Шкільний музей, безумовно, можна віднести до одного з феноменів вітчизняної культури й освіти. Сьогодні в Україні діє понад 4 тисячі шкільних музеїв. За кількістю вони переважають усі інші групи музеїв, що складають музейну мережу країни. Однак діяльність шкільних музеїв залишається на периферії громадської уваги, тому актуальним є висвітлення історії шкільного музеєзнавства та популяризація діяльності шкільних музеїв.
В Україні шкільні музеї почали з’являтися на межі ХІХ–ХХ століть. Зумовлений цей процес був, зокрема, активним упровадженням Міністерством народної освіти наочних методів навчання. У 1920–1930-х роках у закладах освіти починають активно використовувати краєзнавчий принцип у викладанні навчальних дисциплін та активні методи навчання. У документах Народного комісаріату освіти («Основи будівництва вільної, єдиної, трудової соціалістичної школи на Україні», «Положення про Єдину трудову школу УСРР»), зазначалося, що одним з методів навчання є дослідний і його різновиди — активно-трудовий, лабораторний та екскурсійний. Саме у зв’язку з розвитком краєзнавства та активізацією навчальної діяльності учнів в Україні почалося масове створення музеїв у навчальних закладах.
В історії створення та розвитку шкільних музеїв в Україні в першій половині ХХ ст. виділяємо такі основні етапи:
- 1900–1920-ті рр. — поява педагогічних музеїв, або музеїв наочних посібників: з початку свого виникнення на межі XIX–XX століть і до кінця1920-х років шкільні музеї створюють, виходячи з потреб школи в наочному викладанні. Такі музеї стають складовою навчального процесу з метою реалізації наочного методу навчання;
– 1930–1940-ві рр. — створення краєзнавчих музеїв: у зв’язку з розвитком шкільного краєзнавства та орієнтуванням школи на ідеологізацію упредставленні історії, музей наочних посібників перетворюється на краєзнавчий, унаслідок чого у школах у 1930-х — на початку 1940-х років відкривають комплексні музеї краєзнавства.
Незважаючи на те, що сам термін «музейна педагогіка» у 1920-х роках в Україні не вживався, але форми і методи музейної роботи, насамперед, у музеях навчальних закладів, свідчать, що за своєю суттю це була саме музейно-педагогічна діяльність.
Найактивніше у 1920-х роках розвивалось шкільне музейництво, що відображено в численних публікаціях у тогочасній фаховій педагогічній періодиці. Науковці, педагоги-практики розмірковували та ділились досвідом на сторінках різних періодичних виданнях щодо організації шкільних музеїв та різних форм і методів їх діяльності.
Представляємо кількох авторів, чиї погляди та ідеї щодо музейно-педагогічної діяльності відіграли провідну роль у становленні та розвитку шкільного музейництва в Україні у І половині ХХ століття.
Софія Русова (1856-1940) — педагогиня, фахівчиня у галузі дошкільного виховання, громадська діячка. Закінчила Фундуклеївську гімназію в Києві. Викладала з 1909 на Вищих жіночих курсах А.Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інституті в Києві. Співзасновниця і співробітниця педагогічного журналу «Світло» (1910-1914). У 1917 — членкиня Української Центральної Ради. Очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, була активною у дерусифікації шкіл, влаштовуванні курсів українознавства, підготовці українських шкільних підручників тощо. Одна з організаторів журналу «Вільна українська школа» (1917-1920). З 1920 лекторка педагогіки Кам’янець-Подідьського державного українського університету і голова Української національної жіночої ради. З 1923 — на еміграції.
Центральне місце в педагогічній спадщині С. Русової займає концепція української національної системи освіти й національного виховання. Авторка підручників «Український буквар» (1917), «Дошкільне виховання» (1918) та ін.
Звертаючись до праці С. Русової «Позашкільна освіта. Засоби її переведення. Лекції, читані на позашкільному факультеті Київського педагогічного інституту» (1918) звертаємо увагу на лекцію №10 «Музеї. Екскурсії». В ній С. Русова визначає три типи музеїв: мистецько-науковий, який може існувати, за словами авторки, лише у великих містах. Другий — музей рідного краю, де зберігаються вироби людської праці та скарби місцевої природи. А також виокремлює педагогічний тип музею: «Третій тип музея — то є педагогичний мандрівний, — він розсилає на час по школам ріжні знаряддя, наочні прилади, картини, мапи, зразки грунту і т. ин. Сі музеї закладаються земствами, або якими-небудь освітними товариствами… Сі музеї корисні більш за все для вчителів».
Значення лекції «Музеї. Екскурсії» полягає в тому, що педагогиня приводить влучні визначення терміну «музей» різних науковців, а також обґрунтовує високу цінність роботи музеїв для збагачення знань, естетичного задоволення, дає практичні поради щодо проведення екскурсії.
Михайло Биковець (1894-1937) — український письменник та педагог, громадський діяч, журналіст доби Розстріляного відродження.
Навчався в Миргородській чоловічій гімназії, працював у Чернігівському педінституті. На Полтавщині — член колегії Зінківського повітового відділу народної освіти. Один з фундаторів та активних діячів літературної асоціації «Плуг» (спілка селянських письменників). Численні його роботи можна знайти в журналі «Плужанин».
З 1921 по 1923 працював інспектором губернського відділу соціального виховання (губсоцвих), одночасно перебуваючи заступником завідуючого губсоцвиху і редагуючи журнал «Новими стежками». У 1923 Биковця перевели до відділу охорони дитинства Головсоцвихову Наркомосу в Харкові. Але, як зазначав сам М. Биковець, він був насамперед вчителем, а спеціальністю своєю він вважав історію, українську мову та журналістику. Робота з дітьми була його покликанням, і не дивно, що у «Плузі» йому доручають очолювати секцію дитячої літератури. У березні 1925 Биковець перейшов працювати до Держвидаву України (ДВУ), до відділу дитячої книги. У 1927-1928 працював у Всеукраїнській селянській газеті «Радянське село». У 1928 упорядковував «Селянський календар», який вийшов у видавництві газети. В часи сталінського терору заарештований як контрреволюціонер, агент іноземної розвідки та розстріляний.
М. Биковець у статті «Екскурсії та музеї в трудовій школі» («Радянська освіта», 1923, №1) порушив питання створення музею у трудовій школі, розглядаючи лабораторні заняття після екскурсій на природу як майстерню майбутнього шкільного музею. Автор зазначає: «Увесь матеріял — малюнки, схеми, плани — приводиться в порядок самими учасниками екскурсії, оброблюється, приводиться в певну систему і передається до шкільного музею. Таким чином, інтерес до екскурсій і праці на них зміцнюється одержанням реальних наслідків у вигляді плакатів, колекцій, гербаріїв і утворенням шкільного музею із всього цього… Екскурсії і музей мають самий тісний звязок і взаємно допомагають одно одному.»
М. Биковець подав практичні поради для проведення екскурсії та створення колекцій шкільного музею. Педагог переконаний, що «екскурсія мусіть розвинути в учнях самодіяльність і інтерес до самостійної праці. На кожній екскурсії учень повинен виконувати певну обов’язкову для нього працю заздалегідь визначену спільно з керовником…. Найважливішою частиною екскурсії необхідно вважати лабораторні праці з розроблення і монтировки матеріялу. Де вже є пряме виконання теми, перехід до утворення шкільного музею.»
Павло Сапухін (1893–1970) — педагог, краєзнавець, засновник одного з перших в Україні шкільних краєзнавчих музеїв. Навчався в Сумському духовному училищі, Харківській семінарії, Петроградській духовній академії на літературно-словесному відділенні та інституті історії мистецтв. П. Сапухін поєднував краєзнавчу, журналістську, музейну діяльність, займаючись педагогічною роботою. Був членом Спілки журналістів, а його статті з історії, краєзнавства, літературознавства часто друкувались у періодиці, а саме в «Літературній Україні», «Радянській освіті» та ін. Брав участь у роботі товариства «Знання» (1948-1970), Товариства охорони пам’яток історії та культури (1966-1970).
Цінність статті П. Сапухіна «Наш шкільний музей» («Радянська освіта», 1929, №2), полягає в тому, що він розробив алгоритм дій педагога-керівника шкільного краєзнавчого музею: «Ми гадаємо, що живі шматочки педагогічної дійсности, хоч якби вони не були біднішими супроти відповідної до них педагогічної теорії, мають, проте, свою становчу цінність на терезах педагогічних шукань. Ця думка й дозволяє нам висвітлити тут маленький досвід у новій подекуди справі шкільної музейної роботи, що ми на її полі виступали, як початкуючі практики, без готових перед себе взірців.» П. Сапухін чітко описує колекцію шкільного музею, кожен розділ і, підводячи підсумки, зазначає: «Лише через знайомство з поодинокими, хай навіть і невдалими, хай і не всюди вмотивованими спробами, можна, кінець-кінцем, натрапити на вірну путь у новій подекуди справі — організації пришкільних музеїв».
Наталя Мірза-Авакянц (дівоче прізвище — Дворянська; 1888-1940?) — українська історикиня, педагогиня. Навчалася на історичному відділенні київських Вищих жіночих курсів, пізніше — у Московському університеті. У 1915-1918 жила в Києві; з 1917 викладала в 2-й українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства.
Друкувалася в журналі «Вільна українська школа» (1917-1920). У 1918-1924 — викладачка історії в середніх і вищих навчальних закладах Полтави. У 1924 переїхала до Харкова, де у 1924-1930 працювала у складі Науково-дослідної кафедри історії української культури; водночас — член редколегії журналів «Шлях освіти» і «Червоний шлях». У 1930-1934 — співробітниця Інституту історії української культури. У 1934 переїхала до Києва; обрана професором кафедри історії України Київського університету. У 1937 репресована; загинула в ув’язненні в Cибіру.
В статті «Історичні екскурсії, їх значення й методика» («Вільна українська школа», 1918—1919, №2-3) Н. Мірза-Авакянц обґрунтувала методику проведення екскурсії, зазначаючи зокрема переваги екскурсії над лекцією: «… на екскурсії ці самі питання проводяться цілком приступно для учнів, без насильства над ними, лише пояснюючи те, що діти бачать…скільки б учитель ні розповідав про кам’яну зброю, поки учні її не оглянули в музеї, вони вірно її не уявлятимуть.» Авторка описує три стадії проведення екскурсії: підготовка до екскурсії, огляд матеріалу, перевірка й використання екскурсійних вражень.
Н. Мірза-Авакянц критикує тодішню екскурсійну практику в школі, зазначаючи, що більшість вчителів не систематично проводять екскурсії, що вони мають «випадковий» характер, а це відбивається на якості такого роду занять. «По більшости екскурсії, це розвага і для дітей і для вчителів або засіб дати дітям якесь діло на той час, коли нема нічого кращого. На лєкції давно звикли дивиться, як на справу серьозну, роботу відповідальну, екскурсії ж залишаються ще й досі чимсь додатковим, необов’язковим і випадковим.» Зі своїх міркувань, вона підсумовує: «Так для систематичного переведення екскурсій необхідно: 1) Зробити екскурсії постійним елементом навчання остільки ж необхідним, як лєкція; 2) органично звязати матеріял лєкцій та екскурсій, щоб екскурсія була висновком і поширенням роботи на чергових лєкціях; 3) кожна з екскурсій повинна відбуватися тоді, коли її вимагає зміст чергової класної роботи.»
Авторка описує значення екскурсії з історично-наукового психологічного та естетичного погляду: «Огляд старовини на екскурсіях утворює місток між минулим та сучасним життям, історія перестає бути відірваною від ґрунту і набуває міцного коріння.», «…екскурсії викликають і виховують інтерес до минулого, екскурсії цікавість мають величезну і для дітей і для дорослих, надто яскравий матеріял вони дають, надто багато вносять нового, вияснюють незрозуміле».
Олександр Булдовський (1887-1938) — фахівець із методики навчання природознавства у школі і в педагогічних вишах, відомий вчений в галузі гідробіології.
Навчався в Полтавській Духовній семінарії, в Харківському університеті на природничому відділі фізико-математичного факультету. Працював на Севастопольській біологічній станції Академії Наук. З 1912 — учитель природознавства Усть-Медведицького реального училища на Донщині (зараз – місто Серафімович Волгоградської обл.).
Після 1917 повернувся в Полтаву, де брав активну участь у процесах українізації культурно-освітнього життя. Як голова науково-педагогічної ради, в січні – вересні 1920 виконував обов’язки керівника Полтавського педагогічного інституту. Згодом працював майже 10 років викладачем зоології та методики природознавства в інституті, а також працював за сумісництвом помічником завідувача природничого відділу в Полтавському центральному музею.
Вчений пропагував дослідницький метод викладання природознавства і особливе місце відводив дослідницьким екскурсіям та спостереженням при реалізації комплексних програм навчання. З 1932 — керівник гідробіологічної станції (пізніше – завідувач гідробіологічного відділу по прісних водах) Далекосхідного філіалу Академії наук СРСР.
Заарештований і розстріляний 1938 за звинуваченням у «проведенні контрреволюційної роботи».
У статті «Весняні екскурсії в трудовій школі» («Радянська освіта»,1927, №4) О. Булдовський наголошує на важливості та цінності весняних екскурсій, що впливають на психічний та фізичний стану школярів: «Підвищений настрій, бурхлива енергія, «радість» праці утворюють у психіці дитини такі вражіння, що десятки років потім пом’ятає вона свої спостереження, зроблені в цей прекрасний час». О. Булдовський дає практичні поради щодо організації екскурсії, а також зазначає про обов’язковість закріплення екскурсійних вражень через влаштування виставок, плакатів, підготовку та виголошення доповідей учнів.
Федір Шміт (1877-1937(41)) — візантолог, фахівець з давньоруської художньої культури, теорії та історії мистецтва, музейної справи.
Навчався на історико–філологічному факультеті Петербурзького університету (1895–1900). Магістерську програму проходив у Російському археологічному інституті в Константинополі (1901–1903). У 1912 очолив кафедру теорії та історії мистецтва в Харківському університеті та на Харківських Вищих жіночих курсах; від 1913 — декан історико-філологічного факультету Харківського університету.
Один з ініціаторів створення Всеукраїнського комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва, керівник його музейної секції. У 1921 Ф. Шміт переїхав до Києва та очолив Археологічну комісію ВУАН, був першим головою Археологічного комітету (від 1924 — Всеукраїнський археологічний комітет) ВУАН, академік УАН/ВУАН (1921). Одночасно — професор Київського архітектурного інституту та Музично-драматичного музею імені М. Лисенка (1921), фундатор і перший директор (1922) Музею дитячої творчості при історико-філологічному відділі ВУАН, ректор Київського археологічного інституту (1922), директор Лаврського музею культів і побуту та Музею при Софійському соборі (1923).
За одними даними Ф. Шміта заарештували за сфабрикованою справою і розстріляли в 1937, а за іншими — він помер 1941. Посмертно реабілітований.
У статті «Искусство, как предмет обучения» («Путь просвещения», 1923, №1) Ф. Шміт розповідає про те, як за його ініціативою у Харкові створювався музей дитячої художньої творчості, як збирались експонати, дитячі малюнки, ліпки. Про свою мету автор пише: «…я хочу добиться того, чтобы у нас перестали смотреть на искусство, как на пустую забаву; научились бы видеть в искусстве то, что оно есть,— социальный манометр и социальный фактор; поняли бы, что в деле воспитания искусству принадлежит громадное значение, и что мы кровно заинтересованы в возможно лучшей постановке дела художественного воспитания и художественного обучения.» Автор ділиться своїм практичним досвідом щодо збирання матеріалу для музею дитячої художньої творчості, що може стати в нагоді іншим музеям такого профілю: «Собрать этот материал вовсе не так просто, как могло бы показаться на первый взгляд. Рисунки ребенка, сами по себе, столь мало выразительны и часто столь мало понятны, что они должны быть снабжены целым рядом объяснений и фактических данных для того, чтобы их можно было использовать в научных целях». А саме: потрібно на кожному малюнку зазначати ім’я, вік автора і назву установи, де дитина навчається. Дуже важливо записати пояснення дитини, яке вона дає усно, коли малює малюнок, а також загальну характеристику середовища, в якому виросла дитина. Ф. Шміт зазначає, що паралельно з «масовим матеріалом» потрібно збирати індивідуальні серії: «…т. е. серии рисунков одного и того же ребенка, исполненные в течение более или менее долгого времени. Такие серии, конечно, всегда будут редкостными и исключительными в любом музее…»
Фома Бельський (1890-1952) — педагог, краєзнавець, музеолог. Фундатор педагогічного музею, що був заснований 1926 в Донецькому інституті народної освіти (ДІНО). Співзасновник та голова педагогічної секції Наукового товариства на Донеччині.
Закінчив Слуцькую гімназію, а потім Київський університет (1913). Займався викладацькою діяльністю в різних навчальних закладах у Златополі, Луганську, Херсоні, Києві та інших містах. Протягом 1923-1925 — викладач педагогіки та літератури ДІНО а згодом з 1925 по 1929 — професор педагогіки в цьому інституті. Останнє місце роботи — Київський державний інститут фізичної культури, де протягом 1951-1952 Фома Антонович був завідувачем кафедри педагогіки.
У своїй науковій діяльності досліджував такі питання, як історія та методологія педагогіки, створення нових шкіл для обдарованих дітей, управління навчальними закладами та організація навчального процесу в школах, питання використання засобів музейної педагогіки в освітньому процесі тощо. Ф. Бельський присвятив своє життя освітній та науково-педагогічній справі України, Білорусії та Узбекистану.
Ф. Бельський у статті «Педагогічний музей, його організація і культурно-просвітницька діяльність» («Радянська школа», 1926, №3-4) обґрунтував думку про те, що педагогічний музей є могутнім освітнім засобом, який може здійснювати такі просвітницькі завдання, як підвищення фахового рівня учителів, стати лабораторією вивчення історії освіти краю та передового зарубіжного педагогічного досвіду, сприяти поширенню освіти серед населення. Створенням таких музеїв повинні займатися вищі педагогічні навчальні заклади, а також відділи управління освітою.
У статті автор подає детальну структуру педагогічного музею:
- відділ наукової організації школи, «как единого целостного организма, понимая под школой все ее виды: и ВУЗ, и школу массового профобразования сельскохозяйственной, кооперативной и индустриальной технической вертикали, трудовые школы 1-го и 2-го концентра разных уклонов, не исключая отсюда дошкольных учреждений и школ для образования взрослых» ;
- відділ наукової організація педагогічної праці: «Помимо собирания материалов по вопросу о научной организации труда вообще, как общей предпосылки для содержания этого второго отдела Педмузея, надо сосредоточить особое внимание на конкретизации материалов по научной организации труда в педагогическом производстве»;
- відділ наочних посібників і методів викладання: «В отделе наглядных пособий следует сосредоточить по возможности все наглядные пособия, которые рекомендуются для нормальной организации педпроцесса в школе»;
- відділ педагогічних систем: «..отдел «Педагогические системы» должен дать широкую картину всей системы Советского Просвещения в целом и в разветвлениях ее по отдельным вертикалям и вопросам…»;
- відділ проблем вчителя і вчительства: «сосредоточивая в себе все материалы, касающиеся современного положения учительства во всех странах земного шара, а также сведения из истории, жизни и работы учительства с самых древних времен»;
- відділ проблем вивчення школяра: «В задачу этого отдела входит собирание и изучение материалов как по нормальному детству, так и дефективному»;
- відділ шкільної документації:«…хранящий школьные документы, законодательные распоряжения, разного рода акты положения, инструкции и т. п. по вопросам школы и просвещения вообще».
Пропонуємо ознайомитися з електронною копією видання «Шкільні музеї в Україні в першій половині ХХ сторіччя», де розміщено повнотекстові статті згаданих авторів, також інших науковців і педагогів зазначеного періоду.
Література:
- Міхно О. СУТНІСТЬ ТЕРМІНУ «МУЗЕЙНА ПЕДАГОГІКА». Музейна педагогіка в науковій освіті: збірник тез доповідей учасників І Всеукраїнської науково-практичної конференції, 28 листопада 2019 р., м. Київ. Біла Церква: Видавництво «Авторитет» ФОП Курбанова Ю. В., 2019. С.74-78.
- Шкільні музеї в Україні в першій половині ХХ сторіччя / Педагогічний музей України ; [укладачі : В. О. Гайдей, О. П. Міхно ; наук. консультант О. В. Сухомлинська]. — Вінниця : Видавець ФОП Куш-нір Ю. В., 2020. — 208 с. — (Сер. «Педагогічні републікації» ; вип. 7).
Підготувала
старша наукова співробітниця
Тетяна Рудницька
