенчини пригоди» вийшла в 1928. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога. Дитячу книжку Олександр Іванович завжди розглядав як могутній засіб виховання. Твори для дітей Копиленко писав з такою ж вимогливістю, як і твори для дорослих. Протягом 1933–1934 О. Копиленко працював у редакціях дитячих журналів, у комісії дитячої літератури з підготовки тематичних планів видавництва «Дитвидав», яке було створено в Україні 1934.

Він писав про дитячу дружбу, шкільне навчання («Секрет», «Волікове нещастя», «Порізана парта»), про взаємини батьків і дітей («Син», «Справа №77», «Сім’я»). О. Копиленко був одним з творців української ані­малістичної літератури, природничого оповідання для дітей. 1934 надрукував збірочку оповідань для малят «В лісі», в якій виклав цікаві спостереження про природу, зокрема птахів та звірів.

Знайомство з життям однієї з найстаріших київських середніх шкіл – школи №19 на Подолі, колишньої жіночої гімназії, послужило основою для створення дилогії «Дуже добре» (1936) та «Десятикласники» (1938). На матеріалі цієї школи письменник подає широку картину життя школярів, учителів, батьків. Сучасна адреса школи: Покровська вулиця, 4, ліцей №100 «Поділ».

         У роки Другої світової війни Олександр Копиленко під час евакуації до Уфи працював в Інституті суспільних наук АН УРСР. З кінця 1943 О. Копиленко знову у Києві. Справжньою його творчою удачею у післявоєнні роки стали книжки оповідань для дітей «Хата хлопчика-мізинчика» та «Адмірал». 1948 вийшла збірка «Як вони поживають». Це своєрідна енциклопедія природи для молодших читачів. В останні роки життя О. Копиленко працював над романом про сучасну школу «Земля велика» (1957).

Помер Олександр Копиленко 1 грудня 1958 р. в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

02.08.2020
03.08.2020
04.08.2020
05.08.2020
06.08.2020(1 event)

All day: Іван Синиця: 110 років

All day: Іван Синиця: 110 років

All day
06.08.2020

110 років від дня народження Івана Синиці (1910–1976), українського психолога і педагога

Іван Омелянович Синиця народився 6 серпня 1910 в селянській родині в с. Корделівка (тепер Калинівського району Вінницької області). 16-річним юнаком розпочав свою педагогічну діяльність у школі для дорослих. У 19281932 навчався в Вінницькому інституті соціального виховання (педагогічний технікум), по закінченні якого вчителював у школах Вінниччини. З 1937 по 1938 Іван Омелянович продовжував освіту на філологічному факультеті Київського педагогічного інституту.

З 1935 до початку війни був завучем і викладав українську мову та літературу в середній школі с. Літки на Київщині. Перед самою війною педагога мобілізували. В 1944 він був тяжко поранений і контужений.  Демобілізувавшись, І. Синиця працював спочатку завучем середньої школи №70 м. Києва, потім інспектором міського відділу народної освіти. В 1951 перейшов на роботу до Науково-дослідного інституту психології і вже через п’ять років став завідувачем відділу педагогічної психології, а з 1960 й до кінця життя очолював відділ (згодом лабораторію психології навчання).

В 1954 І. Синиця захистив кандидатську дисертацію «Психологічні особливості засвоєння лексики п’ятикласниками», а в 1968 докторську з психології писемного мовлення учнів. Популярними серед учителів-словесників стали його праці «Психологія писемного мовлення учнів 58 класів» (1965) та «Психологія усного мовлення учнів 48 класів» (1974).

Теоретично обґрунтувавши сутність педагогічної майстерності вчителя, Іван Омелянович розділив її на складові «педагогічні мистецтва» та доповнив їх новим педагогічним тактом. Монографії І. Синиці «Про педагогічний такт учителя» (1969), «З чого починається педагогічна майстерність» (1972) є своєрідною енциклопедією педагогічного мистецтва. Іван Омелянович вважав, що педагогічна майстерність це не лише висока і всебічна загальна й методична освіченість учителя, а й уміння донести кожне своє слово до учня, домогтися, щоб знання, які він дає, були дітьми пережиті й засвоєні.

    Іван Омелянович був не лише талановитим викладачем, вихователем, науковцем, а й мав безсумнівний літературний талант. Ще зі студентських років І. Синиця почав писати й друкуватися в періодичній пресі, перекладати українською мовою кращі твори світової літератури. Він був автором перекладів «Повістей Бєлкіна» О. Пушкіна, книжки «М. В. Ломоносов» О. Морозова, роману «Митря Кокор» М. Садовяну, «Корейських казок» та ін. Наслідком захоплення українським фольклором стало укладення ним збірки «Народна лірика» (1956).

 І. Синиця є автором близько 200 наукових праць, серед яких 12 монографій і популярних брошур для батьків та вчителів. Ці праці й сьогодні залишаються настільними книгами багатьох педагогів-практиків і науковців.

Помер Іван Синиця 8 листопада 1976 р.

07.08.2020
08.08.2020
09.08.2020
10.08.2020(1 event)

All day: Абай Кунанбаєв: 175 років

All day: Абай Кунанбаєв: 175 років

All day
10.08.2020

175 років від дня народження Абая Кунанбаєва (Абай Құнанбайұлы; 1845–1904), казахського поета-просвітителя

Абай Кунанбаєв народився 10 серпня 1845 в кочовому поселенні в Чингізьких горах (тепер с. Караул Абайського району Східно-Казахстанської обл., Казахстан) у родині феодала Кунанбая Ускенбаєва. Родина Абая була аристократичною: і дід, і прадід були головними правителями (баями) свого роду. Справжнє ім'я Ібрагім, але зменшене ім'я Абай, дане матір'ю, закріпилося за ним на все життя. Учився в медресе мулли Ахмет-Різи в Семипалатинську й одночасно відвідував російську школу. Батько хотів, щоб син обрав кар’єру чиновника імперської адміністративної системи. Працюючи у волосній управі, Абай Кунанбаєв зіткнувся з безправністю казахів у імперії. На формування світогляду Кунанбаєва вплинули твори та праці поетів і мислителів Сходу: Фірдоусі, Ібн Сіни, Алішера Навої, Фізулі, а також класиків західноєвропейської та російської літератури.

Абай Кунанбаєв розпочав творчу діяльність у віці 35 років. Упродовж тривалого часу його вірші поширювалися усно. Перша поетична збірка Абая Кунанбаєва казахською мовою «Вірші казахського поета Ібрагіма Кунанбаєва» вийшла 1909. Основною ідеєю творів була боротьба з традиціями патріархальщини, рабським єством народу. Шлях до самоідентифікації та суспільного розвитку казахського етносу поет-гуманіст вбачав у поширенні освіти, знань, культури. Написав 170 віршів, кілька поем. Найвідоміша з поем «Чорне слово» («Кара сөз») порушує проблеми історії, моралі, права. У своїх творах він висміював старі звичаї родового аулу, догми ісламу, протестував проти рабського становища жінки, соціального зла. Неперевершений майстер казахського вірша, Абай Кунанбаєв застосував нові віршовані форми. У його прозових «Повчаннях» порушені історичні, педагогічні й правові теми. У педагогічній системі Абая першорядне значення відводиться моральному прикладу і мовам. Він вважав, що через рідну мову вперше відкривається вікно у світ, а широта поглядів і людинолюбство зобов'язує вивчати мови інших народів. Абай Кунанбаєв переклав казахською мовою твори Дж. Байрона, Й. Гете, Ф. Шиллера, А. Міцкевича, О. Пушкіна, І. Тургенєва.

Творчість Кунанбаєва вплинула на еволюційні процеси культурно-духовного життя народів Центральної Азії, сприяла самоусвідомленню казахської нації. На підґрунті творчості й громадської діяльності Абая Кунанбаєва постала перша казахська політична партія «Алаш» і розвинувся національно-визвольний рух.

Помер Абай Кунанбаєв 6 липня 1904 р.

11.08.2020
12.08.2020
13.08.2020
14.08.2020
15.08.2020(1 event)

All day: Христина Алчевська: 100 років

All day: Христина Алчевська: 100 років

All day
15.08.2020

15 серпня – день пам’яті Христини Алчевської (16 квітня 1841 – 15 серпня 1920)

Христина Данилівна Алчевська, у дівоцтві Журавльова, народилася 16 квітня 1841 в м. Борзна Чернігівської губернії у дворянській родині. Освіту здобула самотужки. Вона з дитинства мріяла стати вчителькою, але отримати професійну освіту їй не вдалося. У 1862 одружилася з відомим підприємцем і меценатом Олексієм Алчевським і переїхала до Харкова.

 Христина Данилівна склала іспит на право викладати і у 1862 заснувала приватну безплатну недільну школу для жінок. Школа проіснувала до 1919. У ній у різний час здобули освіту майже 17 тис. жінок. Унікальним явищем у діяльності школи став музей наочних посібників (таблиць, картин, альбомів, історичних та географічних карт, манекенів, опудал тощо) – єдиний у своєму роді. У 1896 музей налічував 434 експонати, причому, були посібники, спеціально виготовлені для цього музею. Робота школи була представлена на всесвітніх форумах у Москві, Нижньому Новгороді, на Антверпенській, Брюссельській, Чиказькій і двох Паризьких міжнародних педагогічних виставках.

 У 1879 Алчевська влаштувала на власні кошти подібну до Харківської недільну школу в с. Олексіївці на Катеринославщині, в якій учителював Борис Грінченко. Вона була однією із засновників Харківського товариства поширення в народі грамотності, а також Першої безплатної народної бібліотеки-читальні.

З ініціативи Алчевської та під її керівництвом було видано тритомний рекомендаційний покажчик книг «Что читать народу?» (1884–1906), який на виставках в Антверпені, Чикаго і Парижі отримав найвищі нагороди. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник «Книга взрослых» (1899–1900), що протягом 1899–1917 витримав 40 видань.

Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889). Її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти.

В садибі Алчевських у Харкові у 1899 з ініціативи Христини Данилівни було встановлено перший у світі пам’ятник Кобзареві (скульптор академік В.Беклемішев).

Померла Христина Алчевська 15 серпня 1920 р. у Харкові.

16.08.2020
17.08.2020(2 events)

All day: Друга Всеукраїнська нарада з освіти: 100 років

All day: Друга Всеукраїнська нарада з освіти: 100 років

All day
17.08.2020

100 років тому (17–25 серпня 1920) відбулася Друга Всеукраїнська нарада з освіти, на якій було схвалено розроблену Г. Гриньком систему освіти, що ґрунтувалася на соціальному, трудовому, професійному, педоцентричному принципах та українізації системи освіти.

Результатом наради стали ухвалені резолюції «Про соціальне виховання», «Про професійну освіту», а також заснування Всеукраїнської спілки працівників освіти і соціалістичної культури.Зважаючи на суспільно-політичні й соціально-економічні реалії того часу було вирішено здійснювати реалізацію культурного будівництва в Україні за трьома напрямами, а саме: соціальне виховання дітей, підготовка кваліфікованих робітників, політико-освітня робота.

Пропонуємо зацікавленим читачам книгу від Педагогічного музею України, яка є другим випуском серії «Педагогічні републікації», і містить републікації праць народних комісарів освіти Української Соціалістичної Радянської Республіки Григорія Гринька та Олександра Шумського.  У книзі матеріали розміщенні хронологічно   та охоплюють 1920—1926 рр. — один із найскладніших і найсуперечливіших періодів в історії української освіти. Це видання, що складається виключно з першоджерел і не містить жодних оцінок, сприятиме виробленню неупередженого об’єктивного погляду на цей період нашої історії. Книга розміщена на сайті Педагогічного музею України у розділі «Публікації».

Докладніше у статті Лариси Березівської Розробка Наркомосом УСРР системи шкільної освіти та її апробація в контексті соціально-економічних та суспільно-політичних детермінант (1920–1924) https://cutt.ly/ftlco0E

#опис_зображень Картинка проекту «Педагогічний календар» присвячена 100 літтю Другої Всеукраїнської наради з освіти.

Фото фрагмент статті про цю подію.Текст «100 років. Друга Всеукраїнська нарада з освіти(17–25 серпня 1920).»

З детальним описом художнього оформлення картинки проекту Педагогічний календар можна ознайомитись за посиланням https://cutt.ly/iymSmUO

All day: Друга Всеукраїнська нарада з освіти: 100 років

All day: Друга Всеукраїнська нарада з освіти: 100 років

All day
17.08.2020

100 років тому (17–25 серпня 1920) відбулася Друга Всеукраїнська нарада з освіти, на якій було схвалено розроблену Григорієм Гриньком систему освіти, що ґрунтувалася на соціальному, трудовому, професійному, педоцентричному принципах та українізації системи освіти.

Результатом наради стали ухвалені резолюції «Про соціальне виховання», «Про професійну освіту», а також заснування Всеукраїнської спілки працівників освіти і соціалістичної культури. Зважаючи на суспільно-політичні й соціально-економічні реалії того часу було вирішено здійснювати реалізацію культурного будівництва в Україні за трьома напрямами, а саме: соціальне виховання дітей, підготовка кваліфікованих робітників, політико-освітня робота.

Докладніше – у статті Лариси Березівської «Розробка Наркомосом УСРР системи шкільної освіти та її апробація в контексті соціально-економічних та суспільно-політичних детермінант (1920–1924)» https://cutt.ly/ftlco0E

18.08.2020
19.08.2020
20.08.2020
21.08.2020(1 event)

All day: Олександр Музиченко: 145 років

All day: Олександр Музиченко: 145 років

All day
21.08.2020

21 серпня - 145 років від дня народження Олександра Музиченка (1875, ін. 1878–1940), українського педагога, першого директора Педагогічного музею ім. цесаревича Олексія (нині – Педагогічний музей України)

Олександр Музиченко  обіймав посаду директора Педагогічного музею імені цесаревича Олексія Миколайовича (нині Педагогічний музей України) з1912 по 1914 рік.

Музей був створений у 1901, але коштів для побудови власного приміщення не вистачило, тому заклад постійно переміщався з однієї будівлі в іншу. 5 жовтня 1912 відбулося офіційне відкриття музею у власному приміщенні на вулиці Володимирській, яке широко висвітлювалося як у вітчизняній, так і у закордонній пресі. Музей містив в собі не лише зали з експонатами, але й велику бібліотеку, читальний зал та спеціальні кабінети для демонстрування навчальних приладів.

Робота музею у власному приміщенні розпочалася серією лекцій для викладачів початкових навчальних закладів, вихованців учительського інституту та вчительської семінарії. Першу лекцію на тему «Селянська реформа і народна освіта» прочитав 5 жовтня 1912 директор Ніжинського історико-філологічного інституту професор Іван Іванов. 6 жовтня цього ж року викладач Києво-Печерської чоловічої гімназії, згодом відомий український педагог Микола Даденков прочитав лекцію на тему «Новий педагогічний рух у Німеччині».  Крім того, у великій залі музею проводили зібрання науковців та представників різних освітянських товариств.

У 1913 О. Музиченко ініціював відкриття літніх курсів для народних вчителів, які проходили на базі музею. Педагог ретельно добирав штат кваліфікованих лекторів. Всі вони працювали з О. Музиченком у Фребелівському інституті. Провідними лекторами курсів стали Микола Даденков, Наталія Лубенець, Василь Зеньківський та Роман Гельвіг.

Завдяки ініціативам Олександра Музиченка музей перетворився на науково-методичний педагогічний центр усієї України.

22.08.2020
23.08.2020
24.08.2020
25.08.2020
26.08.2020
27.08.2020(1 event)

All day: Фрідріх Гегель: 250 років

All day: Фрідріх Гегель: 250 років

All day
27.08.2020

250 років від дня народження Фрідріха Гегеля (Friedrich Hegel; 1770–1831), німецького філософа

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель народився в Штутгарті 27 серпня 1770. У віці семи років пішов у Штутгартську гімназію, де виявив здібності до давніх мов та історії. 1788 після закінчення гімназії Гегель вступив у Тюбінгенський теологічний інститут. 1793, отримавши ступінь магістра філософії, він почав працювати домашнім учителем у Берні та Франкфурті. З 1801 став викладачем Єнського університету. З 1808 до 1816 Гегель – директор гімназії в Нюрнберзі. За цей період у нього склалися чіткі погляди на завдання та методи шкільної освіти. Гегель зауважував, що будь-яке навчання і виховання насамперед має бути спрямоване на формування особистості, її активної ролі в суспільстві і державі. А зразком злиття особистого і державного для Гегеля була Стародавня Греція.

Навчання і виховання, на думку Гегеля, – це складний діалектичний процес. Він вважав, що навчання не може зводитись лише до простого сприйняття готових істин, бо це не дасть бажаних результатів. Так само і виховання не повинно обмежуватись лише засвоєнням встановлених правил поведінки. Думку і почуття, серце учня слід спрямувати на досягнення головної мети – формування духу для творчої самостійної діяльності. Гімназистам імпонувало, що їх ректор – університетський професор, відомий вчений, автор знаменитої «Феноменології духу».

Паралельно з викладацькою діяльністю в гімназії Гегель надзвичайно плідно працював не лише як педагог, але і як учений. За цей час він підготував дві фундаментальні праці – «Феноменологія духу» і «Логіка». Як директор гімназії, Гегель уважно стежив, щоб у навчальному закладі підтримувався порядок, висока культура взаємовідносин між учнями. Наприкінці навчального року урочисто проводився випуск гімназистів. Ті, хто успішно склали іспити, вступали до університету. Обов’язково у присутності всіх вчителів оголошувалась характеристика кожного випускника, яка, за бажанням батьків, могла бути видана їм у письмовій формі.

В 1816 повернувся до університетського викладання і до 1818 працював у Гайдельберзі. Талант Гегеля як вченого і педагога особливо яскраво виявився під час його роботи в Берлінському університеті у 1818–1831, де він обіймав посади професора філософії і ректора університету. Гегель володів енциклопедичними знаннями, читав курси лекцій за такими дисциплінами: логіка і педагогіка, енциклопедія філософії, всезагальна система філософії, філософська наука в цілому, історія філософії, спекулятивна філософія або логіка, філософія природи і духу, антропологія і психологія, естетика або філософія мистецтва, філософія релігії, філософія природи, або раціональна фізика, доказ буття Божого та ін. Всі ці курси Гегель особисто розробляв і в процесі їх викладання постійно удосконалював.

Помер Гегель 14 листопада 1831 р. у Берліні.

28.08.2020(1 event)

All day: Дмитро Загул: 130 років

All day: Дмитро Загул: 130 років

All day
28.08.2020

28 серпня, 130 років тому, народився класик української літератури, поет-символіст, публіцист, літературознавець, перекладач і педагог Дмитро Загул. Його ім’я пов’язане зі спілкою письменників-символістів “Музагет”, «Українфільмом», письменницькою організацією “Західна Україна” та ВУАНом.

Народився діяч 1890 на Буковині. Освіту здобув у Чернівецькій класичній гімназії та на історико-філологічному факультеті Чернівецького університету. З юних років виявляв неабиякий хист до віршування та іноземних мов. Тривалий час Дмитро Загул займався педагогічною діяльністю – викладав українську мову та західноєвропейську літературу в Саварській школі та Ставищанській семінарії (Київщина). Зі спогадів сучасників, студенти обожнювали молодого викладача. Їм імпонувало те, що вони слухають лекції не звичайного вчителя, а знаного поета, який приїхав з далекої Буковини, знає закордонне життя, вільно володіє кількома іноземними мовами. З перших занять Дмитро Юрійович завоював авдиторію як прекрасний лектор, інтелектуал й одразу викликав у молоді глибокий інтерес до українського слова, україн­ської й світової поезії.

У 1923 митець переїжджає до Києва й працює редактором у відділі сценаріїв “Українфільму”. Пізніше отримує посаду наукового співробітника Академії наук, стає одним із найактивніших членів письменницької організації “Західна Україна”. 1933 за участь в «Західній Україні» і звинуваченням в націоналізмі Дмитра Загула було заарештовано і заслано до Колими, де через тяжку роботу й погіршення стану здоров’я діяч помер (1944). Лише у серпні 1957 Д. Загула реабілітували, а справу закрили за відсутністю складу злочину.        Дмитро Загул увійшов до плеяди класиків українського символізму, подарував українській культурі низку перекладів, зокрема твори Гайне, Ґете, Шіллера, Байрона та ін. митців світової літератури.

29.08.2020
30.08.2020
31.08.2020(2 events)

All day: Марія Монтессорі

All day: Марія Монтессорі

All day
31.08.2020

Марія Монтессорі народилася 31 серпня 1870 в провінції Анкона (Італія) у родині фінансового службовця. У 1886–1890 відвідувала загальноосвітню школу з технічним нахилом. Потім вступила до Римського університету на факультет математики та природничих наук, але незабаром її інтереси змістилися в галузь біології та медицини. У 1892 закінчила медичні підготовчі курси.

У 1895 Марія Монтессорі почала працювати асистенткою у лікарні, а в 1896 захистила дисертацію з психіатрії, ставши першою жінкою в Італії, яка закінчила курс медицини, і першою в Італії лікаркою, яка здобула докторський ступінь. У період 1897 – 1898 рр. вона відвідує лекції з педагогіки і вивчає всі основні роботи з теорії виховання і освіти. У 1898 Монтессорі стала директоркою Римського Ортофренічного інституту, школи для дітей з відсталістю. У 1904 вона стає завідувачем кафедpи антpопологіі в Римському унiвеpситетi.

Світову славу і визнання Марія Монтессорі здобула за розробку педагогічної системи «педагогіка Монтессорі». Першу «школу Монтессорі» вона відкрила 6 січня 1907 в Сан-Лоренцо.  Методика італійської педагогині набула популярності ще у середині ХХ століття та й досі є однією із найпоширеніших у сучасній системі виховання. Методика Монтессорі є моделлю особистісно орієнтованого підходу до навчання і виховання. В її основі лежить ідея про те, що кожна дитина, з її можливостями, потребами, системою стосунків проходить свій індивідуальний шлях розвитку. Вона вважала, що головним завданням освіти є підтримувати спонтанність і творчість дітей, забезпечувати їх всебічний розвиток: фізичний, духовний, культурний і соціальний. 

Під час Другої світової війни Марія Монтессорі змушена покинути Італію і переїхати жити і працювати в Індію. Саме тут вона розвиває свої ідеї та описує їх у численних книгах. Пізніше вона засновує Центр Монтессорі в Лондоні (1947). Вона була номінована на Нобелівську премію світу тричі – у 1949, 1950 і 1951 рр.

Марія Монтессорі померла в Ноордвейку (Нідерланди) у 1952.

 У фондах Педагогічного музею зберігаються публікації та книги Марії Монтессорі, праці дослідників її педагогічної системи. А також хто цікавиться можна ознайомитися із узагальненим досвідом проведення проєкту «Педагогіка дитинства». Тема №1 «Методика Марії Монтессорі» на сайті Педагогічного музею України  http://pmu.in.ua/actual-info/ped_childhood/

#опис_зображень Картинка проекту «Педагогічний календар» присвячена 150 літтю Марії Монтессорі.

Фото її портрет. Текст «Марія Монтессорі, 31 серпня, (1870-1952), італійська педагогиня.

З детальним описом художнього оформлення картинки проекту Педагогічний календар можна ознайомитись за посиланням https://cutt.ly/iymSmUO

All day: Марія Монтессорі: 150 років

All day: Марія Монтессорі: 150 років

All day
31.08.2020

Народилася Марія Монтессорі 31 серпня 1870 р. в містечку провінції Анкона (Італія) у родині фінансового службовця. З ранніх років Марія завжди була попереду свого часу. У 1886–1890 вона відвідує загальноосвітню школу з технічним нахилом, у якій навчалися тільки хлопчики, що для того часу було неприпустимим. По закінченню школи Марія вступає на факультет математики та природничих наук Римського університету, але незабаром її інтереси змістилися в царину біології та медицини. У 1892 закінчила медичні підготовчі курси. І хоча жінкам у той час не дозволялося вивчати медицину, Марія все-таки твердо вирішила бути лікарем, і стала студенткою медичного факультету.

З 1895 працює асистентом у лікарні, а в 1896 захищає дисертацію з психіатрії і стає першою в Італії жінкою – доктором медицини. Працюючи в унiвеpситетськiй клініці, Монтессорі отримала приватну практику. Тут відбулася її перша зустріч із дітьми з обмеженими можливостями, для яких Монтессорі створює оточення, відповідне до потреб кожної дитини.

У 1898 Марія Монтессорі стає директором Ортофренічного інституту. З її появою в інституті вона вимагала неодмінно шанобливого ставлення персоналу до хворих. Саме в період з 1898  до 1900  відбувається становлення Монтессорі як педагога. Діти, з якими займалася Марія Монтессорі, за результатами державного іспиту випередили дітей з державних шкіл, і стало зрозуміло, що державна освіта стримує розвиток дітей. У період 1897–1898 Монтессорі відвідує лекції з педагогіки і вивчає всі основні роботи з теорії виховання і освіти. У 1904 вона стає завідувачем кафедpи антpопологіі в Римському унiвеpситетi і проводить антропологічні дослідження в педагогічній галузі.

6 січня 1907 – дата народження педагогіки Марії Монтессорі: тоді в Сан-Лоренцо відкривається перший «Будинок дитини» – дитячий садочок для здорових дітей, вихованцями якого стають 50 дітлахів від 2 до 6 років з найбідніших верств населення найближчих околиць Риму. З цього часу і до кінця життя, тобто впродовж 45 років, Монтессорі займається проблемами виховання і освіти здорових дітей. Усього через кілька місяців неорганізовані дітлахи перетворюються на зосереджених і дисциплінованих вихованців. Монтессорі говорила про те, що в дітях природою закладено все, що їм потрібно для розвитку. Основне завдання дорослого – не заважати. Діти здатні освоювати навколишній світ через самостійну діяльність, діти вміють і люблять вчитися, якщо навчання не стає насильством. «Допоможи мені зробити це самому» – основний девіз Монтессорі-методу.

Під час Другої світової війни Марія Монтессорі з сином Маріо змушена покинути Італію і переїхати жити і працювати в Індію. Саме тут вона розвиває свої ідеї та описує їх у численних книгах. Пізніше вона засновує Центр Монтессорі в Лондоні (1947).

Померла Марія Монтессорі в Нордвейку (Нідерланди) 6 травня 1952 р.

01.09.2020(1 event)

All day: Іван Боднар: 140 років

All day: Іван Боднар: 140 років

All day
01.09.2020

140 років від дня народження Івана Боднара (18801968), українського педагога, громадського діяча

 

Іван Андрійович Боднар народився 1 вересня 1880 в с. Вовків (тепер Львівщина). Закінчив Бережанську гімназію (1900), студіював математику й фізику у Львівському та Віденському університетах.

Педагогічну діяльність розпочав у 1905: спершу працював викладачем в українській гімназії у м. Перемишль (нині Польща), потім – у чоловічій вчительській семінарії (1906–1914) та гімназії (1916–1919) в Тернополі. У 1920–1922 працював учителем польськомовної семінарії і гімназії в Перемишлі. Управитель української гімназії у м. Чортків, викладач української гімназії в Перемишлі (1923–1925). У 1928–1930 – управитель гімназії товариства «Рідна школа» та викладач української гімназії в Тернополі. У 1930–1939 – директор «Українського банку» в Тернополі, у 1926–1938 – голова тернопільської філії товариства «Учительська громада», у 1938–1939 – голова Тернопільського осередку товариства «Рідна школа».

У 1917 був членом Української Ради в м. Тернополі, у 1918–1919 – голова Товариства охорони дітей та опіки над молоддю. Входив до складу ліквідаційної комісії разом з гімназійним учителем Онуфрієм Солтисом під час становлення влади ЗУНР.

1935 разом з І. Бриковичем та І. Ленем заснували в Тернополі українське спортивне товариство «Змагун». Однак польська влада звинуватила засновників у співпраці з ОУН і відмовилася його реєструвати. Був членом Суспільної опіки Тернополя, співініціатором відкриття фабрики «Калина» в місті. Від осені 1939-го – у  Львові: у 1941–1944 був секретарем НТШ; у 1950–1955 працював учителем у середніх школах міста.

Помер Іван Боднар 18 грудня 1968 у Львові.

 

02.09.2020
03.09.2020
04.09.2020(1 event)

All day: Олександр Маринич: 100 років

All day: Олександр Маринич: 100 років

All day
04.09.2020

Олександр Маринич народився 4 вересня 1920 у с.Суботці, на Кіровоградщині. Вступив до Київського державного університету в 1937. У роки Другої світової – учасник бойових дій, брав участь у обороні Києва, отримав тяжкі поранення. Після війни повернувся до Київського університету, де вступив до аспірантури і розпочав наукову і педагогічну роботу.

Олександр Мефодійович більшу частину свого життя присвятив науково-педагогічній діяльності у Київському університеті: 1949–1955 – доцент кафедри геоморфології, 1956–1971 – завідувач кафедри фізичної географії, 1956–1968 – декан географічного факультету, а 1968–1971 – проректор з навчальної роботи. 

О.Маринич – міністр освіти УРСР з 1971 по 1979 рік. За цей час в Україні внаслідок реалізації відповідної державної програми було забезпечено повне охоплення молоді шкільного віку навчанням у середній школі, суттєво удосконалився навчальний процес, запроваджено відповідні навчальні програми, підручники. Було започатковано систему навчання та підвищення кваліфікації керівників закладів освіти.

У 1979 перейшов на наукову роботу до Академії наук, де працював у складі бюро відділення наук про Землю, очолював відділення географії Інституту геофізики ім. С. І. Суботіна, на базі якого у подальшому, насамперед його зусиллями, після здобуття Україною незалежності, було створено сучасний інститут географії НАН України, діяльністю якого він опікувався постійно. Майже 30 років О.Маринич очолював спеціалізовану раду (тепер при інституті географії НАН України) з присудження наукових ступенів доктора та кандидата географічних наук за спеціальністю «фізична географія, геофізика та геохімія ландшафтів». Був також віце-президентом (1956–1964), президентом Українського географічного товариства (1964–1995).

О.Маринич очолював Національний комітет географів України і брав активну участь у роботі з’їздів Географічного товариства СРСР та України, діяльності Міжнародного географічного союзу, Програмі ЮНЕСКО «Людина і біосфера», представляв державу на багатьох міжнародних форумах учених, читав лекції в університетах різних країн.  Його творчий доробок складає понад 400 наукових публікацій, з яких понад 20 монографій, підручників та навчальних посібників. 

У фондах Педагогічного музею України зберігаються книги та статті Олександра Мефодійовича (з бібліографією можна ознайомитися за посиланням: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/do_95_ricchia_narodzh_marinicha/) 

Помер О. Маринич 23 серпня 2008 в Києві. 

05.09.2020
06.09.2020(1 event)

All day: Северин Левицький: 130 років

All day: Северин Левицький: 130 років

All day
06.09.2020

130 років від дня народження Северина Левицького (1890–1962), українського педагога, одного із провідних діячів Пласту

Северин Михайлович Левицький народився 6 вересня 1890 у с. Щуровичах (тепер Львівщина) в родині греко-католицького священика. Початкову освіту здобув вдома, згодом навчався у Бродівській гімназії (1899–1908), а далі вступив на філософський факультет Львівського університету. З приїздом до Львова активно включився у громадське студентське життя. Зазнав переслідування адміністрацією і по закінченні університету не зміг отримати державну посаду, тому влаштувався у Яворівській приватній гімназії товариства «Рідна Школа», де пропрацював лише один навчальний рік (1912–1913).

Далі протягом усього життя в Україні Северин Левицький провадив педагогічну діяльність: працював у чоловічому Учительському семінарі, організованому о. Ю. Дзеровичем (1920–1924), згодом – у польському Учительському семінарі (1924 – 1937) та Педагогічному ліцеї (1937–1939), де викладав українську, німецьку мови та літератури. У 1939–1940 – професор Українського педагогічного інституту у Львові (викладав українську мову та західноєвропейську літературу). У 1940–1941 був деканом мовно-літературного факультету того ж педінституту. У 1942–1944 очолював Учительське Об’єднання Праці при Українському Центральному Комітеті у Львові.

Але головна справа життя С. Левицького – Пласт. Навесні 1922 він став членом Пласту, хоч до того активно співпрацював з цією організацією. У квітні 1924 на пластовому з’їзді його обрано Верховним Отаманом Українського Пласту. Протягом шести років (до заборони пластунів польським урядом) Левицькому вдалося поширити рух пластунів у Галичині, Волині, Закарпатті та створити еміграційні осередки. Коли 26 вересня 1930 польська влада заборонила Пласт, Северин Левицький очолив Ліквідаційну комісію, що проводила ліквідацію Пласту, а насправді створювала підпільну мережу. Серед нових легальних форм пластового руху – «Доріст Рідної Школи», «Комісія Виховних Осель і Мандрівок Молоді» (КВОММ), спортивні товариства «Плай», «Стріла».

З 1944 перебував на еміграції, де займався налагодженням діяльності пластунських організацій та їхньою реорганізацією. У 1947 на пластовому з’їзді його обрали Начальним Пластуном. Відтоді С. Левицький координував, усіляко сприяв українському пластовому рухові, матеріально підтримував проведення конференцій та різноманітних заходів, заохочував нових членів. 

Помер Северин Левицький 30 січня 1962 у США.

Return to calendar Print