Сьогодні - 12 січня - виповнюється 125 років від дня народження Василя Еллана-Блакитного(1894—1925), українського письменника, публіциста, державного і громадського діяча

Василь Михайлович Елланський, за визнанням Миколи Зерова, був «сильною, впливовою постаттю» на літературному полі. Народився він 12 січня 1894 у с. Козел на Чернігівщині. У 1903, після смерті батька, мати письменника разом з дітьми переїжджає у Чернігів. Скрутне матеріальне становище у сім’ї змушує Василя Елланського навчатися у Чернігівській духовній семінарії, яку він щиро не любив. Проте саме тут він потоваришує з Павлом Тичиною, разом з ним та іншими семінаристами почне відвідувати знамениті «суботи» у вітальні Михайла Коцюбинського та захоплюватися художником та людиною Михайлом Жуком, який викладав у тій же семінарії.

По закінченні четвертого класу семінарії (1914) вступає на економічне відділення Київського комерційного інституту, який не закінчив, оскільки повністю подався у вир революції. У 1920-х ім’я В.Еллана-Блакитного уже більше асоціюється з державною, громадською роботою та публіцистикою. Живучи в Харкові, свої службові пости й досить високе становище в державних органах Василь Елланський використовує переважно для збирання сил української літератури та культури загалом. Він - перший і незмінний редактор урядової газети «Вісті ВУЦВК» та додатка до неї — «Література. Наука. Мистецтво», заснував і редагував журнали «Всесвіт», «Червоний перець». Заснував та очолив одне з перших літературних об'єднань після 1920-х років в Україні — спілку пролетарських письменників «Гарт», до якої входили вже відомі на той час письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В. Поліщук та ін.

Крім поетичного та організаторського, Елланський мав ще один талант – уміння дружити. Так, наприклад, у скрутні часи, він витягує П.Тичину до Харкова та влаштувує його працювати у журнал «Червоний шлях». Серед спогадів Тичини також є слова: «аби не Блакитний – Довженка б не було…», оскільки саме за сприяння Блакитного Довженко влаштувався до редакції газети «Вісті ВУЦВК», де розміщував свої карикатури, шаржі, плакати, портрети  та згодом подружився з Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, Майком Йогансеном, також витяг він з підвалів ЧК та залучив до роботи у «Вістях» Остапа Вишню, допоміг багатьом талантам у їхньому творчому й громадському становленні.

Тяжка недуга серця, яку з раннього дитинства мав Еллан-Блакитний, призвела до його смерті на 32-му році життя. 4 грудня 1925 Василь Михайлович помер у Харкові. Згодом друзі та ті, ким опікувався письменник, були розстріляні, «зламані духовно», заслані до Сибіру, а самого поета було проголошено «буржуазним націоналістом», «бандитом» і посмертно винесено вищу міру покарання. У 1934 було демонтовано пам'ятник, який поставили йому друзі у Харкові, твори письменника були офіційно заборонені. Був реабілітований аж у 1956.

У 12-му номері журналу «Радянська освіта» від 1925 року народний комісар освіти Олександр Шумський почав некролог такими словами:

«Василь у труні... Спинилося серце друга... Немає старого товариша... Нема.

Бувають утрати, що тяжким каменем налягають на серце, на мозок і душать до болю, до фізичного болю, коли обривається думка, німіють уста і хочеться мовчати.

Такою є втрата Василя»

Народився Панас Федорович Луньов 15 січня 1919 в с. Щегольок Суджанського повіту (нині Біловський район) Курської губернії. Підлітком переїхав з батьками на Донбас, де у 1935 у Сталіно (нині Донецьк) отримав середню освіту. З 1937 по 1940 навчався на історичному факультеті Київського університету. У жовтні 1941 був захоплений у полон і перебував у німецьких таборах до серпня 1945.

З вересня 1945 аж до 1995 працював на посаді вчителя історії Пархомівської середньої школи. Педагогічну діяльність поєднував із дослідженням місцевої історії та пам'яток місцевої культури, особливо опікувався проблемами збереження пам'яток минулого Харківщини. У 1940-х організував у школі гурток «Юний історик», який з початку 1950-х перетворився на мистецький клуб «Райдуга». Організація позакласної роботи з учнями привела П. Луньова до ідеї створення у 1955 Пархомівського історико-художнього музею, який  став найголовнішою справою його життя.

Протягом 46 років П. Луньов керував музеєм (понад 30 років – на громадських засадах), поповнював колекцію, виборював для неї приміщення, відпрацьовував і запроваджував нові методи естетичного виховання дітей. Завдяки багаторічній наполегливій роботі П. Луньову вдалося сформувати різноманітну художню колекцію: зразки творів іконопису, цінне зібрання живопису та графіки XVII — XX ст. (твори Т. Шевченка, І. Шишкіна, І. Левітана, М. Реріха, О. Головіна, В. Маяковського, К. Малевича, В. Кандінського, ван Дейка, Піранезі, П. Пікассо та ін.).

Помер 7 лютого 2004 в селі Пархомівка Краснокутського району Харківської області.

Лещук Осип Микитович народився 18 січня 1894 у селі Стаї (сьогодні Стаївка) Сокальського району Львівської області. Навчався у Белзі, закінчив українську Перемишльську гімназію,  навчався у Віденському, а після війни у Львівському університеті, закінчив Перемишльську духовну семінарію. До цього був старшиною Української Галицької Армії, членом українського правління в Угнові. Був також Осип Лещук катихетом і професором Державної гімназії в Раві-Руській, парохом у селах Річки та Стаї, головою філії «Просвіти» в Раві-Руській. У 1921—1945 працював священиком у школах. Володів старогрецькою, староєврейською, латинською, польською, німецькою, чеською, французькою мовами.

Як письменник залишив низку художніх творів (повістей і оповідань) та релігійних праць, деякі з яких уперше з'явилися українською мовою («Етика», «Апольогетика», «Догматика»). Сюжетами його творів були події Першої світової війни, а також селянська доля післявоєнного періоду.

У своїй педагогічній практиці дотримувався засад взаємозв’язку морально-етичного виховання з навчальним процесом, єдності школи і сім’ї, впливу громадськості на формування особистості. І сьогодні актуальною є педагогічна система, розроблена О. Лещуком і практично ним підтверджена у школі. Основними принципами цієї системи є загальнодоступність освіти; поєднання в єдине ціле чотирьох аспектів життєвої і діяльної позиції людини: аналітичне сприймання дійсності, почуттєве осмислення дійсності, намагання до узагальнення досягнень, синтез дії і поведінки через морально-етичну позицію.

Йому належить універсальна система різних видів позакласної роботи та організація виховної роботи на різних рівнях і етапах навчання. Моральне виховання О. Лещук-педагог ставив вирішальним чинником поряд з успіхами в навчанні. В основу успіху ставив працьовитість і наполегливість, знання людської душі. У вихованні виділяв важливу роль таким рисам, як мужність, стійкість та іншим вольовим якостям. Розробив «10 засад для педагога», які й нині є актуальними. Наприклад, друга засада звучить так: «будь не лише вчителем, але і батьком та приятелем своїх учнів і терпеливим будь з ними! Не вони є тут для тебе, але ти для них. Передусім май це на увазі серед невдач і розчарувань».

Все своє життя він займався опікунською діяльністю: дбав про бідних, сиріт, калік, безробітних. Спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким, Осипом Маковеєм, Богданом Лепким.

Закінчилося земне життя Осипа Лещука трагічно: його закатовано енкаведистами у сталінських таборах під Полтавою у 1949 за віру та національні погляди. В 1992 у приміщенні школи с. Стаївки (батьківщина Осипа Лещука) було відкрито кімнату-музей видатного земляка.

22 січня 2019 виповнюється 130 років від дня народження українського математика Антона Казимировича Сушкевича.

Народився в Борисоглєбську (нині Воронізька область РФ) в родині інженера-залізничника. У 1906—1911 слухав лекції в Берлінському університеті. У 1913 закінчив Петербурзький університет, у 1917 р. склав магістерські іспити в Харківському університеті. У 1926 р. захистив докторську дисертацію в Харкові.

Свою педагогічну діяльність Антон Сушкевич почав з 1916, викладаючи математику в різних гімназіях Харкова. З початку 1918 працює в Харківському університеті приват-доцентом, а з 1920 — ад’юнкт-професором. З 1921 по 1929 — професор Воронізького університету. Наприкінці 1929 був обраний дійсним членом Українського науково-дослідного інституту математики й механіки і переїхав до Харкова. Одночасно працює професором Харківського геодезичного інституту. У 1933—1961 працює в Харківському університеті, де завідував кафедрою алгебри та теорії чисел. Був членом Харківського математичного товариства.

Основні праці Сушкевича стосуються алгебри; він є одним з основоположників теорії узагальнених груп (монографія «Теорія узагальнених груп», 1937). Сушкевич — автор навчальних посібників: «Теорія чисел» (1936), «Вища алгебра», «Елементи нової алгебри» (1937), мав праці з історії математики та ін.

З оглядом наукового доробку А. Сушкевича та переліком його праць можна ознайомитись за посиланням

http://www.mathnet.ru/links/d9e2937d12ae8128397849a2fc56b898/rm7287.pdf

Народився в м. Ярославі (нині  Польща) у родині вчителя. Навчався на філологічному факультеті Львівського університету (1898 – 1901), згодом у музично-історичному інституті при Віденському університеті. З 1901 року Станіслав Пилипович викладав українську мову та літературу в гімназіях Львова і Перемишля, редагував журнал «Артистичний вісник» (1905 - 1907). Брав активну участь в організації Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові, з 1908 року – його директор, а з 1919 року – викладач теоретичних дисциплін та інспектор філій.

Він був головою музикологічної комісії НТШ, професором, завідувачем кафедри теорії та композиції Львівської консерваторії, а також — старшим науковим співробітником Львівської філії Інституту фольклору АН УРСР.

Автор підручників «Загальні основи музики: теорія музики» (Коломия, 1921); «Матеріали для науки сольфеджіо і хорового співу» (Л., 1930), а також  педагогічних статей у періодичних виданнях.

Помер у Львові у 1979р.

180 років від дня народження Армстронга Семюела Чапмена (Samuel Chapman Armstrong, 1839—1893), американського педагога, автора проекту організації навчального закладу для афроамериканців та індіанців

Семюел Армстронг найбільш відомий як засновник і перший директор школи для афроамериканців і корінних американців у Вірджинії, яка пізніше була реорганізована в  Гемптонський університет. Він також заснував Музей університету Гемптона, який є найстарішим афроамериканським музеєм в країні і найстарішим музеєм у Вірджинії.

Народився майбутній педагог 30 січня 1839 у сім'ї гавайських місіонерів. У 21-річному віці, після раптової смерті батька, переїжджає навчатися до Сполучених Штатів у Коледж Вільямса у Массачусетсі. Після закінчення коледжу Армстронг  іде добровольцем в армію, бере участь у громадянській війні, неодноразово потрапляє в полон, але продовжує вдало будувати військову кар'єру (піднявся до звання полковника).

Саме військова кар'єра спонукала Армстронга перейнятися проблемами освіти афроамериканців, оскільки у 1863 він був призначений командувачем  9-ою Кольоровою піхотою США (USCT). Тут він зрозумів, що більшість афроамериканців  є неосвіченими.

Наприкінці війни Армстронг приєднується до Бюро Свободи. За підтримки Американської Місіонерської Асоціації у 1868 у Гемптоні (штат Вірджинія) він заснував Гемптонський загальний сільськогосподарський інститут (Гемптонський університет), для навчання у ньому афроамериканців та індіанців. Метою інституту стала підготовка вчительських кадрів, тому передумовою для вступу до Гемптона був намір стати вчителем. Близько 84% з 723 випускників перших 20 класів Гемптона стали вчителями. Армстронг прагнув прищепити учням моральну цінність ручної праці, тому окрім викладання загальних предметів, в інституті велику увагу приділяли вивченню різних ремесел та веденню сільського господарства. Ця концепція стала найважливішим компонентом підготовки гемптонців.

Одним із найкращих випускників  Гемптонського загального сільськогосподарського інституту вважають письменника, педагога, політика, поборника прав за освіту афроамериканців є Букер Т. Вашингтон, який назвав Армстронга «найдосконалішим зразком людини, фізично, розумово і духовно, як Христос…».

Педагог отримав почесні дипломи LLD з його alma mater у 1887 та з Гарвардського університету у 1889.

У 1892 С. Армстронг переніс ослаблений параліч, помер в Інституті Гемптона 11 травня 1893 і похований на кладовищі університету Гемптона.