Дмитро Чижевський народився 4 квітня 1894 в м. Олександрія Херсонської губернії (нині – Кіровоградська область). Закінчив в 1911 Олександрійську чоловічу гімназію. Вищу освіту здобував спочатку на фізико-математичному факультеті Петербурзького університету (1911-1913), а пізніше на історико-філологічному факультеті Київського університету ім. св. Володимира (1914-1919). 1921 виїхав до Німеччини, де навчався в Гейдельберзькому та Фрайбурзькому університетах.

З 1924 викладавв Українському педагогічному інститутіім. М. Драгоманова в Празі, а з 1929 в Українському Вільному Університеті в Мюнхені. На поч. 50-х рр. ХХ ст. – професор Гарвардського університету (США), завідувач філософським відділом Української Вільної Академії науку Нью-Йорку. З 1956 й до кінця життя обіймав посаду професора, керівника Інституту славістики Гейдельберзького університету (ФРН).

Учений зробив вагомий внесок у різні галузі науки філософії, історії, лінгвістики та літературознавства; для відродження української духовної культури, науки.

ПомерДмитро Чижевський  18 квітня 1977 у Гейдельберзі, похований на кладовищі Бергфрідгоф.

Сумцов Микола Федорович народився 18 квітня 1854 року у Санкт-Петербурзі у родині нащадків українського козацько - старшинського роду. Після смерті батька родина переїхала жити на Харківщину до слободи Боромля. Початкову школу закінчив у рідному селі, а середню освіту здобув у 2-й Харківській гімназії, де досконало оволодів французькою та німецькою мовами, українську словесність та мову він вивчав самостійно – читав твори Г. Квітки-Основ'яненка, І.Котляревського та інших, які не входили до навчального курсу гімназії.

У 1875 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету; залишений у ньому професорським стипендіатом. 1876 року слухав лекції в Гейдельберзькому університеті (Німеччина). У 1878—1922 роках — викладач Харківського університету, з 1888 року — його професор, з 1889 — секретар, а з 1892 — голова педагогічного відділу, у 1897—1919 роках — голова Харківського історико-філологічного товариства.

Микола Сумцов - перший викладач Харківського університету, який почав виголошувати академічні лекції українською мовою. Також він був одним з засновників Харківської громадської бібліотеки, фундатором і попечителем Пушкінського училища, головою Харківської міської училищної комісії, завідувачем Етнографічним музеєм при Харківському університеті. У 1920 році за ініціативи та під керівництвом Миколи Сумцова у Харкові був створений Музей Слобідської України ім. Г. Сковороди (нині Харківський історичний музей ім. М. Сумцова).

Працював також над виданням «Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона», для якого написав значну кількість статей про українських культурних діячів. Разом з сином Дмитром написав та видав підручник "Географія України".

Глибокі знання української традиційної культури привели Миколу Сумцова до висновку, що "життя на Україні повинно піти іншим шляхом. В першу чергу, треба звернутися до відродження і поширення національного українського почуття і свідомості".

Помер Микола Сумцов 12 вересня 1922 року у Харкові.

180 років від дня народження Вільмана Отто (Otto Willmann; 1839–1920), німецького педагога

Вільман Отто народився 24 квітня 1839 р. у м. Лісса (нині Лешно, Польща). Навчався в університетах Бреслау (нині Вроцлав, Польща) і Берліна. Викладав на педагогічному семінарі у Т. Ціллера в Лейпцигу (1863–1868) і на педагогічних курсах Ф. Діттеса у Відні (керівник з 1868). У 1872–1903 професор Празького (німецького) університету. Засновник Союзу християнської педагогіки (1907).

В. Отто розробляв такі теоретичні проблеми педагогіки: предмет педагогіки як науки, структура і система педагогічних знань, природа навчально-виховного процесу; соціальні функції, цілі, зміст, організаційні форми і методи освіти. Поділяв педагогіку на історичну, теоретичну і практичну. Основною функцією виховання визнавав передачу від покоління до покоління «вічних ідей» і культурно-історичних традицій, ядром яких, за В. Отто, є релігійно-етичні норми. Переглянув запропоновані Гербартом ступені навчання, вважаючи, що вони хибують нечіткістю визначень і змішанням логічних і психологічних понять. Запропонував виділити 3 ступені засвоєння (сприйняття, розуміння, застосування), кожному з яких має відповідати особлива форма навчання.

Вільман Отто зробив істотний внесок у розвиток теорії навчання і соціологічно обґрунтував дидактику як відносно самостійну науково-педагогічну дисципліну. Наприкінці XIX ст. вийшла його книга «Дидактика як теорія освіти в її ставленні до соціології й історії освіти». Узагальнивши все краще, висловлене видатними дидактами XVII–XIX ст. про значення міжпредметних зв'язків, О. Вільман присвятив цій проблемі спеціальний параграф «Взаємозв'язок між предметами навчання». Акцентуючи на тісному взаємопереплетенні навчальних предметів, він відзначав і відповідальність вчителів за реалізацію цих зв'язків. Учитель має уважно стежити за тими положеннями, де його предмет пов'язаний з іншими, і вказувати на це учням, наполягати на пригадуванні цих зв'язків і в разі необхідності заповнювати прогалини в знаннях. Ідея міжпредметних зв'язків знайшла широке відображення в працях українських педагогів XІX–XX ст.

В. Отто плідно розробляв історію педагогіки (головним чином – історію дидактичних ідей і освітніх закладів). Він підкреслював, що педагогічні системи різного часу припускають різні форми виховних та освітніх закладів, і проголошуючи власні принципи і вимоги, завжди мають на увазі існуючу практику. Якщо дослідження буде рухатися виключно в сфері абстрактних визначень, то йому завжди буде загрожувати небезпека дивитися на сучасне як на постійне, на окреме як на загальне, робити свої узагальнення на занадто вузькій підставі фактичних даних і недостатньо цінувати неозору мережу прецедентів і умов, з якими пов'язані ці явища. Отже завдання історії виховних та освітніх закладів – дати рефлексії великий і прозорий емпірико-історичний матеріал.

Помер В. Отто 1 липня 1920 р. в м. Лейтмеріц (нині Літомержице, Чехія).

170 років від дня народження Фелікса Кляйна (Felix Christian Klein, 1849—1925), німецького математика, педагога, реформатора математичної освіти

Фелікс Кляйн народився 25 квітня 1849 в Дюссельдорфі. Тут він закінчив гімназію і в 1865 вступив в Боннський університет. Дисертацію з геометрії Кляйн захистив у 1868 р. З початку своєї кар’єри Ф. Кляйн проявив рідкісне поєднання творчих і організаторських здібностей, а також яскраво виражене прагнення руйнувати бар’єри між чистою і прикладною наукою. Його інтереси стосувалися всієї математики. Геометрія, теорія чисел, теорія груп, алгебра і теорія інваріантів — усе було залучено до його головної роботи — розвитку й завершенню великих ідей Рімана в геометричній теорії функцій. Вінцем цієї роботи була його теорія автоморфних функцій.

Фелікс Кляйн був не тільки видатним ученим, талановитим популяризатором математики, але й визначним реформатором математичної освіти світового масштабу, одним з авторів так званих «Меранських програм». Суть цих програм: викладання математики має будуватися на основі врахування психологічних закономірностей засвоєння математичного знання; увесь навчальний матеріал має бути пройнятий ідеєю функціональної залежності величин у їх геометричному освітленні; учні мають систематично знайомитись з прикладними питаннями математики. Проекти реформування шкільного й університетського викладання математики, розроблені під керівництвом і за особистою участю Ф. Кляйна, загальновизнані. Кращі його ідеї реалізовані, але деякі принципово важливі, наприклад, щодо розумного розподілу навчального часу між гуманітарним і природничо-математичними циклами дисциплін, залишаються актуальними до цього часу.

Ф. Кляйн був прихильником ширшої, ніж це було тоді, математичної освіти. Він уважав необхідним у викладанні приділяти увагу розкриттю логічних основ курсів, історичних зв’язків, ідей, фактів, методів, рекомендував іншим, зокрема майбутнім учителям: «…вказувати на історичний розвиток науки, на досягнення її великих основоположників».

Многогранна організаторська і громадська діяльність Кляйна. Майже 50 років він був головним редактором одного з основних математичних журналів «Mathematische Annalen», багато зробив для створення «Енциклопедії математичних наук».

Своєрідною лебединою піснею Кляйна були його «Лекції про розвиток математики в XIX столітті», які він читав у 1914—1919. У передмові до видання цих лекцій подано характеристику його творчості і самої особистості Кляйна. «Ці лекції є зрілим плодом багатого життя, проведеного в центрі наукових подій, виразом зворушливої мудрості і глибокого історичного розуміння, високої людської культури і майстерного дару викладу».

22 червня 1925 року Ф. Кляйн помер. На його могилі – простий напис: «Фелікс Кляйн. Друг, Щирий і Незмінний».

Детальніше про реформування шкільної математичної освіти можна дізнатися за посиланнями:

http://mat.1sep.ru/view_article.php?ID=200900206

http://www.mathnet.ru/links/76f1ab92eae7b69e5287904bb7239dd2/mo402.pdf

Григорій Данилевський народився 26 квітня 1829 в с. Данилівка Харківської губернії в родині українського поміщика. Освіту здобував у Московськомудворянському інституті, гуманітарний напрямок якого сприяврозвитку літературних здібностей майбутнього письменника. З  1846 навчався в Петербурзькому університетіна юридичному факультеті.

У 1850 закінчив університет і протягом семи років перебував на службі в Міністерстві народної освіти. З обов'язку служби багато їздив по різних губерніях, одночасно вивчаючи історію та етнографію. Враження від поїздок знайдуть своє відображення в його творчості. Співпрацював із часописами різних напрямів, знайомивсяз різними письменниками та видавцями. 1857 оселився на Харківщині,мешкав переважно в селах Петровське та КатеринівкаЗміївського повіту.  За дорученням уряду інспектував школи. 1868 року — присяжний повірений Харківського судового округу.Автор низки соціальних романів і повістей, серед яких — «Село Сорокопановка» (1859), «Беглые в Новороссии» (1862), «Воля» (1863), «Украинская старина»(1866),«Новые места» (1867). Найбільш відомі його історичні романи "Мирович" (1879), "Княжна Тараканова" (1883), "Сожженная  Москва" (1886).

У 1869 Григорій Петрович повернувсяв Петербург, де став членом Ради у справах друку і редактором офіційної газети «Правительственный вестник».Дослужився до чину таємного радника.

Складав віршовані «Украинские сказки», котрі від 1853 витримали кілька видань (у фондах Педагогічного музею зберігається видання 1886 року.)

Помер Г.Данилевський 1890 у місті Санкт-Петербург, похований у селі Пришиб  (Зміївського повіту Харківської губернії).