200 років тому народився Пантелеймон Куліш – український письменник, перекладач, педагог, історик, етнограф, фольклорист, мовознавець, критик, видавець, культурний діяч. Саме Пантелеймону Кулішу українці завдячують першою фонетичною абеткою, «кулішівкою», яка  послугувала основою сучасного українського алфавіту, першим повним перекладом Біблії українською мовою, численними перекладами творів класиків світової літератури та одним з найяскравіших історичних романів в українській літературі – романом «Чорна рада» (1857).

П. Куліш народився в м. Воронежі Чернігівської губернії (нині Сумська обл.) в сім’ї дворянина. Батьки письменника походили з давніх козацьких родів. Вже змалечку Куліш захоплювався українським фольклором, який чув від матері, та виявляв хист до малювання й літератури.

Все своє життя Пантелеймон Олександрович спрямував на розвиток української літератури, історії, мови, культури. Він – упорядник двотомної збірки фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» (1856-1857), засновник альманаху «Хата» (1860), активний дописувач журналу «Основа», автор низки повістей, оповідань, п’єс та поетичиних збірок. Окрім літературної, перекладацької та видавничої діяльності, окреме місце в життєписі Пантелеймона Куліш посідає також педагогічна діяльність. Пантелеймон Олександрович працював викладачем в Луцькому дворянському училищі, старшим вчителем 5-ї петербурзької гімназії та лектором Петербурзького університету. Упорядкував український буквар для недільних шкіл «Граматка» (1856), написаний «кулішівкою», що став першим україномовним букварем на Східній Україні.

У фондах Педагогічного музею України зберігаються такі праці П. О. Куліша:

1. «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року» (1882);
2. Прижиттєві публікації творів в журналі «Основа»;
3. «Твори і листи П. О. Куліша». Уклад. Куліш А.М. (1908);
4. Твори П. Куліша. Т. 1-6. (1909-1910);
5. «Вибрані твори П. Куліша» за ред. О. Дорошкевича (1930);
6. «Чорна рада» (1944) та ін.

Гутсмутс Йоганн Крістоф Фрідріх народився 9 серпня 1759 в Кведлінбурзі. Батько Гутсмутса помер, коли хлопчикові було всього 14 років. Тому з раннього віку йому довелося працювати репетитором, щоб допомогти своїй родині і оплатити власне навчання в гімназії. У 1773 він став приватним тьютором у сім’ї лікаря Вільгельма Ріттера, де навчав двох старших синів господаря. У 1770 вступив до університету Галле, де мав намір вивчати теологію, проте зацікавленість привела його на заняття з математики, фізики і сучасних мов (англійської й італійської), а також із педагогіки, яка його серйозно захопила. Через три роки Гутсмутс повернувся в сім’ю Ріттера, де було на той час шестеро дітей.

У 1785 Гутсмутс супроводжує двох синів Ріттера під час вступу до навчально-виховного закладу Schnepfenthal (Шнепфенталь), заснованого священиком і педагогом Крістіаном Готліфом Зальцманом. Дізнавшись про педагогічний талант молодого Гутсмутса, Зальцман пропонує йому місце педагога в своєму закладі. Згодом понад 54 роки (з 1785 по 1839) Гутсмутс був викладачем гімнастики, плавання та географії в Schnepfenthal.

У 1793 з'являється його перша наукова праця – «Гімнастика для молоді» (Gymnastik für die Jugend), що витримала кілька видань і була перекладена шістьма європейськими мовами. Крім того, Гутсмутсу належать підручник з плавання (Kleines Lehrbuch der Schwimmkunst; 1798) та навчальний посібник з ігрових видів спорту під назвою «Ігри для тренування і відпочинку тіла і духу» (Spiele zur Übung und Erholung des Körpers und Geistes; 1796). Ця праця вийшла у двох томах, мала сімсот сторінок, містила ілюстрації різноманітних вправ і пояснення до їх виконання. Загалом було описано 105 різних ігор, згрупованих за тими характеристиками, на розвиток яких вони спрямовані, наприклад, увага, спостережливість, пам’ять тощо. Гутсмутс вважав, що педагогічна гімнастика повинна мати прямий вплив на тіло і опосередкований вплив на розум. На його думку, фізична культура включала три види педагогічного впливу: гімнастичні вправи, ремесло і соціальні дитячо-юнацькі ігри, переважно з м’ячем. Німецька гімнастична система, розроблена Гутсмутсом була асимільована іншими європейськими країнами, такими як Данія і Швеція, Австро-Угорська імперія, Нідерланди і Бельгія, особливо – внаслідок імміграційних процесів після буржуазної революції 1848. Визначна роль Гутсмутса у розвитку європейських концепцій фізкультурної освіти пояснюється його тривалим послідовним служінням справі впровадження фізичної культури і спорту у шкільну освіту.

У 1797 Гутсмутс одружується з дочкою священника Софі Екардт, у шлюбі з якою у нього народилося п'ятеро синів і три доньки. У 1798 сім'я Гутсмутса переїжджає в Ібенхайн, де він прожив все життя, аж до своєї смерті 21 травня 1839. Гутсмутс похований в Ібенхайні на маленькому лісовому цвинтарі, неподалік від першого в Німеччині гімнастичного майданчика.

Омелян Стоцький народився 15 серпня 1894 в с. Богутин на Львівщині в сім’ї священника. 1915 закінчив гімназію у Львові, навчався в Бориславській крайовій школі на бурильному курсі (1924-1926). У 1928 вступив до Львівського університету на філософський факультет. 1933 склав іспит на ступінь магістра німецької філології.

Працював учителем державної гімназії в Станіславі (1932-1934), вчителем німецької мови в державній гімназії № 1 ім. Ст. Конарського в Ряшеві (1935-1939). Омелян Олександрович  добре грав на роялі та навчав дітей музики. Знав кілька іноземних мов, надавав перевагу читанню улюблених авторів мовою оригіналу.

Омелян Стоцький з 1945 по 1949 був директором, а потім головним інженером газолінового заводу № 10 тресту «Укргаз» у Східниці. За той час він підняв завод з повоєнної руїни. Будучи на пенсії з 1956, Омелян Стоцький всю свою невичерпну енергію спрямував на створення та розвиток курорту загальносоюзного значення. Він опановував нові для нього науки, в шкільній лабораторії проводив досліди, доводив чиновникам важливість свого відкриття. За ініціативою дослідника геологи та спеціалісти Бориславського нафтопромислу почали буріння свердловин для визначення запасів східницьких мінеральних вод. Після майже 30-річної пошукової роботи Омелян Стоцький знайшов у Східниці 38 джерел мінеральних вод. Вчені встановили: цілющі води Східниці успішно лікують захворювання нирок і печінки, сольовий діатез, підвищену і знижену кислотність шлунку, малокрів'я, цукровий діабет, зміцнюють імунітет. 9 січня 1976 Східниця була офіційно визнана всесоюзним курортом, а у 2005 вона отримала нове звання «Всеукраїнський бальнеологічний курорт імені Омеляна Стоцького».

Омелян Олександрович Стоцький помер 10 січня 1979. Похований у Східниці.

Павло Білецький-Носенко народився 27 серпня 1774 в м. Прилуки Полтавської губернії (нині Чернігівська область) у дворянській сім’ї.  Навчався з п’яти років на відділенні для малолітніх Імператорського Шляхетського сухопутного кадетського корпусу у Петербурзі. У 1793 закінчив навчання і його направили в чині поручика до 1-го батальону Катеринославського єгерського корпусу.

У 1801 організував невеликий пансіон для дітей у власному маєтку в селі Лапинцях на Прилуччині, який діяв близько 40 років. За цей час у ньому навчалося понад 100 дітей. Усі предмети в пансіоні Павло Павлович викладав сам, а також намагався дотримуватись демократичних методів у своїй педагогічній діяльності.

Для свого часу Павло Білецький-Носенко був дуже освіченою людиною — досконало володів іноземними мовами, добре знав вітчизняну й світову літературу. В його бібліотеці налічувалося кілька тисяч томів німецькою, латинською, французькою, російською, українською і польською мовами.

У 1807–1809 педагог працював штатним помічником попечителя прилуцького благодійного закладу, з 1810 — штатним наглядачем повітового училища, а згодом, з 1812 — почесним наглядачем училищ усього Прилуцького повіту. Будучи вимогливим і справедливим як до учнів, так і до педагогів, Павло Павлович завжди виступав проти надмірно суворого ставлення до школярів. Білецький-Носенко творчо поєднував педагогічну діяльність з науковою, підтримував тісні контакти з науковими установами, зокрема з Товариством наук при Харківському університеті. В 1838 став співробітником газети «Полтавские губернские ведомости». Протягом 1838–1841 він надрукував на сторінках газети чимало матеріалів з різних галузей знань: «Статистическое описание города Прилуки», «Биография. Полковник Прилуцкий Иван Иеремеевич Нос», «О первых гражданских буквах в России», «Суеверия малороссиян, сохранившиеся в памятниках словесных», «О языке малороссийском», «Историческое предание о Иване Золотаренко» та інші мовознавчі і етнографічні праці, які й сьогодні не втратили свого історико-пізнавального значення.

Історики української лексикографії відзначають, що укладений у 30–40-х роках ХІХ ст. Павлом Павловичем «Словник української мови», є першим повним словником української мови. Його було видано лише в 1966. Твори Білецького-Носенка за життя майже не друкували.

Помер Павло Павлович Білецький-Носенко 11 червня 1856. Похований в Лапинцях.

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете народився 28 серпня 1749 у місті Франкфурті-на-Майні у сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете. 1756 Ґете пішов до школи, але провчившись там лише 3 роки, перейшов на домашнє навчання. У 1765 вступив до Лейпциґського університету; на жаль, його він не закінчив через хворобу (туберкульоз). Вищу освіту завершив у Страсбурзькому університеті в 1770, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У 1770—1775 захоплювався демократичною естетикою Гердера, був тісно пов'язаний з рухом «Буря й натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури. З 1775 Гете назавжди оселився у Веймарі, став міністром в уряді герцога Карла-Августа, брав активну участь у політичному житті герцогства.

В 1773-1831 Ґете пише свою безсмертну філософську драму «Фауст», що стала одним із найвідоміших його творів. Образ ученого-чарівника Фауста, взятий з народної легенди, у драмі Ґете зазнає складної еволюції, втілює суперечливий розвиток світогляду самого поета і боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця 18 — початку 19 ст. Перший фрагмент «Фауста» було опублік в 1808 р., а повністю книга почала видаватися з 1832.

Твори Ґете сповнені глибокого філософського змісту. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого.

6 березня 1832 Ґете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Ґете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.

140 років від дня народження Агенора Артимовича (1879–1935), українського мовознавця, педагога, освітнього діяча

Агенор Васильович Артимович народився 30 серпня 1879 у с. Великий Кучурів (тепер Сторожинецький район) на Буковині. У 1897 з відзнакою закінчив гімназію у Чернівцях і вступив на класичну філологію Чернівецького

університету. Після чотирьох років навчання почав вчителювати у першій німецькій гімназії у Чернівцях. У 1910–1914 директор німецько-української гімназії в Кіцмані. Тут розвинувся його неабиякий організаційно-педагогічний хист. Під керівництвом А. Артимовича гімназія, по суті, стала українською: у вестибюлі гімназії стояло погруддя Шевченка, шкільні посвідчення почали видавати українською мовою. Він разом з І. Приймою, В. Кміцикевичем, М. Кордубою став організатором, а згодом – головою Товариства вчителів вищих шкіл ім. Г. Сковороди на Буковині (1908–1914). Товариство нараховувало 80 членів (1913), разом з «Учительською громадою» у Львові видавало педагогічний журнал «Наша школа».

1917 став директором другої української гімназії у Чернівцях, активно включився в український рух на Буковині. 1918 А. Артимович займав посаду державного секретаря освіти і віросповідання ЗУНР. Знаючи стан освіти в краї, він прагнув, насамперед, провести демократизацію й українізацію шкільництва. У кожній місцевості планувалося відкрити народні (початкові) школи. В усіх школах відмінено обов’язкове викладання німецької мови, проте в усіх неукраїнських школах з третього класу обов’язковим предметом вводилася українська мова. А. Артимович зазначав: «Наше шкільництво вимагає далекойдучих реформ. Злука з Україною поставила перед нами велике завдання, а саме уодностайнення нашої культури і шкільництва». Незважаючи на складність військово-політичної, економічної ситуації, в ЗУНР засновано 30 українських середніх шкіл, з них – 20 гімназій, 3 реальні школи, 7 учительських чоловічих і жіночих семінарій. Розпорядженням Державного секретаріату освіти і віросповідань від 24 лютого 1919 мовою викладання і навчання у всіх державних школах стала українська. Національним меншинам законодавчо визнавалося право створювати свої школи та проводити заняття рідною мовою.

Для неукраїнських шкіл обов’язковими предметами були історія, географія України та українська мова.

У середині травня 1919 А. Артимович виїхав до Відня, де залишався до травня 1923. Після утворенням Українського вільного університету (УВУ) (січень 1921) став професором класичної філології, восени 1921 переїхав до Праги. В університеті він викладав класичну філологію, а в Українському вищому педагогічному інституті ім. Драгоманова – індоєвропейське мовознавство. Деякий час, за дорученням керівництва Педагогічного інституту, очолював українську гімназію у Ржевніцах поблизу Праги (1928–1930).

Як мовознавець, Артимович цікавився фонологічним методом у мовознавстві (дослідження мовних явищ з погляду структури та функції) і надрукував декілька фонологічних праць різними мовами. Перекладацька спадщина вченого містить твори Софокла, Овідія, Катула, Лукіана.

Помер Агенор Артимович 21 жовтня 1935, похований у Празі.

Адольф Фер’єр народився в Женеві 30 серпня 1879 в сім'ї Фредеріка Фер’єра, одного з керівників Міжнародного комітету Червоного хреста. У 1899 створив «Міжнародне бюро нових шкіл». Це «Бюро...» стало центром, навколо якого до 1930-х років групувались різні напрямки реформаторської педагогіки. «Бюро...» визначило загальні вимоги до «нових шкіл». Це були навчально-виховні заклади інтернатного типу, які організовувались приватними особами або громадськими педагогічними організаціями. У школах повинно бути створене таке середовище, яке забезпечує фізичний, розумовий і моральний розвиток дітей і готує їх до практичного життя.

З 1900 викладає в школах Німеччини та Франції, а з 1909 читає лекції у Женевському університеті, де знайомиться з Жаном Овідієм Декролі, одним з представників і лідерів нового виховання. Деякий час Фер'єр був професором інституту Жан-Жака Руссо в Женеві, а також головним редактором журналів «За нову еру» та «Прогрес».

А. Фер’єру довелося відмовитися від викладацької кар'єри, оскільки він повністю оглух. З 1908 працював разом зі своєю дружиною Ізабель Бюньон, яка допомагала Фер’єру в зв'язку з його глухотою.

У 1920 А. Фер’єр публікує маніфест «Перетворимо школу». У 1921 виступає одним з ініціаторів першої Конференції щодо нового виховання (Франція), на якій було створено Міжнародну лігу за нове виховання. Підготував її програмну хартію. У 1922 пише книгу «Активна школа», де повністю викладає свої педагогічні погляди, а в 1924 у своєму маєтку в Флоріссані організувує міжнародну школу, в якій маленькі діти навчалися за методом Монтессорі, вихованці середнього віку — за методом Декролі, а старші — за рекомендаціями Вінетка-плану. Ці школи стали справжньою лабораторією педагогіки, великого значення в них набули ідеї трудового виховання та підготовки учнів до трудової діяльності.

А. Фер'єр є автором багатьох праць, що розвивали ідеї нового виховання, організатором навчальних закладів, що застосовували ці ідеї на практиці. У своїй праці «Мій великий журнал» Фер’єр розділяє своє інтелектуальне життя на п’ять десятиліть, у кожному з яких панує інша дисципліна: «Між 1900 та 1910 роками я жив у метафізиці. З 1910 по 1920 рік я жив у психології. З 1920 по 1930 рік була педагогіка, яка займала значне місце. З 1930 по 1940 рр. - соціологія. З 1940 року, я живу душею, духом, філософією»

А. Фер'єр, незважаючи на глухоту, був людиною діалогу, готовий завжди «вислухати» та допомогти ближньому. В останні роки Фер'єр займався переважно психологічними проблемами, зокрема визначенням психологічних типів. Його внеском у розвиток реформаторської педагогіки стала, зокрема, нова періодизація психічного розвитку дитини і її інтересів — від безсистемних до цілеспрямованих. Швейцарський педагог вважав, що школа повинна сприяти природному розвитку дитини, формувати не інтелектуалів-ерудитів, а людей, у яких знання увійшли у їх «плоть і кров», здатних застосовувати ці знання на практиці.

Помер педагог 16 червня 1960 р. у Женеві. Міжнародне бюро освіти (IBE) визнало Адольфа Фер’єра одним із 100 найвидатніших педагогів.

Притча з книги Адольфа Фер'єра „Перетворимо школу" про те, як люди створили школу за намовлянням диявола:

„І створили школу так, як повелів їм диявол. Дитина любить приро­ду, тому її замкнули в чотирьох стінах. Дитині подобається усвідом­лювати, що її праця має якийсь сенс, тому все зробили так, щоб її активність не приносила ніякої користі. Вона не може залишатися без руху — її примусили до нерухомості. Вона любить працювати ру­ками, а її почали навчати теорій та ідей. Вона любить говорити — їй наказали мовчати. Вона намагається зрозуміти — її змусили вчити напам'ять. Вона хотіла б сама шукати знання — їй вони даються в готовому вигляді.

І тоді діти навчились того, чого вони ніколи б не навчились в ін­ших умовах. Вони навчились брехати і придурюватись.

І ось що сталося. Як і хотів того диявол, деякі люди зачахли, ста­ли млявими й пасивними, втратили будь-який інтерес до життя. Вони втратили і щастя, і здоров'я. Пропали любов і доброта. Думки стали сухими й сірими, душі зачерствіли, серця озлобились.

Діти відбилися від рук. Вони біжать з дому, шукають пригод. Вони стали практичними, самовпевненими й наполегливими без допомоги школи і навіть усупереч їй.

І загинула школа, яку так ловко придумав диявол"

зі статті

Сухомлинська О. В. Трансформація освіти в Україні та педагогічний доробок Василя Сухомлинського . Проф.-тех. освіта. 1998. № 2. С. 10—14.