125 років від дня народження Василя Кучабського (1895–1971), українського історика, громадського і військового діяча

Василь-Дмитро Васильович Кучабський народився 4 листопада 1895 у селі Волиця на Львівщині.  1900 родина Кучабських переїхала до Львова. Там після навчання в народній школі Василь вступив до цісарсько-королівської Академічної гімназії і закінчив її із відзнакою, після чого навчався у Львівському університеті на відділенні права та політології. В університеті він одразу ж поринув у студентське життя, зокрема й у нелегальну політичну діяльність. У 1913 студент Кучабський став співорганізатором таємної парамілітарної організації із промовистою назвою «Мазе­пин­ський курс мілітарний». Її учасники слухали лекції з військової справи, організовували польові навчання та стрільби. У рамках роботи в організації Кучабський під псевдонімом «Вука» написав кілька посібників із військової справи: «Теорія стрільби», «Сигналізація», «Розвідувальна служба» тощо. Це були одні з перших українських підручників з військової справи.

На початку Першої світової війни увійшов до Легіону Українськиї Січових Стрільців, згодом йому доручили командування сотнею УСС. У вересні 1916-го його сотня відзначилася у боях за Лисоню. 1916-го потрапив у полон до росіян і до 1918-го перебував у таборі для військовополонених у Волгограді. Він втік з табору і перебрався до Києва.  Тут, у складі Куреня Січових Стрільців брав участь у боях проти більшовиків.

 У 1923 емігрував до Німеччини, де 1930 у Берлінському університеті здобув ступінь доктора філософії. А в 1935  влаштувався працювати до університету міста Кіль. Саме в цей період, у 1930-х, сповна розкрилася інша сторона Кучабського: історика й політичного мислителя. Автор праць: «Україна і Польща», «Січові Стрільці. Воєнно-історичний нарис», «Українська дипломатія та держави Антанти в 1919 р.», «Симон Петлюра в світлі історії».

З середини 1944-го обриваються відомості про Василя Кучабського. Припускали, що його знищили НКВДисти.

Лише у 2007 року виявилося, що насправді Василь Кучабський помер власною смертю, до того ж аж у 1971 році. Наприкінці Другої світової війни родина Кучабських перебралася до німецького містечка Бланкенбург. І хоча Бланкенбург потрапив до радянської зони окупації, Кучабський працював спочатку в тамтешньому муніципалітеті, а потім учителював у місцевій школі. Як йому вдалося не потрапити під каток репресій, достеменно не відомо. Але ціна, яку він заплатив, виявилася величезною: до самої смерті Василь Кучабський уникав будь-яких контактів з українською еміграцією, тому його і вважали загиблим.

Олександр Гаврилович Алешо народився 9 листопада 1890  у с.Грушки Подільської губернії (нині Кіровоградська область). У 1908 закінчив Уманську чоловічу гімназію, згодом навчався на фізико-математичному факультеті Університету Св. Володимира у Києві, а потім до 1915 – у групі географії та етнографії природничого відділення фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького (Петроградського) імператорського університету.

Під час навчання за рекомендацією свого вчителя професора Ф.К. Вовка О. Алешо став членом Російського антропологічного товариства при Санкт-Петербурзькому університеті та дійсним членом Імператорського Російського географічного товариства. Брав участь у різноманітних наукових експедиціях, у збиранні етнографічного матеріалу в Київській губернії, організовував антропологічні та етнографічні студії в м. Умані, робив антропометричні виміри та збирав етнографічні колекції на Херсонщині та ін. У 1916 – 1918 був співробітником Російського Музею Олександра III. У травні 1917 мобілізований на військову службу.

 Повернувшись до Петрограда працював в музеї, в комісіях для розробки анкет з етнографіїнаселення України в Етнографічному відділенні Російського географічного товариства. Згодом переїхав до Києва, де став спочатку членом-співробітником Українського наукового товариства ім. Т. Шевченка, а потім – секретарем товариства.

Олександр Гаврилович відомий тим, що став одним з перших вчених-організаторів сільськогосподарської дослідної справи в Україні. Був головою Музейної секції художньо-промислового відділу Міністерства освіти (1918–1919), відомий як дослідник спадщини Ф.Вовка, а також  засновник Музею антропології та етнології ім. Ф.Вовка при ВУАН (1921). Керуючий з 1921 секцією етнографії Археологічної комісії ВУАН.

О. Алешо помер 4 квітня 1922 від туберкульозу легень. Похований у м. Києві.

125 років від дня народження Зиновія Лиська (1895–1969), українського композитора, музикознавця, педагога

 Зиновій Лиско народився 11 листопада 1895 року в с. Ракобовти на Львівщині. Навчався у Львові в Академічній гімназії та паралельно у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка. У 1913 вступив до Львівського університету на філософський факультет. Однак Перша світова війна перервала навчання на довгих 5 років. У 1916 році його арештовують російські окупаційні війська і він потрапляє на Волинь. Після звільнення 1917 З. Лисько вступає добровольцем до лав Українських Січових Стрільців. Із 1922 продовжує свою музичну освіту. Їде до Праги, де бере приватні уроки. З 1923 навчається у Карловому університеті на музикологічному відділі у професора З. Неєдли. Після закінчення Карлового університету З. Лиско розпочинає у Празі педагогічну працю. Він викладає музично-теоретичні дисципліни в Українському Педагогічному Інституті ім. М. Драгоманова, паралельно навчається у Празькій Державній консерваторії, де його викладачем з композиції був чеський композитор Й. Сук, відтак у вищій школі майстерності, яку закінчує у 1929.

У цьому ж році їде в Радянську Україну і працює викладачем теоретичних дисциплін у музично-драматичному інституті у Харкові. На початку 30-х років по всій Україні почалися масові репресії. З. Лиско, передчуваючи лихо, у 1931повертається на Галичину, де бере активну участь у музично-громадському житті краю. З 1931 по 1939 обіймає посаду директора Стрийської філії Вищого музичного інституту. У 1939 стає професором кафедри композиції Львівської державної консерваторії. У 30-ті роки З.Лиско поєднує працю педагога, композитора, музикознавця, організатора музичного життя.

Після Другої світової війни потрапляє у табір для переміщених осіб у Міттенвальді, де зустрічає своїх колег-музикантів і вони організовують «Об’єднання українських музик». Разом із музикознавцями В. Витвицьким та А. Ольховським З.Лиско працює над музичними статтями до «Енциклопедії українознавства». У 1960 переїхав до США. З 1961 він очолює український музичний інститут в Нью-Йорку. До кінця життя З.Лиско був дійсним членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка та Української вільної академії Наук у Нью-Йорку (очолював музикологічну секцію), членом міжнародної ради фольклорної музики.

Помер З. Лиско 3 червня 1969 в Нью-Йорку, похований на українському кладовищі в Баунд-Бруку.

170 років від дня народження Роберта Зейделя (Robert Seidel, 1850–1933), швейцарського педагога, теоретика трудової школи

Роберт Зейдель народився 23 листопада в Саксонії. Закінчивши народну школу, почав працювати на місцевій фабриці. Шляхом самомосвіти склав екзамени за вчительську семінарію, потім вчителював, відвідував Цюрихський університет. З 1890 редагував газету «Робітничий голос». Пізніше заснував журнал «Народне право». Викладав у Федеральній вищій технічній школі та у Цюрихському університеті. З 1896 займався громадською роботою в Цюрихському кантоні. Пізніше вступив у членство соціал-демократичної партії і був президентом робочого секретаріату Цюрихського кантону.

У 1880-х роках висунув ідею про трудову школу, що могла, на його думку, здійснитися лише тоді, коли суспільство визнає працю основою всієї культури. Ідеї щодо трудової школи виклав у працях  «Ручна праця – основа і наріжний камінь гармонічної освіти та виховання» (1901), «Трудова школа, трудовий принцип і трудовий метод» (1910), «Школа майбутнього – трудова школа» (1919) та ін. Значний інтерес викликають і тісно пов’язані з ідеями трудового виховання соціально-педагогічні ідеї Р. Зейделя, представлені ​​в його статті «Цілі виховання» (1921).

         Роберт Зейдель був переконаний, що людина зможе здійснити своє призначення не як окрема особистість, а лише як член громади, племені, народу. Вчений писав, що соціальна педагогіка розуміє і розглядає людину не як окрему особистість, а головним чином, як істоту суспільну. Значить, «індивідуальну педагогіку слід вважати великою науковою оманою, оскільки вона розглядає людину як істоту, яка живе сама по собі і сама для себе, а не як соціальну істоту, яка розвивається в суспільстві собі подібних, через суспільство і завдяки складному процесу суспільного життя».

Водночас соціальна педагогіка, за Р. Зейделем, аж ніяк не заперечує індивідуального розвитку людини, оскільки людське суспільство і людська природа складають її основу. Провідні форми соціально-педагогічної діяльності шкіл – ручна праця, гра, сільськогосподарська праця. Вони здатні викликати в учнів «переживання соціального почуття та соціальної волі»

Помер Роберт Зейдель 19 липня 1933 у Цюриху.

Сьогодні виповнюється 210 років від дня народження видатної людини, фахівця-новатора, хірурга, анатома і педагога — Миколи Пирогова.

Микола Іванович Пирогов народився 25 листопада 1810 в Москві в сім'ї військового чиновника, був тринадцятою дитиною в сім'ї. Навчався в приватному пансіоні, а згодом на медичному факультеті Московського університету. Випускник Дерптського університету (зараз університет міста Тарту в Естонії). 1832 захистив докторську дисертацію. 1832–1841 – професор кафедри хірургії і керівник хірургічної клініки Дерптського університетту. 1841–56 – професор кафедри госпітальної хірургії Петербурзької медико-хірургічної академії.

Микола Пирогов — основоположник воєнно-польової хірургії, створив атлас топографічної анатомії людини, запропонував тактику медичного сортування, започаткував використання анестезії при оперативних втручаннях. Під час Кримської війни, був головним хірургом Севастополя,  вперше сформував службу Сестер милосердя. Оперуючи поранених, М. Пирогов вперше в історії світової медицини застосував гіпсову пов'язку. Зробив тисячі операцій, рятуючи життя пораненим воїнам. Своєю самовідданою і здебільшого безкорисливою працею він перетворив хірургію на науку.

Микола Іванович у 1856 був призначений попечителем Одеського навчального округу, а з 1858–1861 – попечитель Київського навчального округу. У своїй новаторській педагогічній діяльності, сприяв демократизації освіти, а саме піклувався про всенародне початкове навчання, про підготовку вчительських кадрів; високо підносив роль жінки в суспільстві; у реформі вищої школи виступав за автономію університетів, за розширення можливостей для вступу в університети різних верств населення та ін. Микола Іванович сприяв організації недільних шкіл для дорослих у Києві (1859) та створенню Новоросійського університету в Одесі (1863).

З березня 1861, вийшовши у відставку, Пирогов до кінця свого життя проживав у своєму маєтку у с. Вишні (нині м. Вінниця), де лікував хворих у заснованій ним лікарні, а також активно займався громадською роботою.

М.Пирогов помер у с. Вишні у 1881. Набальзамоване тіло зберігається у склепі церкви біля будинку-музею М.Пирогова у Вінниці.

У фондах Педагогіного музею України зберігаються праці М. Пирогова, а саме «Собрание литературно-педагогических статей Н.И. Пирогова» (К.,1861), «Сочинение Н.И. Пирогова.Т.ІІ 2-е изд.» (К.,1916).