My Calendar

Events in Сентябрь 2020

  • Іван Боднар: 140 років

    Іван Боднар: 140 років

    All day
    01.09.2020

    140 років від дня народження Івана Боднара (1880–1968), українського педагога, громадського діяча

     

    Іван Андрійович Боднар народився 1 вересня 1880 в с. Вовків (тепер Львівщина). Закінчив Бережанську гімназію (1900), студіював математику й фізику у Львівському та Віденському університетах.

    Педагогічну діяльність розпочав у 1905: спершу працював викладачем в українській гімназії у м. Перемишль (нині Польща), потім – у чоловічій вчительській семінарії (1906–1914) та гімназії (1916–1919) в Тернополі. У 1920–1922 працював учителем польськомовної семінарії і гімназії в Перемишлі. Управитель української гімназії у м. Чортків, викладач української гімназії в Перемишлі (1923–1925). У 1928–1930 – управитель гімназії товариства «Рідна школа» та викладач української гімназії в Тернополі. У 1930–1939 – директор «Українського банку» в Тернополі, у 1926–1938 – голова тернопільської філії товариства «Учительська громада», у 1938–1939 – голова Тернопільського осередку товариства «Рідна школа».

    У 1917 був членом Української Ради в м. Тернополі, у 1918–1919 – голова Товариства охорони дітей та опіки над молоддю. Входив до складу ліквідаційної комісії разом з гімназійним учителем Онуфрієм Солтисом під час становлення влади ЗУНР.

    1935 разом з І. Бриковичем та І. Ленем заснували в Тернополі українське спортивне товариство «Змагун». Однак польська влада звинуватила засновників у співпраці з ОУН і відмовилася його реєструвати. Був членом Суспільної опіки Тернополя, співініціатором відкриття фабрики «Калина» в місті. Від осені 1939-го – у  Львові: у 1941–1944 був секретарем НТШ; у 1950–1955 працював учителем у середніх школах міста.

    Помер Іван Боднар 18 грудня 1968 у Львові.

     

  • Олександр Маринич: 100 років

    Олександр Маринич: 100 років

    All day
    04.09.2020

    Олександр Маринич народився 4 вересня 1920 у с.Суботці, на Кіровоградщині. Вступив до Київського державного університету в 1937. У роки Другої світової – учасник бойових дій, брав участь у обороні Києва, отримав тяжкі поранення. Після війни повернувся до Київського університету, де вступив до аспірантури і розпочав наукову і педагогічну роботу.

    Олександр Мефодійович більшу частину свого життя присвятив науково-педагогічній діяльності у Київському університеті: 1949–1955 – доцент кафедри геоморфології, 1956–1971 – завідувач кафедри фізичної географії, 1956–1968 – декан географічного факультету, а 1968–1971 – проректор з навчальної роботи. 

    О.Маринич – міністр освіти УРСР з 1971 по 1979 рік. За цей час в Україні внаслідок реалізації відповідної державної програми було забезпечено повне охоплення молоді шкільного віку навчанням у середній школі, суттєво удосконалився навчальний процес, запроваджено відповідні навчальні програми, підручники. Було започатковано систему навчання та підвищення кваліфікації керівників закладів освіти.

    У 1979 перейшов на наукову роботу до Академії наук, де працював у складі бюро відділення наук про Землю, очолював відділення географії Інституту геофізики ім. С. І. Суботіна, на базі якого у подальшому, насамперед його зусиллями, після здобуття Україною незалежності, було створено сучасний інститут географії НАН України, діяльністю якого він опікувався постійно. Майже 30 років О.Маринич очолював спеціалізовану раду (тепер при інституті географії НАН України) з присудження наукових ступенів доктора та кандидата географічних наук за спеціальністю «фізична географія, геофізика та геохімія ландшафтів». Був також віце-президентом (1956–1964), президентом Українського географічного товариства (1964–1995).

    О.Маринич очолював Національний комітет географів України і брав активну участь у роботі з’їздів Географічного товариства СРСР та України, діяльності Міжнародного географічного союзу, Програмі ЮНЕСКО «Людина і біосфера», представляв державу на багатьох міжнародних форумах учених, читав лекції в університетах різних країн.  Його творчий доробок складає понад 400 наукових публікацій, з яких понад 20 монографій, підручників та навчальних посібників. 

    У фондах Педагогічного музею України зберігаються книги та статті Олександра Мефодійовича (з бібліографією можна ознайомитися за посиланням: http://pmu.in.ua/virtual-exhibitions/do_95_ricchia_narodzh_marinicha/) 

    Помер О. Маринич 23 серпня 2008 в Києві. 

  • Северин Левицький: 130 років

    Северин Левицький: 130 років

    All day
    06.09.2020

    130 років від дня народження Северина Левицького (1890–1962), українського педагога, одного із провідних діячів Пласту

    Северин Михайлович Левицький народився 6 вересня 1890 у с. Щуровичах (тепер Львівщина) в родині греко-католицького священика. Початкову освіту здобув вдома, згодом навчався у Бродівській гімназії (1899–1908), а далі вступив на філософський факультет Львівського університету. З приїздом до Львова активно включився у громадське студентське життя. Зазнав переслідування адміністрацією і по закінченні університету не зміг отримати державну посаду, тому влаштувався у Яворівській приватній гімназії товариства «Рідна Школа», де пропрацював лише один навчальний рік (1912–1913).

    Далі протягом усього життя в Україні Северин Левицький провадив педагогічну діяльність: працював у чоловічому Учительському семінарі, організованому о. Ю. Дзеровичем (1920–1924), згодом – у польському Учительському семінарі (1924 – 1937) та Педагогічному ліцеї (1937–1939), де викладав українську, німецьку мови та літератури. У 1939–1940 – професор Українського педагогічного інституту у Львові (викладав українську мову та західноєвропейську літературу). У 1940–1941 був деканом мовно-літературного факультету того ж педінституту. У 1942–1944 очолював Учительське Об’єднання Праці при Українському Центральному Комітеті у Львові.

    Але головна справа життя С. Левицького – Пласт. Навесні 1922 він став членом Пласту, хоч до того активно співпрацював з цією організацією. У квітні 1924 на пластовому з’їзді його обрано Верховним Отаманом Українського Пласту. Протягом шести років (до заборони пластунів польським урядом) Левицькому вдалося поширити рух пластунів у Галичині, Волині, Закарпатті та створити еміграційні осередки. Коли 26 вересня 1930 польська влада заборонила Пласт, Северин Левицький очолив Ліквідаційну комісію, що проводила ліквідацію Пласту, а насправді створювала підпільну мережу. Серед нових легальних форм пластового руху – «Доріст Рідної Школи», «Комісія Виховних Осель і Мандрівок Молоді» (КВОММ), спортивні товариства «Плай», «Стріла».

    З 1944 перебував на еміграції, де займався налагодженням діяльності пластунських організацій та їхньою реорганізацією. У 1947 на пластовому з’їзді його обрали Начальним Пластуном. Відтоді С. Левицький координував, усіляко сприяв українському пластовому рухові, матеріально підтримував проведення конференцій та різноманітних заходів, заохочував нових членів. 

    Помер Северин Левицький 30 січня 1962 у США.

  • Курт Левін: 130 років

    Курт Левін: 130 років

    All day
    09.09.2020

    130 років від дня народження Курта Левіна (Kurt Lewin; 1890–1947), німецького і американського психолога

    Курт Левін народився 9 вересня 1890 в Моґільно (тодішня Пруссія, тепер Польща) в єврейській родині середнього класу. Навчався в університетах  Фрайбурґа, Мюнхена та Берліна. 1914 захистив дисертацію з психології, а з початком Першої світової війни вступив до лав піхотної дивізії. Він воював протягом 4-х років, доки не дістав поранення в бою. 1921 Курт Левін почав викладати психологію та філософію в Психологічному інституті Берлінського університету. 1930 його запросили як гостьового професора до Стенфордського університету. Зрештою, у 1933 Левін емігрував до США.

    На дослідження Левіна істотний вплив справила гештальтпсихологія і теорія поля Альберта Ейнштейна, яку він спробував застосувати в психології. За теорією Левіна, поведінка людини – результат її постійної взаємодії з довкіллям. Він стверджував, що поведінка людини визначається всіма складовими певної ситуації, і назвав сукупність таких факторів «полем». Згідно з його теорією, людина поводиться по-різному, в залежності від сприйняття суперечності між власним Я і тиском оточення. Для повної картини поведінки людини необхідно враховувати все психологічне поле (школа, робота, церква, родина), яке Левін назвав «життєвим простором». Іншими словами, Левін вважав, що особистість живе й розвивається в психологічному полі предметів, які її оточують. А ці предмети якраз і викликають стан потреби. «Хороша погода й певний ландшафт кличуть нас на прогулянку. Східці спонукають дворічну дитину підніматися та спускатися; двері – відчиняти й зачиняти їх; дрібні крихти – підбирати їх; собака – пестити; ящик із кубиками спонукає до гри, шоколад чи тістечко “хочуть”, щоб їх з’їли», – писав психолог.

    Курт Левін є одним із засновників тренінгу. Перша тренінгова група (Т-група) зібралася в 1946, коли  Левін отримав запит від адміністрації штату Коннектикут на навчання лідерів реалізації на практиці «Постанови про справедливий найм на роботу». Так було покладено початок практиці тренінгових груп. Спочатку метою Т-груп було дослідження міжособистісних відносин і групової динаміки, проте пізніше сфери застосування тренінгу значно розширилися. А нині тренінги активно використовуються і в освітній сфері.

    К.Левін вважається батьком сучасної соціальної психології. Він був одним із перших психологів, який досліджував соціальну поведінку на основі наукових методів та експериментів. За життя Левіна було опубліковано вісім його книжок і понад вісімдесят статей.

    Курт Левін помер 12 лютого 1947 від серцевого нападу у віці 57 років.

  • Володимир Коцовський: 160 років

    Володимир Коцовський: 160 років

    All day
    10.09.2020

    Володимир Миколайович Коцовський народився 10 вересня 1860 в с.Отиневичі на Львівщині. Навчався у Львівському університеті.

    Працював учителем з 1889 у гімназії у м. Ряшів,  згодом у Львівській  академічній гімназії, в  учительській семінарії в Сокалі на Львівщині. З 1895 – доктор філософії Чернівецького університету.

    Володимир Коцовський займався дослідженням життя і творчості членів «Руської трійці», Т.Шевченка.  Був зорієнтований на «народовство». Автор статей на громадські, літературні теми та рецензій на театральні вистави, а також автор праць «Історично-літературні замітки до «Слова о полку Ігоревім»» (1893, Львів), «Література галицько-руська і Маркіян Шашкевич» (1894, Львів) та ін. У співавторстві з І.Огоновським  уклав книжку «Методична граматика руської мови для IV класу шкіл 5 і 6 класових» (1894). Упорядкував третій том «Руської історичної бібліотеки» (1884, Львів)

    Володимир Коцовський був співробітником газет і журналів Галичини: «Діло», «Зоря», «Учитель», «Записки Наукового товариства імені Шевченка» та ін. Мав псевдоніми –Корженко, Голка. З 1889 дійсний член Товариства ім. Шевченка.

    Помер В. Коцовський 11лютого1921 в Сокалі.

  • Іларій Карбулицький: 140 років

    Іларій Карбулицький: 140 років

    All day
    17.09.2020

    Іларій Карбулицький народився 17 вересня 1880 в с.Горішні Шерівці (нині — Застанівський район Чернівецької області). У 1890 переїхав у Чернівці, де навчався спочатку в гімназії, а в 1895 вступив до учительської семінарії.

    У 1900 його призначають молодшим учителем 3-класної народної школи с.Ревне - Стрілецький Кут. В зв'язку з одруженням 1903 переводять у Старі Мамаївці на постійну посаду вчителя 4-класної народної школи. Працюючи тут, він займається вивченням історії шкільної справи на Буковині і в 1905 видає у Вашківцях надзвичайно цінну книгу «Розвій народного шкільництва на Буковині». В 1906 І. Карбулицький стає учителем у с.Станівці Горішні, де працював до пенсії (1935) спочатку учителем, а з 1923 директором школи. У 1908 очолював учительський часопис «Каменярі», де висвітлювалося суспільно-політичне та культурне життя. Водночас Іларій Іванович опікувався бібліотекою «Вільної організації».

    За ініціативи І. Карбулицького розпочався випуск «Крейцерової бібліотеки» — популярного дитячого видання. Тоді ж побачили світ його перші оповідання для дітей «Сліпий Юра», «Циган у школі», «Качка з однією ніжкою». І.Карбулицький був ініціатором видання педагогічного двотижневика «Промінь» і членом редакційного комітету цього часопису. Іларій Іванович — автор близько 40 прозових творів про життя селян, інтелігенції, зокрема вчителів.

    У Чернівцях його обирають заступником голови Українського Народного Дому (1936), членом виконавчого комітету Української національної партії (УНП). Саме за причетність до УНП (1936—1938) він був у 1940-х роках заарештований, звинувачений в антирадянській націоналістичній діяльності.

    16 березня 1954  його у віці 74 років випустили на волю, поламаного духовно і фізично, пограбованого матеріально. І.Карбулицький спробує відновити своє ім'я в пресі. У 1958 він пише спогади про перебування Лесі Українки на Буковині, в 1961 — спогад про Ольгу Кобилянську «Вірна дочка України» та про Миколу Лисенка («На буковинській землі»). Але побачити їх опублікованими йому не довелося.

    Помер Іларій Карбулицький у Чернівцях 30 січня 1961, а реабілітований був лише в 1990.

  • Володимир Пархоменко: 140 років

    Володимир Пархоменко: 140 років

    All day
    22.09.2020

    140 років від дня народження Володимира Пархо­менка (1880–1942), українського історика, педагога

    Володимир Олександрович Пархоменко народився 22 вересня 1880 у с. Сміле (тепер Сумщина) у родині православного священика. Закінчив Полтавську семінарію, Петербурзьку духовну академію. З 1905 викладав церковну історію в Полтавській духовній семінарії. З лютого 1906 став дійсним членом Полтавської вченої архівної комісії. З вересня 1912 працював інспектором народних училищ у Тифлісі.

    У вересні – грудні 1917  – директор української гімназії в Каневі, потім займався викладанням в Археологічному інституті в Києві та обіймав посаду приват-доцента в Київському університеті Св. Володимира. У 1919–1921 – приват-доцент Таврійського університету, згодом – діловод Кримського Міністерства народної освіти, викладач Кубанського політехнічного інституту.

    З 1921 працював у Всеукраїнській Академії наук та у Київському інституті народної освіти. У 1925–1929 отримав посаду професора Дніпропетровського інституту народної освіти, очолював Дніпропетровське Наукове товариство при ВУАН, співпрацював з Дмитром Яворницьким, брав участь у Дніпропетровській археологічній експедиції. Перебуваючи у Дніпропетровську, учений глибоко досліджував проблему взаємовідносин Русі зі Степом.

    У вересні 1929 заарештований і обвинувачений за фальсифікованою справою Спілки визволення України; засуджений до 10 років концтаборів. Відбував заслання у Карелії. У 1933, завдяки клопотанням сестри, достроково звільнений як інвалід. Переїхав до Ленінграда, де влаштовувався на роботу в місцеву філію АН СРСР.

    Науковий доробок ученого складають понад 130 праць, тематика яких охоплює різні аспекти ранньої історії східного слов’янства і походження руської державності, взаємовідносинам Русі зі степовими етносами та державами, історії християнства на Русі і церкви ХVІІІ ст. Окремі роботи стосуються історії Гетьманщини, українсько-татарських взаємовідносин, історії освіти в Україні.

    Помер Володимир Пархоменко у 1942 у блокадному Ленінграді. Реабілітований посмертно у 1989.

  • Володимир Кубійович: 120 років

    Володимир Кубійович: 120 років

    All day
    23.09.2020

    Володимир Михайлович Кубійович народився 23 вересня 1900 у м. Новий Санч на Західній Лемківщині (нині Польща) в українсько-польській родині. У 1918 розпочав навчання в Ягеллонському університеті в Кракові, але воно було перерване війною. Був артилеристом в Українській Галицькій Армії. На початку 1923 переїхав до Кракова, знайшов там роботу в одній із польських гімназій. Захистив докторську дисертацію «Антропогеографія Горганів», став доцентом філософського факультету Краківського університету, викладав географію Східної Європи, читав курс антропогеографії Радянської України, однак не полишив і роботи в гімназіях.

    Володимир Кубійович займався вивченням українських етнічних земель у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. З 1931– дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, голова його географічної секції. Як видатний географ брав участь у міжнародних наукових конгресах у Празі (1932), Варшаві (1934) і Болгарії (1936), де виступав з доповідями. У своїх дослідженнях польсько-українських окраїн Володимир Михайлович обстоював українські геополітичні інтереси. У 1939–1940 В.Кубійович – професор Українського Вільного Університету у Празі. Як активний учасник українського національно-визвольного руху у 1940 очолив Український Центральний Комітет у Кракові (був головою до 1944), який координував діяльність українських громадсько-культурних організацій у Генеральній Губернії (Краків був її адміністраційним центром). Попри всі труднощі воєнного часу, Український Центральний Комітет, очолюваний В.Кубійовичем, зробив дуже багато для піднесення української культури і авторитету українців. У квітні 1943, як голова УЦК, він став одним з організаторів Військової Управи, і зі свого боку докладав багато зусиль для формування частин дивізії військ СС «Галичина».

    Після закінчення Другої світової війни В.Кубійович жив в еміграції у Німмеччині та Франції, займаючись переважно науковою діяльністю. У 1947–1951– генеральний секретар НТШ, з 1952 –голова НТШ у Європі. Автор понад 80 наукових праць з географії України: «Територія i людність українських земель» (1935), «Атлас України і сумежних країв» (1937), «Географія українських і сумежних земель» (1938, 1943), «Українські етнічні групи Галичини» (1953) та ін. Редактор українського видання праці Вольфа-Дітріха Гайке з історії Дивізії «Галичина», автор спогадів «Мені 70» (1970) і «Українці в Генеральній Губернії 1939-41» (1975).

    Володимир Кубійович був головним редактором «Енциклопедії Українознавства» (Париж –Нью-Йорк, 1955–1985).

    Помер В.Кубійович 2 листопада 1985 р. у Парижі (Франція).

     

  • Микита Грищенко: 120 років

    Микита Грищенко: 120 років

    All day
    27.09.2020

    120 років від дня народження Микити Грищенка (1900–1987), українського педагога, організатора освіти, директора НДІ дефектології (1948–1955) та НДІ педагогіки Української РСР (1956–1958)

    Микита Минович Грищенко народився 27 вересня 1900 у с. Трушки (тепер Київщина) у великій селянській родині. У 1915–1920 працював у Білій Церкві різноробом, згодом – телеграфістом на різних станціях Південно-Західної залізниці. Протягом 1920–1923 здобував освіту на Київських українських трирічних педагогічних курсах ім. Б. Грінченка. У 1923–1926 М. Грищенко продовжував  освіту на юридичному факультеті Київського інституту народного господарства ім. Євгенії Бош. Одночасно працював з дітьми-сиротами в дитячому будинку, займався репетиторством «за харчі», навчав грамоти неписьменних на курсах лікнепу.

    1926 М. Грищенко починає активну діяльність у системі народної освіти: працює вчителем, директором школи, районним і окружним інспектором відділу трудшкіл. У 1929 призначений директором Київського педтехнікуму. У 1930–1934 очолював Інститут соціального виховання (пізніше Київський педагогічний інститут ім. Горького). 1934–1941 – науковий співробітник Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП).

    1941–1943 – перебував в евакуації у казахському місті Кзил-Орда, де працював викладачем Об’єднаного українського державного університету (ОУДУ) та займався науковою роботою, а також очолював міський відділ народної освіти. У 1943–1946 – начальник управління шкіл Народного комісаріату освіти Української РСР. 1946 захистив у Київському державному університеті кандидатську дисертацію, присвячену історії освіти в Україні у 1941–1945 рр. У 1946–1948 – заступник директора УНДІПу. У 1948–1955 очолював Науково-дослідний інститут дефектології УРСР.

    У 1956–1958 М. Грищенко керував Науково-дослідним інститутом педагогіки УРСР (до 1955 – УНДІП). На посаду директора він прийшов уже визнаним ученим, доктором педагогічних наук. За період роботи в Інституті педагогіки М. Грищенко пише такі фундаментальні дослідження з історії розвитку школи і освіти в Україні, як «Розвиток народної освіти на Україні за роки радянської влади» (1957), «Сорок років розвитку радянської школи в Українській РСР» (1957) та ін.

    З 1958 працював у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка: читав лекції з методики викладання історії та курс лекцій «Історія радянської школи в УРСР», а в 1962–1975 завідував кафедрою педагогіки.

    Микита Грищенко помер 17 листопада 1987. Похований у Києві на Байковому кладовищі.