Народився Іван Симонович Копач 4 березня 1870 в с. Грозьово, Львівщина. Після закінчення гімназії в Бучачі та вищої гімназії імені Франца Йосифа у Дрогобичі навчався у Львівському університеті (1889–1894). З жовтня 1891 до вересня 1892 відбув однорічну військову службу і став офіцером запасу. Склавши державний іспит на вчителя середніх шкіл, отримав дозвіл викладати українську, грецьку і латинську мови.  У 1901 захистив докторську дисертацію і був кандидатом на посаду професора філософії у Львівському університеті.

З 1896 І. Копач працював професором в Українській Академічній гімназії у Львові, але через рік перейшов до гімназії у Тернополі, в 1901 повернувся знову до Львова і працював у гімназії до 1908. У 1909–1929 Іван Копач — крайовий інспектор українських гімназій кураторії Львівської округи.

Товаришував з І.Франком, і  хоч точна дата знайомства невідома, однак про досить тривале спілкування свідчить оповідання “Борис Граб”, яке Франко опублікував ще 1890 у часописі “Зоря” з присвятою Івану Копачеві.

Друкувався в «Записках Наукового товариства ім. Шевченка», часописі «Літературно-Науковий Вістник», виступав із публіцистичними статтями на сторінках часописів «Діло», «Зоря», «Львівські вісті», «Мета», «Руслан», «Сокільські вісти», «Учитель» (у 1907–1908 був редактором цього часопису).

З вересня 1945 Івана Копача призначили на посаду старшого викладача класичної філології Львівського державного університету ім. І. Франка.

Помер 7 жовтня 1952 у Львові, місце поховання невідоме.

Аркадій Петрович Животко народився 13 березня 1890 в слободі Пуховій на Вороніжчині. Маючи неабиякий талант, зміг вступити до Петербурзького університету, який закінчив у буремний 1917-й. Пожвавлення українського руху, призвело Животка до лав Української Партії Соціалістів-Революціонерів, а створення Центральної Ради покликало додому, на Східну Слобожанщину. Незабаром його обирають членом Української Центральної Ради від Воронезької губернії, а потім і головою місцевої управи.

Опинившись 1918 з урядом УНР у Кам'янець-Подільському, А. Животко активно співпрацює з цілим рядом урядових газет. Найбільше його публікацій уміщує двотижневий педагогічний часопис «Освіта» — орган Подільської губернської управи. Активно співпрацюючи з міністром освіти уряду УНР, першим ректором Кам'янець-Подільського університету Іваном Огієнком, він оперативно розробляє методики й програми з українознавчих предметів, що впроваджувалися тоді в навчальний процес. Його ґрунтовні статті «Фактори дошкільного виховання» та «До справ керування дитячими садками», опубліковані на сторінках «Освіти», були покладені в основу резолюцій педагогічних з'їздів, які проводилися в Кам'янець-Подільському під егідою міністерства освіти.

1923 Аркадій Животко опиняється у Чехії. 7 липня 1923 після відкриття Українського високого педагогічного інституту М. Драгоманова він був зарахований на посаду асистента по кафедрі педагогіки.На межі 1930–1940-х рр. працює над своєю головною темою – історією української преси. В Празі виходять його праці "Преса Підкарпатської України" (1940), "Острогожчина: осередок Подоння" (1942), "Подонь. Українська Вороніжчина в культурному житті України" (1943).

З наближенням радянських військ до Праги (травень 1945), щоб не потрапити до рук НКВС, виїздить до м. Плзень, а в червні 1945 опиняється в таборі для переміщених осіб «Лягарде», який у серпні 1945 був переведений в американську окупаційну зону до німецького м. Ашаффенбург. Там Аркадій Животко і помер 12 червня 1948 р.

Вінніпег. Столиця канадської провінції Манітоба стала важливим духовно-культурним мегаполісом українських емігрантів початку ХХ століття. Це місто відіграло важливу роль в історії української еміграції до Канади і зараз має велику українську громаду, декілька головних офісів канадсько-українських установ. Практично з перших років свого проживання в Канаді українці відображали подробиці свого буття у пресі. Серед інших видань у 1910-му році з ініціативи групи вчителів народної школи почав виходити і часопис «Український голос». Це було логічним наслідком прагнень українців зберегти свою мову, культуру й писемність за океаном.

 Часопис «Український Голос» до 1973 виходив з додатком «Література, Наука, Мистецтво». Тижневик спочатку був трибуною радикальної української інтелігенції, пропагував програму самостійності України, підтримував український православний рух у Канаді; згодом став неофіційним органом Української греко-православної церкви Канади.

Серед основоположників часопису бувТ. Ферлей  — засновник, керівник і дописувач, а редакторами —О.Кудрик, М. Стечишин, К. Андрусишин,І.  Сирник, Ю. Мулик-Луцик, М. Гикавий,М. Гринь таА. Курдидик.

Знайомлячи своїх читачів з найновішими досягненнями науки,газета-тижневик«Український Голос» стала трибуною патріотизму та національної єдності.

Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко (1840-1895) — українська педагогиня, засновниця приватної гімназії в Києві. Дружина математика Михайла Ващенка-Захарченка.

Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко народилась 31 березня 1840 в сім'ї поміщика села Заріччя Вишньоволоцького повіту Тверської губернії. Подружжя мало чотирнадцять дітей, серед яких Віра була найстаршою.

У 1850 вступила до 1-го класу Санкт-Петербурзького училища Ордена св. Катерини, 1856 закінчує навчання з відмінним атестатом і свідоцтвом домашньої наставниці, певний час перебуває дома.

1858 Віра Миколаївна обіймає посаду вчительки французької мови Вишньоволоцькій жіночій гімназії. Проте викладання іноземної мови гімназисткам молодших класів у глибокій провінції не відповідало прагненням молодого педагога. 1860 року, довідавшись про вакантне місце в Київському інституті шляхетних дівчат, 20-річна Віра відправилась у Київ. Одинадцять років (з липня 1860 по квітень 1871) вона присвятила виховній роботі в інституті. Увесь цей час педагог обіймала посаду класної дами. Навесні 1871 одружується з Михайлом Ващенком-Захарченком - математиком, професором Київського університету св. Володимира.

Мрія Віри Миколаївни відкрити власний навчальний заклад здійснилася 14 вересня 1878, коли відбулось відкриття перших п’яти класів приватної жіночої гімназії під її керівництвом. VI клас почав функціонувати з 1879, VII — з 1880, а VIII педагогічний клас — з 1881. Гімназія разом із пансіоном містилась на розі Бібіковського бульвару (нині - бульвар Тараса Шевченка) та вулиці Афанасівської (пізніше - Нестерівська, нині - вулиця Івана Франка). Подружжя Ващенків-Захарченків пішло на значні матеріальні витрати для облаштування приміщення відповідно до власних уявлень про вимоги до опорядження гімназії.  Переважну частину учениць становили дочки дворян і чиновників, значно меншу – діти із сімей купців і міщан, невеликий відсоток належав дівчатам із середовища духовенства, селян, а також іноземцям. Керувала навчальним закладом Віра Миколаївна до останніх днів свого життя.

Померла В. Ващенко-Захарченко 14 серпня 1895, похована на території Видубицького монастиря. На жаль, у 1930-х пам'ятники некрополя Видубицького монастиря перетворились на джерело каменю для повторного використання, а чавунні надгробні плити та хрести активно використовувались як металобрухт. У 1950 кладовище було знесене взагалі. Нині від кількох сотень поховань тут залишилось менш як два десятки, до втрачених належить і могила В. Ващенко-Захарченко.